Частина ІІ. До того, як люди знову все зіпсують. Розділ 4. Автоматична розвідка планети

Є одна дуже корисна властивість роботів: вони не ображаються, коли ви відправляєте їх туди, де з імовірністю двадцять сім відсотків щось вибухне.

Принаймні сучасні роботи.

Якщо майбутні штучні інтелекти отримають повноцінну самосвідомість, цей розділ доведеться доповнити додатком «Колективний договір із машинними профспілками».

А поки що правило колонізації Марса просте:

спершу відправляємо техніку.

Людина приїжджає лише після того, як роботи перевірили поверхню, знайшли воду, виміряли радіацію, пережили пилову бурю, позначили нестабільні ділянки, протестували зв’язок, підготували посадкову зону й достатню кількість разів довели, що обрана місцевість не намагається перетворити першу експедицію на меморіальний комплекс.

Інакше це не колонізація.

Це дуже дорогий спосіб перевірити закони фізики людським тілом.

У старих фантастичних фільмах люди зазвичай прилітають першими.

Корабель сідає серед невідомої пустелі, командир дивиться на горизонт і урочисто каже:

— Тут ми побудуємо новий дім.

Через дванадцять хвилин знаходять першу проблему.

Через двадцять — другу.

Через сорок зникає зв’язок.

На другій годині хтось питає:

— А ми точно перевіряли, що під посадковим майданчиком немає порожнини?

Саме тому розумна колонізація виглядає значно менш героїчно.

За роки до людей на Марсі вже повинна існувати ціла механічна цивілізація.

Орбітальні супутники.

Метеорологічні станції.

Марсоходи.

Літальні дрони.

Роботи-геологи.

Підземні зонди.

Сейсмічні датчики.

Автономні бурові комплекси.

Енергетичні станції.

Ретранслятори.

Мобільні лабораторії.

Рої маленьких сенсорних машин.

Коли людина нарешті прилетить, її перша реакція має бути не:

— Яке незвідане місце!

А:

— Добре, роботи вже залишили нам карту, прогноз погоди, воду, зарядну станцію й список із трьохсот сорока семи речей, яких не слід торкатися.

Оце і є прогрес.

1. Головний принцип: людина не повинна бути першим датчиком

Людський організм дуже хороший у багатьох речах.

Він може аналізувати складні ситуації.

Працювати руками.

Імпровізувати.

Створювати мистецтво.

Закохуватися в абсолютно невідповідних людей саме перед критично важливою місією.

Але як вимірювальний прилад людина має серйозний недолік.

Якщо середовище виявилося надто небезпечним, прилад перестає працювати назавжди.

Тому використовувати людину для первинної розвідки місцевості — погана інженерна практика.

Робот може заїхати в невідому печеру.

Виявити обвал.

Втратити колесо.

Передати дані.

Після цього його можна списати.

З людиною ця процедура викликає більше паперової роботи.

Автоматична розвідка повинна відповісти на головне питання:

чи можна тут створити поселення, яке не потребуватиме щоденного чуда?

Місце може виглядати ідеально з орбіти.

Рівна поверхня.

Гарне освітлення.

Поруч можливий лід.

Після посадки робот може з’ясувати, що верхній шар реголіту нестабільний, під ним є порожнини, пил забиває механізми вдвічі швидше за прогноз, а місцевий рельєф створює такі температурні коливання, що кабелі щодня переживають маленьку екзистенційну кризу.

Краще, щоб усе це з’ясував апарат масою двісті кілограмів.

Людина дорожча.

Навіть якщо відділ фінансів іноді поводиться так, ніби це спірне твердження.

2. Перша лінія розвідки: орбіта

Колонізація Марса починається не на поверхні.

Вона починається над нею.

Орбітальні апарати створюють фундамент усіх майбутніх рішень.

Вони картографують поверхню, вимірюють висоти, фотографують рельєф, аналізують мінеральний склад, шукають ознаки льоду, відстежують погоду й працюють як ретранслятори зв’язку.

На першому етапі потрібна майже повна цифрова модель планети.

Не красива карта для туристичного буклета.

Карта, де кожен квадратний кілометр має десятки параметрів.

Висота.

Нахил.

Тип ґрунту.

Температура.

Освітлення.

Радіаційний фон.

Сезонні зміни.

Імовірність пилових бур.

Ознаки підповерхневого льоду.

Геологічна стабільність.

Видимість для супутникового зв’язку.

Відстань до потенційних ресурсів.

Усе це складається в єдину систему.

Марс поступово перетворюється з красивої червоної кулі на величезну таблицю.

Так людство демонструє любов.

Спочатку милується.

Потім створює Excel.

3. Орбітальні картографи

Картографічні супутники повинні бачити Марс у різних діапазонах.

Звичайні оптичні камери показують форму поверхні.

Інфрачервоні сенсори — температурні особливості.

Спектрометри дозволяють оцінювати склад мінералів.

Радар здатний давати інформацію про структури під поверхнею.

Лазерні висотоміри створюють точну модель рельєфу.

Один супутник бачить гору.

Другий бачить її температуру.

Третій підозрює, що під нею є лід.

Четвертий повідомляє, що поруч надто крутий схил.

П’ятий додає, що через два місяці регіон потрапить у пилову бурю.

Штучний інтелект збирає все разом і каже:

— Не саджайтеся тут.

Людина дивиться на фотографію прекрасного заходу Сонця.

— Але ж красиво.

— Не саджайтеся тут.

— А якщо трохи лівіше?

Ось чому рішення про посадкові зони не повинні прийматися відділом маркетингу.

4. Метеорологічна мережа

Погода на Марсі не повинна залишатися сюрпризом.

До прибуття людей на планеті має працювати розподілена мережа автоматичних метеостанцій.

Вони вимірюють:

температуру;

атмосферний тиск;