Розділ 6 : Тонка грань

Мелісса

— Меліссо.

Я саме закривала ноутбук, коли почула його голос.

Підняла голову й побачила Дамініана біля свого столу. Він уже був у чорному костюмі, з акуратно застебнутим піджаком і годинником на зап'ясті. Виглядав так, ніби з самого ранку перебував у тому своєму холодному світі, де кожна секунда мала значення.

Я машинально глянула на годинник.

9:18.

Я була готова.

Документи лежали в потрібному порядку, нотатки були збережені в телефоні, а головні пункти угоди я вже кілька разів прокрутила в голові.

— Так?

— Через десять хвилин виїжджаємо.

Я кивнула й почала збирати речі.

Дамініан не пішов.

Я відчула його погляд і підняла очі.

— Щось ще?

— Ти точно готова?

У його голосі не було турботи. Скоріше перевірка.

Я повільно піднялася з крісла.

— Ви вчора самі сказали, що я повинна бути готова.

— Я багато чого говорю.

— А я багато чого запам'ятовую.

На його обличчі промайнула ледь помітна реакція, але він швидко її приховав.

— Не змусь мене пошкодувати, що я тебе взяв.

Він розвернувся й пішов.

Я подивилася йому вслід.

— Приємного вам дня теж.

Він навіть не озирнувся.

Я взяла сумку й рушила за ним.

У ліфті ми опинилися удвох.

І це були найдовші кілька секунд ранку.

Я стояла біля стіни, дивлячись на цифри над дверима, а він — навпроти, засунувши руки в кишені.

Між нами було всього кілька кроків.

Але тиша здавалася важчою за будь-яку розмову.

Я відчула його погляд на собі.

Повернула голову.

Він одразу подивився на двері.

Я ледь усміхнулася.

— Ви щось хотіли?

— Ні.

— Тоді не дивіться так.

Він повільно повернув до мене голову.

— Як?

— Наче я зараз вибухну.

— Я дивився на тебе одну секунду.

— Достатньо.

Двері ліфта відчинилися.

Я вийшла першою, залишивши його позаду.

На парковці біля машини вже чекав водій.

Дамініан відкрив задні двері.

— Сідай.

Я зупинилася.

— А ви?

— Я теж сяду.

— Це я вже зрозуміла.

Він глянув на мене так, що я ледве стримала усмішку.

Я сіла в машину.

Він зайняв місце поруч.

Двері зачинилися.

Автомобіль рушив.

Спочатку я дивилася у вікно, але вже через кілька хвилин дістала телефон і ще раз переглянула свої нотатки.

Я знала, що сьогодні буде складно.

Не через документи.

Через людей.

Люди могли поставити запитання так, щоб змусити тебе сумніватися навіть у тому, що ти знала напам'ять.

Дамініан мовчав.

Я краєм ока подивилася на нього.

Він переглядав документи.

Його пальці спокійно перегортали сторінки, але я помітила, як кілька разів він зупинявся на моїх позначках.

— Щось не так? — запитала я.

— Перевіряю.

— Я думала, ви мені не довіряєте.

— Не довіряю.

Я повернулася до вікна.

— Чудово.

Через кілька секунд він додав:

— Але хочу перевірити, чи є причина почати.

Я знову подивилася на нього.

Він уже читав документи.

Я не відповіла.

Машина продовжила рух.

Будівля, до якої ми приїхали, була значно більшою, ніж я очікувала.

Скляні двері, мармурова підлога, охорона біля входу. Усередині все виглядало холодно й дорого.

Я вийшла з машини й поправила піджак.

Дамініан опинився поруч.

— Не відставай.

— Я не дитина.

— Тоді поводься відповідно.

Я стиснула губи.

Ми зайшли всередину.

До переговорної нас провели майже одразу.

За довгим столом уже сиділи четверо чоловіків.

Один із них підвівся й простягнув руку Дамініану.

— Радий вас бачити.

Дамініан коротко привітався, а потім жестом показав на мене.

— Моя помічниця. Мелісса.

Я привіталася.

Один із чоловіків затримав на мені погляд трохи довше, ніж було потрібно.

Я це помітила.

Дамініан теж.

Але нічого не сказав.

Ми сіли.

Я поклала перед собою блокнот.

Перші хвилини переговорів були спокійними.

Партнери говорили про умови.

Про терміни.

Про фінансування.

Я робила короткі нотатки, іноді підкреслювала окремі цифри.

Дамініан майже не дивився на мене.

Здавалося, він повністю контролював ситуацію.

Поки один із чоловіків не звернувся безпосередньо до мене.

— Ви ж готували аналіз цієї угоди?

Я підняла голову.

— Так.

— Тоді, можливо, поясните один момент?

Я кивнула.

Він відкрив документ.

— Чому ви вважаєте, що цей пункт може створити для нас ризики?

Я поклала ручку на стіл.

Почала пояснювати.

Спочатку спокійно.

Потім дедалі впевненіше.

Я показала на конкретні цифри, пояснила можливі наслідки й порівняла їх з умовами попередніх договорів.

Чоловік слухав.

І чим більше я говорила, тим менше на його обличчі залишалося впевненості.

— Цікаво, — сказав він.

Я замовкла.

Він посміхнувся.

— Для людини, яка працює тут лише кілька днів, ви непогано орієнтуєтеся.

Усередині щось неприємно кольнуло.

Це звучало як комплімент.

Але я відчула зовсім інше.

Я спокійно відповіла:

— Я не думаю, що кількість днів роботи визначає здатність помічати ризики.

За столом стало тихіше.

Я краєм ока подивилася на Дамініана.

Він сидів нерухомо.

Але його щелепа напружилася.

Чоловік усміхнувся.

— З характером.

— І з аргументами, — додав Дамініан.

Я повернула до нього голову.

Він дивився на партнера.

Не на мене.

— Продовжуйте.