Розділ 3 : Другий шанс

Мелісса

— Мда, подруго, оце ти даєш! — сказала Наомі, попиваючи каву.

Як тільки я приїхала додому, відразу все розповіла Наомі. Вона лише шоковано дивилася на мене, час від часу хитаючи головою.

— Ну а що? — я знизала плечима. — З нього навіть слова витягнути не можна. Хоча б дізналася, як його звати.

— Ну і як? — запитала подруга, відклавши чашку на стіл.

— Дамініан, якщо не помиляюся. А прізвища не знаю.

Я знову піднесла чашку до губ і зробила ковток кави.

— Ще й цей блондин біля нього. Вічно його все веселило. Я на нервах, а йому смішно, — сказала я, скривившись від самого спогаду.

Наомі одразу зацікавлено подивилася на мене.

— Так, це ясно… А що за блондин? — запитала вона з явною цікавістю в очах.

Я ледь усміхнулася.

Ну звісно. Саме це її й зацікавило.

— Раян. То чи його друг, то чи помічник, але говорив він із ним як із другом.

— А який він?

Я здивовано підняла брову.

— У сенсі?

— Ну… який? — повторила Наомі, ледь усміхнувшись.

— Не знаю, Наомі. Я була трохи зайнята тим, щоб не влаштувати сварку біля входу.

Вона тихо засміялася.

— Добре, добре. Просто питаю.

— От і не питай.

Я поставила чашку на стіл і підвелася зі стільця. Після всього цього дня відчувала приємну втому, яка поступово накривала все тіло.

— Я піду в душ.

Я вже попрямувала в його бік, але не встигла зробити й кількох кроків, як Наомі мене зупинила.

— Що плануєш далі робити? Йти завтра знову? — запитала вона.

Я зупинилася й обернулася.

— Так.

Наомі здивовано подивилася на мене.

— Ти серйозно?

— Так. Все-таки мені потрібна робота, а відступати я не збираюся.

Я сперлася рукою об дверний отвір.

— Він пошкодує про ці слова, що жінка не може там працювати. Тим паче, їм теж потрібен працівник, судячи із заявки.

Наомі кілька секунд мовчала, дивлячись на мене.

— Ти вже вирішила йому щось довести?

— Я просто хочу отримати шанс.

Я знизала плечима.

— Нічого більше.

— Ну-ну, — протягнула Наомі, але сперечатися не стала.

Я лише похитала головою й попрямувала у ванну.

— Не починай.

— Я мовчу!

Її сміх ще кілька секунд лунав за моєю спиною.

Тепла вода швидко допомогла трохи розслабитися.

Я стояла під душем із заплющеними очима, дозволяючи воді змивати втому цього дня. Хотілося просто відпочити й ні про що не думати.

Але думки все одно не слухалися.

Перед очима на мить знову з'явилося обличчя Дамініана.

Цей холодний погляд я чомусь одразу запам'ятала.

Я провела долонею по мокрому волоссю й тихо видихнула.

— Нестерпний чоловік, — пробурмотіла сама до себе.

Я ледь усміхнулася, почувши власні слова.

Після цього вирішила більше не прокручувати в голові сьогоднішній день.

Вимкнула воду, витерлася й повернулася до кімнати.

Переодягнувшись, я вмостилася на ліжку й відкинулася на подушку.

Кілька хвилин просто лежала, дивлячись у стелю.

Тіло нарешті розслабилося, а очі почали важчати.

Я потягнулася до телефону, машинально перевірила кілька повідомлень і поклала його на тумбочку.

Заплющила очі.

Здавалося, ще секунда — і я засну.

Але раптом телефон почав дзвонити.

Я невдоволено розплющила очі й наосліп потягнулася до нього.

Та коли прочитала ім'я на екрані, сонливість одразу кудись зникла.

На обличчі з'явилася усмішка.

— Тітонько, привіт! — радісно почала я розмову.

— Привіт, Меліссо. Як ти там? Що нового в тебе? — почувся ніжний голос моєї тітки з того боку динаміка.

На серці одразу стало так тепло й легко.

Я зручніше вмостилася на подушці, притиснувши телефон до вуха.

— Та в мене все добре. Дякую, що подзвонила.

— Немає за що. Як там робота? Все добре? — запитала мене тітка.

Я на кілька секунд замовкла.

Перед очима знову промайнули події цього дня.

Не знаю, скільки я мовчала, але тітка одразу це помітила.

— Меліссо! Ти чуєш мене? — стурбовано запитала вона.

Я швидко кліпнула.

— Так, чую.

— Я хотіла запитати, як там робота? — знову повторила вона.

Я провела пальцем по краю ковдри.

З тіткою я завжди була чесною, тому не хотіла нічого приховувати.

— Мене звільнили, — лише вимовила я.

На тій стороні стало тихо.

Я опустила погляд на свої руки й чекала, що вона скаже.

— І чому? — нарешті запитала вона.

— Та заплутана історія. Не бери це в голову, — відповіла я.

Мені не хотілося навантажувати її своїми проблемами.

— Але з тобою все добре?

Я усміхнулася.

Саме це питання чомусь торкнулося мене найбільше.

Їй було важливо не те, що сталося, а чи зі мною все гаразд.

Я заплющила очі, відчуваючи, як у грудях з'являється знайоме тепло.

Так хотілося її зараз обійняти.

Просто притулитися до неї й хоча б кілька хвилин побути поруч.

Але вона була далеко.

— Зі мною все добре. В пошуках іншої. Не на цій же роботі світ клином зійшовся, правда? — запитала я, намагаючись додати у голос веселості.

Я навіть тихо засміялася, але усмішка швидко зникла.

В очах навернулися сльози.

Не через роботу.

Ні.

Зовсім не через неї.

Я швидко витерла одну сльозу пальцем і зробила глибокий вдих.

— Тьотю…

Голос трохи затремтів.

Я кілька секунд мовчала, намагаючись стримати емоції.

— Я тебе люблю. Міцно-міцно. Ти це знаєш?

На тому боці почувся теплий сміх.

— Знаю. І завжди поряд, хоча й не фізично.

Я усміхнулася крізь сльози.

Знову витерла щоку долонею й сильніше притиснула телефон до вуха.

Мені її так не вистачало.

Вона була мені як мама.

Мабуть, саме тому кожна наша розмова була для мене такою важливою.

— Я знаю, — тихо відповіла я.

На кілька секунд між нами запала тиша.

Я просто слухала її голос і не хотіла завершувати цю розмову.