35. Таємниця Остіна

Повертаюся додому у компанії хлопців. Уже завтра ввечері у нас перший концерт, саме тому мені хочеться поговорити з Остіном до того моменту, як гурт знову запрацює. Все ж таки цей хлопець важливий мені не тільки як частина колективу. Ми з ним доволі добре спілкуємося, коли є така можливість. І що тут приховувати, мені важко бачити його таким самотнім і розбитим. 

– Все гаразд, мала? Ти наче десь далеко зараз, – запитує Бен, коли ми заходимо в дім. – Хвилюєшся через виступ? 

– Та ні, зовсім не хвилююся, – і це правда. Виступати перед глядачами – це для мене кайф, а не страх. Я ж цього хотіла, то чому маю боятися? – Просто думаю про Остіна. 

– Навіщо тобі це? – здивовано питає. – Вирішила врятувати ще одного з нас? Це марна справа, Лілі. Залиш усе, як є. 

– Але ж тебе я не залишила… – схвильовано дивлюся на хлопця. – Ти теж був один зі своїм болем. 

– На щастя, я найбільш хороший з нас усіх і зі мною тобі було найпростіше знайти спільну мову. Ти сама це знаєш, мала. А Остін… занадто стрьомний, хоча ми й працюємо разом довгий час, я не перестаю у цьому переконуватися. 

Не отримавши підтримки від Бена, я все ж не відступаю від своєї мети. Вирішую знову піти до нього посеред ночі та відкрито запитати, що відбувається. Навіть будильник ставлю на другу годину, щоб не проспати. 

У домі стоїть повна тиша, і лише, я наче злодій, крадуся сходами на перший поверх. Завмираю біля дверей у кімнату Остіна і прислухаюся. Навколо тихо, і я навіть видихаю. Можливо, я дійсно занадто розкручую усю цю ситуацію і насправді нічого страшного не сталося? 

Напевно, Остін зараз міцно спить у своєму ліжку, а я стою перед дверима у його кімнату наче ідіотка. Зрозумівши, що треба повертатися у кімнату, я тихенько розвертаюся і розгублено завмираю. На терасі горить світло, і лише зараз я бачу, що там хтось є. Хтось сидить у плетеному кріслі та махає ногою, наче в ритм музиці. 

Ноги самі несуть мене туди, і не залишається жодного сумніву, що це Остін. Хлопець дійсно сидить у кріслі із заплющеними очима і слухає музику, що лунає з навушників. Він ще не знає, що я поряд, і в мене є час, щоб підібрати правильні слова. Навіть не знаю, коли мені було важче: учора, коли побачила хлопця наляканим і розбитим, чи сьогодні, коли зрозуміла, що він абсолютно самотній у повному домі народу. 

– Остіне! – я підвищую голос і завмираю, очікуючи реакції хлопця. 

Довго чекати не доводиться. Він різко розплющує очі та знімає з себе навушники. Хмуриться, розглядаючи мене, і точно не радіє такій компанії. 

– Тобі чого не спиться? – невдоволено запитує. 

– Можу запитати у тебе теж саме, – швидко відповідаю. Одразу видно, що за роздратованістю хлопець приховує свої справжні почуття. Остіну ніяково від того, що я застукала його тут. 

– Прийшла поглянути, чи не мучуся я від кошмарів? – сердито випалює і підводиться на ноги. 

– Я просто хвилююся за тебе. Якщо ти розкажеш, що відбувається... 

– Навіщо це тобі? – Остін розглядає мене так, наче я повна ідіотка. – Ти наче співати сюди приїхала. Чи у твою місію входить врятувати нас усіх? 

– Я просто хочу тобі допомогти. Ти страждаєш і боїшся відкритися іншим… – обережно беру холодну руку хлопця у свою, але вже за мить він її забирає і робить крок подалі від мене. 

– Я не збираюся нікому відкриватися, Лілі. Нікому не потрібні чужі проблеми. Просто вдай, що нічого не бачила. Роби так, як роблять усі інші. Так буде правильно, – я бачу, що Остін на межі. Його голос тремтить, і я винна у тому, що він у такому стані. Але, з іншого боку, розумію, що зараз не час відступати. Хлопець має зрозуміти для себе, що я йому не ворог. 

– А якщо я не хочу бути, як інші? Якщо хочу тобі допомогти й не заплющувати очі на проблеми? Все ж таки закриєшся від мене? – кажу якомога впевненіше, а сама заледве на ногах тримаюся. Шкірою бігають мурашки, і загальна пригнічена атмосфера відчувається дуже різко. 

– Ти дійсно хочеш знати мою історію? – Остін так швидко наближається, що я не встигаю ніяк зреагувати. Хапає мене за плечі та дивиться просто в очі, наче там хоче знайти відповідь. – Готова почути те, від чого кров у судинах холоне? 

– Готова, – кажу, і голос все-таки тремтить. Дивлюсь у його темні очі й дуже сподіваюся, що зараз він не втече. 

– Моя мама померла в ту мить, коли я народився. Батько звинувачував у її смерті мене і зненавидів у ту саму секунду, коли вперше взяв на руки. Я жив з ним до семи років, і кожного дня, кожної хвилини, він нагадував мені про те, що я – вбивця. Замикав у підвалі без їжі та світла, залишав там на цілу ніч. У ті миті мені хотілося померти й більше не відчувати цього липкого страху, коли серце б’ється десь у горлі, а відчуття власної нікчемності з’їдає зсередини. 

– Остіне… 

У мене просто немає слів. Я точно не була готовою почути щось подібне. Навіть уявити не можу, що довелося пережити цьому хлопчикові. Він розповідає це абсолютно рівним голосом, наче уже звикся з тим, що відбувалося тоді. 

– У сім років мене знайшли ледь живим наші сусіди. Після чергових катувань батько кудись поїхав і залишив мене помирати. Саме тоді в мене і з’явився шанс на порятунок. Опинившись у притулку, я по-справжньому зрозумів, що таке життя. Інші діти плакали та просили про те, щоб мама з татом з’явилися і забрали їх звідси. А я мовчав і тихенько радів, що більше ніколи не побачу власного батька.