Розділ 2 : «Без правил»

Дамініан

— Зроби мені каву. Сьогодні дуже навантажений день, — сказав я одному з працівників.

— Звичайно, пане Дамініане.

Він одразу розвернувся й поспішив виконувати моє прохання.

Я знову повернувся до ноутбука, переглядаючи документи, які накопичилися ще з учорашнього дня.

Не минуло й двадцяти хвилин, як двері мого кабінету відчинилися.

На порозі стояв Раян.

Чи був я радий його бачити?

Не думаю.

Після вчорашнього вечора повторювати цей досвід мені точно не хотілося.

— Привіт, дружище, — сказав Раян, підходячи до мене.

Ми потиснули руки.

Виглядав він, м'яко кажучи, не дуже.

Волосся скуйовджене, очі втомлені, а обличчя говорило саме за себе.

— Голова болить? — запитав я, намагаючись приховати посмішку.

Хотілося трохи його подразнити.

Раян важко зітхнув і впав на диван.

— Ой, не кажи…

Він на кілька секунд заплющив очі, а потім подивився на мене.

— І взагалі, це ти винен.

Я відірвав погляд від ноутбука.

— І в чому саме? У тому, що ти напився так, що я тебе ледве додому дотягнув? Чи в тому, що якась навіжена дівчина вирішила, що ти зробив їй чадо, а потім ще й влупила тобі по обличчю?

— Ну… хоча б не давав мені стільки пити, — заявив Раян із таким серйозним виразом обличчя, що я ледь не розсміявся.

— Наступного разу йдеш сам. Зрозумів мене?

— Коротше, давай закриємо цю тему. Повівся як гівнюк, ще й претензії тобі пред'являю. Вибач, Дамініане.

Я підняв брову.

— Оце мені вже подобається. Я дуже пишаюся тобою. Ти нарешті навчився визнавати власні помилки.

— Не звикай.

Саме в цей момент у двері постукали.

— Заходьте.

До кабінету зайшов працівник із чашкою кави.

— Ваша кава, пане Дамініане.

Він поставив чашку на мій стіл.

— Дякую.

Чоловік уже збирався вийти, але раптом зупинився.

— Дамініане Сергійовичу, я тут дещо дізнався…

Я підняв очі на нього.

— Що саме?

Ігор нервово переминався з ноги на ногу.

Мене це вже насторожувало.

— Ну не томи, Ігор, — сказав я, втрачаючи терпіння.

Раян теж перевів на нього погляд.

— Ви пропустили одну зустріч з іншим керівником. Він хотів запропонувати вам дуже вигідну співпрацю.

Я завмер.

— Що?

— Зустріч мала відбутися вчора.

— Чому ніхто мене про це не повідомив? — запитав я, уже підвищуючи голос.

Ігор винувато опустив голову.

— Вибачте, пане Дамініане. Я тільки нещодавно почав тут працювати й не знав, що…

— Добре. Можеш іти.

Ігор швидко вийшов із кабінету.

Я повернувся до Раяна.

— Ти знав?

Він на секунду замовк, а потім кивнув.

Я повільно провів долонями по обличчю.

— Що за ідіоти на мене працюють? Я  не можу цього зрозуміти.

— Ну, вибач. Я вчора просто багато випив і забув про цю зустріч. Хочеш, я з ним поговорю й усе вирішу?

Я різко повернувся до нього.

— Ти ще питаєш? Знаєш, як я тепер виглядаю в його очах? Просто якесь божевілля. Одне за іншим!

Я почав ходити кабінетом туди-сюди.

— Дуже погано, коли немає людини, яка нормально складає мені графік, щоб я нічого не пропускав.

Я глянув на Раяна.

Він мовчав.

Але я бачив по його обличчю, що він хоче щось сказати.

— Ну?

— Що?

— Я бачу, що ти ще щось хочеш сказати.

Раян нервово потер потилицю.

— Чому ти так на мене дивишся?

— Чекаю, поки ти повідомиш мені ще одну «чудову» новину, яку теж забув згадати після вчорашнього клубу.

— Ну…

— Раян.

— На нашу вакансію відгукнулися.

Я зупинився.

— Що?

— Нарешті знайшовся кандидат. Сьогодні повинен прийти на співбесіду.

На моєму обличчі вперше за весь ранок з'явилася посмішка.

Я повернувся до свого крісла й сів.

— Нарешті хороша новина.

— Я теж так думаю.

— І коли він повинен прийти?

Раян глянув на телефон.

— Через годину.

Я відкинувся на спинку крісла й подивився на годинник.

Одна година.

Сподіваюся, хоча б цього разу все пройде без сюрпризів.

Мелісса

Я бігала по кімнаті, перекидаючи з ліжка на крісло одну сукню за іншою.

— Ця занадто офіційна…

Я приклала її до себе, покрутилася перед дзеркалом і скривилася.

— Ні.

Наступна.

— А ця занадто відкрита.

Я вже починала нервувати.

Сама не розуміла, чому хвилююся настільки сильно. Це ж просто співбесіда. Звичайна співбесіда.

Ну, майже звичайна.

Якщо не враховувати маленьку деталь — я збрехала, сказавши, що я чоловік.

І якщо вони побачать мене, то ця брехня розкриється буквально за одну секунду.

Але мені дуже потрібна робота.

Та й цікавість не давала спокою. Я хотіла нарешті зрозуміти, що такого страшного відбувається в цьому офісі, що жінкам там навіть працювати не дозволяють.

— Меліссо, ти там скоро?! — почувся голос Наомі з кухні. — Сніданок готовий!

— Зараз іду!

Я нарешті зупинилася на простій сукні, швидко взула туфлі і пальто , поправила волосся й ще раз подивилася на себе в дзеркало.

— Ну, вперед.

На кухні Наомі вже сиділа за столом і спокійно снідала.

Побачивши мене, вона відклала виделку й усміхнулася.

— Ну ти красуня.

— Дуже дякую, — відповіла я, сідаючи навпроти.

Але, мабуть, мій голос видав мене, тому що Наомі одразу перестала усміхатися.

— Ти нервуєш?

— Трошки.

— Через співбесіду?

— Через усе одразу.

Я взяла чашку кави, але пальці трохи тремтіли.

Наомі помітила це, підвелася й підійшла до мене. Вона обійняла мене за плечі.

— Все буде добре. Підеш ти на роботу. Не хвилюйся.

— А якщо він мене одразу вижене?

— Ну, тоді ти хоча б дізнаєшся, що там за дивний тип.

— Оце підтримала.

— Я стараюся.