Пролог. Вітаємо на планеті, яка не просила вас прилітати

Марс не зустрічав людей.

Він не здіймав бурі на знак протесту, не розколювався під посадковими опорами й не випускав із глибин давніх чудовиськ, які мільярди років терпляче чекали, доки хтось досить самовпевнений відкриє зовнішній люк.

Планета просто лежала під ними — червона, холодна, висушена й байдужа.

Саме ця байдужість лякала найбільше.

Ворожість принаймні передбачає інтерес. Якщо світ намагається тебе вбити, між вами вже виникли певні стосунки. Не найздоровіші, зате взаємні. Марс не мав наміру нікого вбивати. Він існував задовго до появи людей і, судячи з його загального настрою, розраховував існувати ще довго після того, як людство завершить свій короткий експеримент із цивілізацією.

Корабель «Прометей-12» входив у верхні шари атмосфери під кутом, який у проєктній документації називався оптимальним, а серед екіпажу — «достатньо пологим, щоб ми встигли помолитися».

За оглядовими екранами розгорталася планета, на яку людство витратило понад століття мрій, суперечок, бюджетів, невдалих запусків, успішних запусків, успішних запусків із невдалим фінансуванням і невдалих запусків, оголошених частковим успіхом заради збереження премій керівництва.

Червоний диск повільно зростав.

Кратери ставали глибшими. Каньйони набували тіней. Пилові рівнини розтягувалися до горизонту з такою переконливою порожнечею, наче сама планета хотіла сказати:

«Ви справді подолали десятки мільйонів кілометрів заради цього?»

Командорка Соломія Рейн стояла в центральній рубці, пристебнута до крісла п’ятьма ременями й одним сумнівом.

На Землі її називали першою керівницею постійної марсіанської колонії. У космосі титул звучав менш урочисто: людина, яку звинуватять першою, якщо щось вибухне.

Навколо неї світилися екрани. На них миготіли траєкторії, швидкості, запаси палива, температури оболонки й численні зелені індикатори, створені спеціально для того, щоб люди не помічали одного червоного.

— Атмосферний контакт через сімдесят секунд, — повідомив корабельний інтелект. — Рекомендую завершити всі особисті справи.

У рубці запала тиша.

— Ти міг сказати «приготуватися до входу», — зауважив головний інженер Марк Вежа.

Він сидів праворуч від Соломії. Навіть у кріслі, затиснутий ременями й оточений кабелями, Марк примудрявся виглядати так, ніби щойно вийшов із рекламного ролика про небезпечну компетентність. Темне волосся було коротко підстрижене, щелепа — уперто стиснута, руки — спокійні.

Соломія давно підозрювала, що його руки мали окрему інженерну ліцензію.

Вони могли розібрати кисневий насос, зібрати реакторний клапан і змусити дорослу, раціональну жінку забути, що вона командує міжпланетною експедицією, просто повільно затягнувши кріплення на її скафандрі.

Це було непрофесійно.

Але й Марс був непридатний для життя, що не завадило людству витратити трильйони на переїзд.

— Я намагаюся бути корисним, — відповів штучний інтелект. — Якщо посадка буде невдалою, незавершені особисті справи можуть викликати психологічний дискомфорт.

— Після невдалої посадки психологічний дискомфорт буде найменшою нашою проблемою, — сказала докторка Інесса Лор із заднього ряду.

— Погоджуюся. Найбільшою буде структурне руйнування корпусу й одночасне припинення життєвих функцій екіпажу.

— Тобі оновлювали модуль підтримки морального стану? — запитала Соломія.

— Так. Попередня версія була визнана надмірно песимістичною.

Марк повернув голову до командорки.

— Це покращена версія?

— Схоже, попередня під час посадки одразу читала заповіт.

Корабель здригнувся.

Спершу м’яко, ніби Марс обережно торкнувся його кінчиком пальця. Потім сильніше — уже так, наче планета зрозуміла, що це не пил на атмосфері, а чергова людська ініціатива.

Обшивка загуділа.

На екранах з’явилося полум’я. Не романтичне, не декоративне й навіть не особливо красиве. Це було полум’я, яке намагалося перетворити корабель на метеор, а людей усередині — на коротку археологічну загадку.

Соломія відчула тиск у грудях.

— Атмосферний контакт підтверджено, — сказав інтелект. — Вітаю. Ми офіційно торкнулися Марса.

— Ми ще за сімдесят кілометрів над поверхнею, — відповів Марк.

— Дотик є поняттям відносним.

— Особливо у твоєму особистому житті, — пробурмотіла пілотка Яна Коваль.

Ніхто не засміявся, бо корабель саме провалився на двісті метрів, а людський організм погано сприймає гумор, коли шлунок намагається подати заяву на незалежність.

Полум’я розтікалося вздовж корпусу.

«Прометей-12» входив у марсіанську атмосферу важче, ніж передбачали симуляції. Атмосфера виявилася достатньо щільною, щоб нагрівати корабель, але недостатньо щільною, щоб нормально його гальмувати. Марс пропонував гостям майже ідеальне поєднання незручностей: можна згоріти, але складніше сповільнитися.

Це називалося природним балансом.

— Відхилення від розрахункової траєкторії нуль цілих вісім десятих градуса, — повідомила Яна.

— Коригувальні двигуни? — запитала Соломія.

— Працюють.

— Тепловий захист?

— Поки що теж.

— Слово «поки що» було необов’язковим, — сказав Марк.

— Воно робить звіт чеснішим.

Соломія дивилася на карту спуску. Унизу блимала зона посадки — рівнина в західній частині Аркадії, неподалік підземних покладів льоду. Там уже чекала автоматична база «Форпост-1»: реактори, житлові модулі, резервуари, теплиці, ремонтні роботи й система зв’язку.

Принаймні так стверджували звіти.

Автоматична техніка працювала на Марсі чотири роки. Вона розгорнула енергетичну мережу, проклала кабелі, надрукувала захисні стіни з реголіту й підготувала перші герметичні приміщення.

Люди мали прилетіти до готового поселення.

Це формулювання викликало в Соломії особливу недовіру.

Усі великі катастрофи людства починалися зі слів «усе готово».