" Перед тим як зустріти тебе "

Мелісса

— Ти сьогодні зайдеш? — запитала мене подруга.

Я міцніше стиснула телефон біля вуха, а іншою рукою ледве тримала важкий пакет із продуктами.

— Увечері. Тільки треба ще приготувати щось поїсти.

— Тоді чекаю. Все, не буду тебе затримувати.

— Добре, до вечора.

— До вечора.

Я попрощалася й нарешті поклала телефон у кишеню куртки.

Моя подруга Наомі працює адміністраторкою в ресторані, тому майже щовечора ми збираємося там, щоб поговорити, посміятися та обговорити все на світі. Іноді мені здається, що якби не вона, я б уже давно збожеволіла.

Але почнемо з мене.

Мене звати Мелісса, мені двадцять шість років. Батьків у мене немає. Вони загинули в автокатастрофі, коли мені був лише рік. Тому, на жаль, я навіть не пам'ятаю їхніх облич.

Після їхньої смерті мене взяла під опіку моя рідна тітка Мая. Саме вона виховувала мене й забезпечувала до мого повноліття. Зараз вона живе за кордоном зі своїм чоловіком, але ми досі дуже близькі й часто спілкуємося.

Рідних у мене більше немає.

Зате в мене є Наомі.

Їй двадцять п'ять. Вона брюнетка з карими очима, красивою фігурою і з самовпевненістю.

І так, я її обожнюю.

Зайшовши до квартири, я з полегшенням поставила пакет на кухонну стільницю.

— Нарешті, — пробурмотіла я, розтираючи затерплу долоню.

Знявши куртку, я швидко сходила в душ, переодягнулася в домашній одяг і повернулася на кухню.

Могла б, звичайно, поїсти в ресторані разом із Наомі, але я більше люблю домашню їжу. Та й готувати мені подобається.

Розклавши продукти, я ввімкнула музику й почала готувати, час від часу підтанцьовуючи під ритм.

Принаймні на кухні я могла не думати про те, що останні кілька днів моє життя летить шкереберть.

Пів години потому я вже сиділа за столом із тарілкою легкого супу та ноутбуком перед собою.

Робота.

Саме її мені зараз катастрофічно не вистачало.

Ще кілька днів тому я мала нормальну роботу в офісі, а тепер була безробітною.

Мене звільнили.

І, якщо чесно, я досі не могла зрозуміти, як одна людина може настільки сильно дратувати начальство лише самим фактом свого існування.

Ну добре.

Можливо, я трохи перебільшую.

Але колишня начальниця була справжньою стерв... Ні, стоп. Я ж обіцяла собі не згадувати її хоча б сьогодні.

Я відклала ложку й зосередилася на ноутбуці.

Одна вакансія.

Друга.

Третя.

Я переглядала їх уже кілька годин.

Десь вимагали досвід роботи з дітьми, якого в мене не було. Десь я не підходила за віком. Десь зарплата була смішною, а вимог — на три сторінки.

Я звикла працювати в офісі й не уявляла себе на роботі, де потрібно цілими днями бігати з місця на місце.

— Ну давай… — пробурмотіла я, гортаючи сторінку вниз. — Хоч щось нормальне.

І саме тоді одна вакансія привернула мою увагу.

«Потрібна права рука керівника офісу».

Я завмерла.

Прочитала ще раз.

Потім ще.

Вимоги виглядали цілком нормальними. Зарплата — навіть занадто хорошою.

Я вже хотіла відкрити опис вакансії, але помітила одну маленьку деталь унизу.

«До роботи допускаються лише чоловіки».

Я повільно підняла брову.

— Ви серйозно?

Зробила ковток супу й знову перечитала оголошення.

Чоловіки.

Тільки чоловіки.

Здавалося б, потрібно просто закрити сторінку й знайти щось інше.

Але чомусь я продовжила читати.

Можливо, через зарплату.

Можливо, через цікавість.

А можливо, мені просто стало цікаво, що це за геній вирішив, що жінки не здатні працювати в його офісі.

Я натиснула кнопку «Відгукнутися».

Відгукнувшись на вакансію, я зібралася й пішла в ресторан, як і обіцяла подрузі.

Доїхавши до ресторану, я все ще не могла викинути з голови ту вакансію.

Одні чоловіки?

Серйозно?

Чим там жінки не підходять? Тим більше робота офісна. Що там такого особливого?

Коли я вийшла з таксі, мене зустріла Наомі, одразу міцно обійнявши мене.

— Привіт! Я вже думала, ти не прийдеш, — сказала вона.

— Хто я така, щоб не прийти? Ти ж знаєш: якщо я дала слово, то його стримаю, — усміхнулася я.

— Знаю-знаю. Ходімо вже.

Ми попрямували до ресторану. Зайнявши наш звичний столик, замовили напої, і я почала розповідати Наомі про свій день.

Звичайно, головною темою стала моя безробітність.

— Мда… — протягнула вона, підперши підборіддя рукою. — А може, ти до мене підеш працювати?

Вона чудово знала, що я не погоджуся, але все одно час від часу намагалася мене переконати.

— Щоб той козел знову до мене чіплявся й називав повією? Нізащо!

Таке вже траплялося в моєму житті, і козлів на моєму шляху вистачало.

Після того конфлікту Наомі добряче з ним посварилася й мало не втратила роботу. На щастя, все владналося. Тепер він ні до кого не чіплявся.

Але тільки тому, що мене там не було.

Ризикувати собою та ще й роботою Наомі я не збиралася.

— Добре, давай не будемо про нього, — сказала я, не бажаючи навіть згадувати цю історію.

Я відпила напою й перевела тему.

— До речі, я знайшла сьогодні одну дуже дивну вакансію.

— Яку?

— Потрібна права рука керівника офісу. Начебто все нормально, зарплата хороша, вимоги теж. Але там є один нюанс.

— Який?

— Жінок не беруть.

Наомі здивовано підняла брови.

— В офіс?

— Саме так! Я ніяк не можу знайти логічного пояснення. Що там може бути такого особливого?

Наомі лише знизала плечима, а потім нахилилася ближче до мене, ніби збиралася повідомити державну таємницю.

— Там, напевно, щось кримінальне. Я тобі кажу.

— Кримінальне?

— Точно. Там або мафія, або підпільне казино, або вони вирощують щось незаконне прямо в офісі.