34. Нічні кошмари

– Вибач, що не попередив тебе про те, що Ерік мій брат, – минає всього кілька хвилин нашої поїздки, і Девід починає розмову. 

– Все гаразд. Я знала про це, – відповідаю стримано. – Хоча було трохи несподівано побачити його таким… злим. 

– Після смерті батька Ерік приїздить до матері лише на день народження, і кожного разу усе закінчується скандалом. Але не цього разу… Зізнайся, це ти з ним поговорила? – Девід кидає у мій бік швидкий погляд.

– Я просто пояснила свою думку. Хочеться вірити, що він правильно усе зрозумів, – знизую плечима. – До речі, у вас чудова сім’я. І повна ідилія, якщо не зважати на поведінку Еріка. 

– Це точно, – Девід усміхається. – Тут я відпочиваю душею. Ніде не буває так добре, як удома. 

– Ви дійсно тут зовсім інший, – вирішую поділитися своїми враженнями. – Зовсім не схожі на серйозного бізнесмена. 

– Лілі, я думаю, що нам час змінити градус нашого спілкування. Можеш звертатися до мене на “ти”. Так буде набагато простіше. До того ж я лише на кілька років старший від самих хлопців. 

– Добре, – відповідаю і розумію, що ця поїздка змінила щось не лише між мною та Еріком. Девід також став мені ближчим. Наче старший брат. 

Назад у місто ми повертаємося на заході сонця. Уже завтра нас чекає репетиція і підготовка до концерту. Відпочинок закінчився, і чомусь мені здається, що це занадто мало перед великим боєм. 

На вечір у вітальні збираються всі учасники гурту. Я помітила, що Бен доволі багато усміхається і жартує, отже, поїздка додому пішла йому на користь. А от Остін наче ще більше замкнувся у собі. Він сидить, низько опустивши голову, і навіть не дивиться у мій бік, коли я зайшла. Ітан не зраджує своїм традиціям і допиває третю пляшку пива, а Ерік сидить у кріслі та розглядає щось у своєму планшеті. 

– Як відпочила, мала? – весело запитує Бен, і я одразу ж сідаю поряд з ним. 

– Я їздила в гості до батьків Девіда. Вони у нього чудові, – вирішую поділитися своїми враженнями. 

– Справді? Еріку, а ти чого не розказуєш, що провів вихідні з нашою зірочкою? – одразу запитує Бен. 

– Хто б міг подумати, що це така важлива інформація, – не піднімаючи погляду від планшета, заявляє Ерік. 

– А як твоя поїздка додому? Стало краще? – запитую у Бена, стишивши голос. 

– Набагато, – відповідає хлопець. – Шкодую лише про те, що не зробив цього раніше. Дякую, що допомогла мені розібратися з собою. Тепер я розумію, що робив не так. Закриватися у собі – не завжди правильний вихід. 

– О, наша Лілі – ще той психолог, – заявляє Ерік, поглядаючи на нас. – Чи не так, мала? 

– Хочеш записатися до мене на консультацію? – не залишаюся в боргу і дивлюсь на хлопця. 

– Дякую, обійдуся, – бурчить Рот і знову опускає погляд на планшет. 

Повернувшись у свою кімнату, я переодягаюся для сну і вмощуюсь під ковдрою. Останні два дні були доволі насиченими, тому засинаю я доволі рано. А от прокидаюся не зранку, а посеред глибокої ночі. Хочеться пити, тому доводиться підніматися з теплого ліжечка і прямувати на перший поверх. 

Коли ж я опиняюся біля дверей кухні, чую дивні звуки, наче хтось стогне і плаче. Нічого подібного зі мною ще не було, саме тому я лякаюсь не на жарт. Уже збираюся чкурнути у свою кімнату і зачинитися на ключ, коли розумію, що звуки ці лунають із кімнати в кінці коридору. Дивно, я думала, що всі хлопці сплять на горі, хто ж тоді тут? 

Повільно наближаюся до дверей, сподіваючись зрозуміти, що ж відбувається за ними, і з жахом розумію, що чую голос Остіна. Хлопець плаче і говорить щось доволі нерозбірливо. І тут мав би увімкнутися мій інстинкт самозбереження і замість того, щоб стовбичити тут, я маю повернутися у кімнату. Але ні, я вирішую йти до кінця. 

Повільно прочиняю двері та зазираю всередину. На столику горить нічник, і я чудово бачу Остіна, який крутиться на ліжку і по-справжньому плаче. 

– Ні, не треба… Прошу… тебе… Відпусти… прошу…

Я зупиняюся поряд з ліжком, все ще не розуміючи, що варто робити у таких випадках. В Остіна явно кошмар, і мені стає лячно і дуже неприємно. Його темне волосся розсипане по білих подушках, а обличчя вкрив липкий піт. 

– Остіне, це сон. Прокинься, – я обережно сідаю поряд і трясу його за плече. – Це я, Лілі. Прокинься. 

Хлопець розгублено розплющує очі й дивиться на мене так, наче я монстр якийсь. Лише зараз я згадую, що увірвалася в чужу кімнату, та ще й хлопчачу. Стає соромно. 

– Вибач, я на кухню йшла. Ти кричав, я злякалася просто, – швидко відходжу на безпечну відстань, щоб не отримати від хлопця прочуханки. Хто ж його знає, що там відбувається у його голові. 

– Все гаразд, – Остін сідає і протирає обличчя руками. – Я в нормі. Просто кошмар наснився. 

– Ага, – киваю і швидко виходжу з кімнати. 

Пити уже не хочеться, тому одразу повертаюся до себе. Ситуація з Остіном сильно мене налякала. Інколи мені також сниться щось погане, але я ніколи ще так не кричала і не плакала. Що ж такого наснилося Остіну? 

Наступного ранку у мене з’являється бажання поговорити з Остіном. Видно, що у нього є якісь проблеми, і я просто зобов’язана з ними розібратися. Принаймні варто спробувати.