Частина І. Планета без рекламного фільтра. Розділ 2. Що тут убиває

Якщо попередній розділ переконав вас, що Марс — холодна, суха, розріджена й загалом непривітна планета, вітаємо: ви правильно прочитали паспорт.

Тепер настав час перейти до дрібного шрифту.

На Землі туристичний путівник зазвичай повідомляє, де вас можуть обікрасти, яку воду не варто пити та в якому районі краще не гуляти після опівночі. Марсіанський довідник дещо відрізняється.

Тут після опівночі краще не гуляти взагалі.

Удень теж.

Без скафандра — особливо.

Марс не має хижаків, отруйних змій, агресивних комах, тропічних вірусів, кримінальних кварталів чи таксистів, які возять туристів колами. І все одно він залишається одним із найнебезпечніших місць, де людина може вирішити побудувати дім.

Причина проста.

Практично все навколишнє середовище тут не сумісне з людським організмом.

Повітря не підходить.

Тиск не підходить.

Температура не підходить.

Радіація не підходить.

Ґрунт сумнівний.

Вода замерзла.

Пил токсичний.

Гравітація недостатньо вивчена.

Допомога далеко.

Навіть сонячне світло приходить із таким виразом, ніби теж не хоче брати на себе відповідальність.

Але найважливіше правило звучить інакше.

Марс майже ніколи не вбиває одним способом.

Він любить комбінації.

Невеликий витік повітря сам по собі може бути контрольованим.

Пошкоджений акумулятор теж.

Пилова буря — неприємність.

Втомлений інженер — звичайна ситуація.

Але якщо витік виникає під час бурі, акумулятор працює на межі, а інженер не спав двадцять годин через те, що його колишня партнерка тепер чергує з новим геологом, — раптом історія перетворюється на навчальний матеріал із заголовком «Ланцюг подій, який можна було зупинити на семи різних етапах».

Саме тому головна небезпека Марса — не окремий фактор.

Головна небезпека — взаємозалежність.

Тут усе пов’язано.

Кисень залежить від енергії.

Енергія — від реакторів, батарей і сонячних станцій.

Вода — від насосів.

Насоси — від електрики.

Тепло — від енергосистеми.

Їжа — від тепла, води, освітлення й атмосфери теплиць.

Люди — від усього переліченого, а система — від людей, які повинні вчасно помічати, що щось пішло не так.

Отже, почнемо з найбільш очевидного.

1. Ви не можете тут дихати

Це звучить образливо просто.

Настільки просто, що одного дня хтось обов’язково спробує це перевірити.

Марсіанська атмосфера складається переважно з вуглекислого газу. Кисню в ній настільки мало, що людські легені можуть ставитися до питання дихання як до закритої вакансії.

Якщо людина опиниться на поверхні без герметичного скафандра, її першою проблемою стане не холод і не радіація.

Першою проблемою буде відсутність кисню.

Мозок дуже вимогливий до постійного постачання кисню. Через короткий час людина втратить здатність адекватно мислити, потім свідомість, а далі вже не братиме активної участі в дискусії про безпеку.

Це важливо розуміти, бо у фільмах аварійна декомпресія часто зображується як довга героїчна сцена. Персонаж затримує подих, повзе коридором, згадує дитинство, освідчується коханій людині й ще встигає вручну закрити двадцять три клапани.

У реальному житті мозок не підписував контракт на драматургію.

Він просто вимикається.

Тому головним правилом марсіанської колонії стане безперервний контроль атмосфери.

Кожен житловий сектор повинен мати датчики кисню, вуглекислого газу, тиску, вологості й забруднювачів.

Кожен великий модуль має поділятися герметичними перегородками.

Кожен шлюз — мати резервне керування.

Кожен скафандр — запасний кисневий режим.

А кожен колоніст — звичку дивитися на індикатор перед тим, як відчиняти двері.

На Землі люди перевіряють, чи взяли ключі.

На Марсі вони перевірятимуть, чи за дверима є атмосфера.

Це швидко стане рефлексом.

Через кілька поколінь діти, народжені на Марсі, можливо, взагалі не зрозуміють земну звичку просто відчиняти зовнішні двері й виходити назовні.

— І ви справді не перевіряли тиск?

— Ні.

— Взагалі?

— Ні.

— І атмосфера була просто всюди?

— Так.

— Безкоштовно?

— Так.

— Дивні ви були.

2. Низький тиск: невидимий убивця без спецефектів

Навіть якби марсіанська атмосфера складалася зі ста відсотків кисню, дихати нею було б неможливо через надто низький тиск.

Тиск на поверхні Марса становить лише малу частину земного.

Людське тіло призначене для життя в значно щільнішому середовищі.

Рідини в організмі, робота легенів, газообмін — усе розраховане на зовсім інші умови.

Без захисту людина не вибухне.

Це погана новина для режисерів і хороша для тих, кому не подобаються надмірні спецефекти.

Проте низький тиск здатний викликати кипіння вологи на відкритих тканинах, набряки та серйозні ушкодження.

Найгірше — поєднання декомпресії з кисневим голодуванням.

Коли у герметичному модулі з’являється отвір, повітря не питає дозволу залишити приміщення.

Воно виходить.

Швидкість залежить від розміру пробоїни, тиску, об’єму сектора й багатьох інших параметрів. Маленька тріщина може давати години на реакцію.

Велика — секунди.

Тому звук витоку стане одним із найстрашніших звуків марсіанського життя.

Не вибух.

Не крик.

Не сигнал тривоги.

Тихе шипіння.

Люди швидко навчаться реагувати на нього швидше, ніж на власне ім’я.

У житлових модулях встановлюватимуть автоматичні системи, які локалізують падіння тиску, перекривають секції, запускають ремонтних роботів і підсвічують місце витоку.

Комплекси типу «Імунітет-М» мають стати буквально технічною імунною системою поселення.

Виявив тріщину.