Розділ 4 : Випробовувальний термін

Мелісса

Було рівно шостій ранку.

Я сиділа на кухні, загорнувшись у тонкий домашній халат, і повільно пила каву, одночасно розмовляючи телефоном із Наомі. За вікном тільки починало світати. Місто ще здавалося сонним, але я вже давно не могла заснути.

Сьогодні був мій перший робочий день.

Я досі сама не вірила, що це сталося.

Після всіх моїх спроб переконати Дамініана, після його холодного погляду, постійних відмов і впертого небажання брати мене на роботу я все-таки домоглася свого.

— Привіт, Меліссо! Як ти? — запитала Наомі.

— Все добре. Сьогодні перший робочий день, — радісно відповіла я.

На тому кінці слухавки запала тиша.

А потім пролунав такий радісний крик, що я аж відсторонила телефон від вуха.

— ТИ СЕРЙОЗНО?!

Я засміялася.

— Серйозно.

— Боже мій! Я така рада! — голосила Наомі, сміючись у слухавку. — Я ж казала, що ти його вмовиш!

— Я теж дуже рада за себе, — самовдоволено промовила я, зробивши ковток кави.

— Меліссо, а що він взагалі сказав, коли погодився тебе взяти? — одразу почала сипати питаннями подруга.

— Сказав, що буде випробувальний термін і що він подивиться, як я працюю. От і все.

— І все?

— І все.

— А що сказав той блондин?

Я на секунду замовкла.

Знову Раян.

Чомусь Наомі останнім часом надто часто його згадувала. Причому ми навіть не були настільки близькі з ним, щоб вона постійно про нього питала.

Я вирішила скористатися моментом.

— У нього все супер. Він дуже радий, що я буду там працювати.

— Правда?

Я посміхнулася.

— Правда. Мені от цікаво, чому ти ним так мариш?

— Я ним не марю!

— Ага. Звичайно.

Я засміялася, взяла чашку й попрямувала до кімнати.

— Та просто... не бери в голову, — пробурмотіла Наомі.

— Добре. Поки що не буду.

Я відкрила шафу й почала вибирати одяг.

— Мені вже треба збиратися.

— Добре. Напиши мені, коли приїдеш.

— Напишу.

Ми попрощалися.

Я поклала телефон на ліжко, перевела погляд на одяг і важко видихнула.

Сьогодні все мало змінитися.

Я вдягнула чорні штани, світлу сорочку та піджак. Волосся залишила розпущеним, лише трохи привела його до ладу. Взула кросівки, взяла сумку, ключі й ще раз глянула на себе в дзеркало.

— Ну що, Меліссо...

Я поправила комір.

— Ти сама цього хотіла.

З цими словами вийшла з квартири.

На вулиці було прохолодно. Я викликала таксі й, поки чекала, кілька разів перевірила телефон.

Повідомлень не було.

Через кілька хвилин під'їхало таксі.

Я сіла в машину й назвала адресу офісу.

Дорогою дивилася у вікно, намагаючись заспокоїти себе.

Але чим ближче ми під'їжджали, тим сильніше калатало серце.

Я нервувала.

Не через роботу.

А через те, що сьогодні мала провести цілий день поруч із людиною, яка, здавалося, вже заочно мене ненавиділа.

Коли я приїхала, на годиннику було 7:42.

Я розплатилася з водієм і вийшла з машини.

Переді мною височіла знайома будівля.

Я на секунду завмерла, дивлячись на неї.

— Ну вперед, — прошепотіла собі.

Поправила сумку на плечі й попрямувала до входу.

Біля дверей стояв охоронець.

Він мене вже добре знав.

Щойно побачив, як я підходжу, його брови піднялися вгору.

Я усміхнулася й махнула йому рукою.

— Добрий ранок.

Він кілька секунд дивився на мене, а потім усміхнувся.

— Все-таки добилися свого?

Я засміялася.

— А ви сумнівалися в мені?

— У вас? Ніколи.

Він поправив форму й додав:

— Ви це ще з першого дня довели.

Я легенько постукала його по плечу.

— Дякую.

Потім показала на двері.

— Може, пропустите?

— А ви думали, я вас сьогодні не впущу?

— Мало що. Раптом отримали наказ від вашого страшного начальника.

Охоронець засміявся.

— Ідіть уже, поки він справді не вийшов.

Він відійшов убік.

Я вже хотіла пройти, але почула:

— І удачі вам.

Я повернулася до нього.

— Дякую. Вона мені сьогодні точно знадобиться.

— Особливо з ним.

Я засміялася й зайшла всередину.

У коридорах уже кипіла робота.

Хтось біг із папками.

Хтось нервово говорив телефоном.

Хтось стояв біля принтера й чекав документи.

Двоє чоловіків сперечалися через якийсь контракт.

Я повільно йшла коридором, розглядаючи все навколо.

Було відчуття, ніби я потрапила в мурашник.

І тут я знову помітила дивну річ.

Жінок практично не було.

Я озирнулася.

Чоловіки.

Скрізь чоловіки.

— Цікаво...

Я не встигла довго думати, бо попереду побачила Раяна.

Він поправив краватку, глянув на годинник і, побачивши мене, широко усміхнувся.

— Привіт, красуне.

Я зупинилася.

— Привіт.

Він демонстративно подивився на годинник.

— А ти не запізнилася? Зараз 7:45.

Я схрестила руки на грудях.

— Ну, я ж сказала, що своє слово тримаю. Сподіваюся, і твій керівник його стримає.

Раян усміхнувся.

— Він? Та він у першу чергу керівник свого слова.

— Подивимося.

— Тим паче, ти йому сто відсотків до вподоби.

Я округлила очі.

— Я?

— Ага.

— Та він скоріше головою об стіну битиметься, ніж проведе зі мною в одному кабінеті хоча б годину.

Раян тихо засміявся.

— Мда... З його мисленням, може, ти й права.

Я махнула рукою.

— Добре. Проведеш мене до нього?

— Звичайно.

Він пішов поруч зі мною.

— Він якраз там сидить і, мабуть, думає, як тобі влаштувати вельми "приємне" допобачення з роботою.

Я від здивування округлила очі.

— Індюк- обізвала я його в голові 

Ми підійшли до кабінету.

Раян постукав.

— Заходьте, — почувся холодний голос ізсередини.

Він відкрив двері.

Я зробила глибокий вдих.