Частина VІІ. Медицина на планеті, яка не має швидкої допомоги. Розділ 23. Смерть і поховання

У всіх рекламних матеріалах про колонізацію Марса є одна дивна традиція.

У них багато народжень.

Блискучі куполи.

Зелені сади.

Красиві молоді люди в легкому футуристичному одязі.

Сім’ї дивляться крізь панорамне скло на червоний горизонт.

Діти бігають під штучним дощем.

І майже ніхто не помирає.

Це зрозуміло.

Фраза «переїжджайте на Марс — у нас чудовий крематорій» навряд чи стане основою успішної туристичної кампанії.

Але справжнє місто відрізняється від експедиційної бази не лише тим, що в ньому народжуються люди.

У ньому люди помирають.

Від старості.

Хвороб.

Аварій.

Рідкісних генетичних станів.

Нещасних випадків.

Іноді — просто тому, що навіть найкраща медицина має межу.

Колонія, яка планує життя, але не планує смерть, поводиться приблизно як архітектор, який чудово спроєктував квартиру, але забув двері.

У якийсь момент проблема стане помітною.

І дуже незручною.

Тому смерть на Марсі — не лише медична тема.

Це одночасно:

право;

етика;

психологія;

логістика;

архітектура;

біобезпека;

культура;

релігія;

екологія;

сімейне життя;

міська пам’ять.

І навіть енергетика.

Бо, як виявиться, кремація теж потребує кіловатів.

Марс змусить людство надзвичайно чесно подивитися на смерть.

На Землі її легко відсунути кудись на периферію.

Лікарня.

Морг.

Кладовище за містом.

Ритуальна служба.

Після цього більшість громадян може роками не бачити жодного з цих місць.

На Марсі все ближче.

Місто замкнене.

Простір дорогий.

Кожен кубічний метр герметичного об’єму має ціну.

Традиційне кладовище на десятки гектарів під відкритим небом не працює хоча б тому, що копати могили в холодному реголіті під радіацією й майже без атмосфери — дуже дивний спосіб витрачати робочий час.

А головне — навіщо?

Мертва людина не потребує скафандра.

Живі, які прийшли попрощатися, потребують.

Тому Марс створить власну культуру смерті.

І вона, як усе справді людське, буде одночасно сумною, красивою, практичною, суперечливою й місцями абсурдною.

А чорний гумор обов’язково з’явиться.

Бо інколи це єдина річ, яка дозволяє живим стояти поруч зі смертю й не розсипатися.

1. Перше правило: смерть не є технічною несправністю

Медичний центр робить усе можливе, щоб урятувати людину.

Але одного дня монітори показують, що боротьба закінчилася.

У цей момент медицина повинна вміти перейти від режиму:

«рятуємо»

до:

«прощаємося».

Це важко навіть на Землі.

На Марсі психологічно ще важче, особливо для перших поколінь.

Кожен колоніст коштував величезних ресурсів.

Пройшов відбір.

Летів місяці.

Мав професію.

Був потрібен.

Через це легко почати сприймати смерть як «втрату критичного персоналу».

Так може писати адміністративний звіт.

Родині не потрібен адміністративний звіт.

Вона втратила людину.

Не одиницю компетенції.

2. Не кожну смерть треба перемагати до останньої молекули

Розвинена медицина може дуже довго підтримувати функції організму.

Штучна вентиляція.

Діаліз.

Підтримка кровообігу.

Ліки.

Імплантовані системи.

Але питання залишається старим:

коли лікування перестає допомагати людині й лише продовжує процес помирання?

Марс не дає універсальної відповіді.

Її немає.

Є:

воля пацієнта;

прогноз;

медична етика;

закон;

думка родини там, де вона юридично важлива.

Не ресурсна ефективність.

Не:

— Реанімаційне ліжко потрібне іншому.

Не:

— Він уже не працюватиме.

Людська гідність не вимикається разом із трудовим контрактом.

3. Медичний заповіт перестає бути екзотикою

Кожен дорослий мешканець може заздалегідь вказати:

кого повідомити;

хто приймає медичні рішення, якщо він не здатний;

які методи підтримки життя прийнятні;

які ні;

чи погоджується на донорство органів;

який ритуал прощання бажає;

що робити з тілом або прахом.

Звучить похмуро.

Насправді це дуже практична турбота про близьких.

Бо найгірший час сперечатися про бажання людини — через п’ятнадцять хвилин після її смерті.

Особливо якщо половина родини на Землі, а відповідь на повідомлення летить двадцять хвилин в один бік.

4. «Контакт на випадок смерті» — поле, яке одного дня перестане здаватися бюрократією

При реєстрації мешканець вказує людей, яких потрібно повідомити.

Не просто один номер.

Може бути:

партнер;

батьки;

друзі;

юридичний представник.

Система знає порядок.

Але повідомлення про смерть не надсилається автоматичним push:

«Статус родича змінено».

Навіть через двісті років це залишиться жахливим UX.

Спочатку зв’язується людина.

Лікар.

Психолог.

Спеціально підготовлений співробітник.

Технологія може доставити слова.

Не повинна повністю забирати людську присутність у момент, коли слова найбільше болять.

5. Смерть повинна бути офіційно підтверджена

Очевидно.

Але на Марсі важливість протоколу ще більша.

Медик встановлює смерть за чіткими критеріями.

Дані фіксуються.

Причина попередньо визначається.

Якщо ситуація незрозуміла, починається додаткове розслідування.

Особливо після:

аварій;

отруєнь;

декомпресії;

підозрілої інфекції;