МІЙ (НЕ)РЕАЛЬНИЙ БІАС

АНОТАЦІЯ:

Сеул став для мене місцем болючого фіналу. Кілька років життя з Джунхо закінчилися зрадою, залишивши мене одну в чужому мегаполісі. Тепер я просто візажистка, яка намагається вижити і не повернутись з поразкою.
Мій біас, Пак Чімін, завжди був лише ідеалом на екрані. Але доля підкинула іронію: я випадково облила кавою Кім Техьона. Те, що почалося як безглуздий інцидент, перетворилося на дивну дружбу та "фальшиві" відносини.
Тепер я поруч із тими, кого обожнює весь світ. Але реальність, не є казкою: Чімін зустрічає мене холодом, а Техьон заплутує у своїх іграх.
Чи зможу я знову відкрити серце там, де одного разу втратила все? Чи стане "сигнальний вогонь" початком мрії, чи лише черговою ілюзією?

ЖАНР:  Сучасний любовний роман , Фанфік. В тексті є: відносини, айдол, bts jimin

Уривок:

Надивившись дорам до сліз і наслухавшись k-pop треків до дрижання в серці, тисячі дівчат пакують валізи й летять до Південної Кореї. За мрією. За шансом. За тим самим «а що, якщо?».

Я була однією з них.

Все почалося з однієї пісні. Потім — з одного кліпу. А потім уже не було шляху назад. BTS увірвалися в моє життя, як теплий літній дощ — несподівано, але так природно, що я навіть не помітила, як повністю промокла. Їхні ідеальні обличчя, голоси, що проникають крізь шкіру, харизма, від якої серце завмирає на півтакті… Вони не просто співаки. Вони — магія, втілена в рухах, посмішках і поглядах.

А серед них — він.

Чімін.

Мій біас. Найкращий чоловік на планеті, занадто гарний, занадто ніжний, занадто справжній, щоб бути просто людиною. Кожна його посмішка в ефірах, кожен тихий сміх, кожен раз, коли він опускав погляд і сором’язливо кусав губу… Я дивилася й думала: «Це неможливо. Так не буває». Але серце вже знало — буває. І я хочу це побачити наживо.

Мріяла я довго. Ночами гортала фан-арт, фанфіки, старі live, де він просто сидить і їсть рамен, а я відчувала, ніби сиджу навпроти. Мріяла, як одного дня ступлю на вулиці Сеула. Як блукатиму Gangnam чи Hongdae, вдихатиму запах вуличної їжі й кави, слухатиму музику з кожного кафе. Як випадково — ну просто неймовірно випадково — підніму очі й побачу його. У чорній масці, в худі, з тими самими очима, що дивляться прямо в душу.

І він посміхнеться. Мені.

Звичайно, я знала, наскільки це безглуздо. Мільйони фанаток мріють про те саме. Але знаєш що? Іноді Всесвіт любить дурненьких романтиків. Іноді він кидає тобі крихту надії — і ти хапаєшся за неї обома руками.

Ви помічали: коли серце чогось дуже хоче, Всесвіт починає підкидати маленькі дверцята. Не гучні знаки, а такі тихі, ніби випадкові. Ось і в мене так сталося.

Коли BTS щойно випустили "Dynamite" і весь світ співав разом, я натрапила на оголошення в Instagram: «Курси корейської мови онлайн. Пробне заняття безкоштовно». Через k-pop я вже давно любила корейську — не просто як набір слів, а як мелодію. Кожне «saranghae», кожне «보고 싶어» з пісень Чіміна звучало в голові, як обіцянка.

Я записалася на пробне. Сиділа перед екраном у старій піжамі, з чашкою чаю, і… закохалася ще раз. Вчителька — молода дівчина з Сеула — говорила так м’яко, з тією самою інтонацією, що й у кліпах. Після заняття я зрозуміла: це не просто хобі. Це шлях. До нього. До Сеула. До себе.

Забобони типу «в 25 вже пізно вчити нову мову» я відкинула одразу. Навіщо слухати голоси, які кажуть «занадто доросла»? Я вчила для себе. Для тих вечорів, коли захочу зрозуміти кожне слово в його live. Для мрії, яка вже не давала спати.

Через три місяці курсів я набралася сміливості й зареєструвалася на HelloTalk — додатку для мовного обміну. Профіль: фото з посмішкою, біо «Ukrainian ARMY, learning Korean for BTS and beautiful words». Перші чати були жахливими. Я писала щось на кшталт «안녕! 나는 Ulyana. 너는 예쁘다!» (і це мало означати «ти гарний», але вийшло якось криво). Корейці сміялися доброзичливо, виправляли, слали стікери з котиками. Я червоніла перед екраном, але не зупинялася. Помилки — найкращий вчитель, правда ж?

А потім з’явився він.

Ім’я — Джунхо. Фото: хлопець з м’якою посмішкою, темним волоссям, що падає на очі, і поглядом, який одразу викликав метеликів. Живе в Сеулі, працює в IT, має гарну освіту, орендує простору квартиру в районі Янгсан — з великими вікнами й видом на Ханган. Ввечері вогні міста відбиваються в річці, ніби зоряне небо впало на воду. Він надіслав перше повідомлення:

«안녕하세요~ Ukrainian friend! BTS 좋아해?»

Я відповіла, намагаючись не померти від хвилювання: «네! Jimin 최고! 너는?»

Ми почали спілкуватися щодня. Спочатку — корейською з англійською, потім усе більше корейською. Він терпляче виправляв мої помилки, надсилав голосові з тим самим м’яким акцентом, що й у Чіміна (ну майже). Розповідав про Сеул: як гуляти вздовж річки ввечері, коли прохолодно й тихо, як їсти ттокпоккі з вуличних візків, як дивитися на міст Банпо, коли він «танцює» з фонтанами.

Я закохалася швидко. Занадто швидко. Він був молодий, красивий, розумний — усе те, про що мрієш, коли дивишся на ідеальних айдолів і думаєш «от би такого, але реального». Він називав мене «예쁜 우크라이나» (гарна українка), надсилав фото з балкону: річка, вогні, кава в руці. «언젠가 같이 여기서 커피 마실까?» — «Може, колись разом вип’ємо каву тут?»

Серце стукало так сильно, що я забувала дихати. Це ж було майже як мрія про Чіміна, тільки ближче. Реальніше. Він писав в ночі, коли в нього вже ранок, а я відповідала зранку, коли в нього ніч. Часові пояси стали нашим маленьким романтичним бар’єром.

Я не знала тоді, що це тільки початок. Що доля готує щось зовсім інше. Але в той момент, сидячи в своїй кімнаті в Івано-Франківська, я відчувала: Сеул стає ближчим. І хтось там, за тисячі кілометрів, чекає на мене.