26. Пісня для Бена

– Бене, що з тобою? – роблю крок до хлопця, який стоїть посеред кімнати, але Ерік хапає мене за руку і не дає йти далі. 

Так, зараз Бен розлючений і не відповідає за те, що робить, але ми друзі, і я впевнена, що він не вчинить зі мною погано. 

– Дайте мені спокій! – кричить так голосно і гірко, що я здригаюся від шоку. Таким розбитим я ще ніколи його не бачила. 

Бен хапає зі столу, який дивом уцілів, пляшку з віскі, робить кілька ковтків, а тоді кидає її об стіну. Скло розлітається кімнатою, і Ерік ховає мене собі за спину, щоб не поранилася. Це приємно… але зараз не час про це думати. 

– Бене, досить вже! Твоя істерика нічого не змінить! – роздратовано кричить Ітан, стоячи в іншому кутку кімнати. – Час навчитися жити далі! Без неї... 

Тепер я розумію, що сталося з хлопцем. Це через його сестру. Одразу згадую про пісню і дуже жалкую, що за цей тиждень так і не знайшла часу, щоб показати її Бену. 

– Та пішли ви всі! – кидає розлючено і виходить з вітальні, при цьому доволі сильно штовхаючи Еріка в плече. 

У кімнаті ми залишаємося вчотирьох, і я одразу ж розвертаюся, щоб наздогнати Бена. Але, коли розумію, що Ерік продовжує утримувати мою руку, здивовано дивлюся на хлопця. 

– Я знаю, що ти задумала. Не зараз, Лілі. Бен дуже злий, і я не хочу, щоб ти постраждала, – серйозно говорить. 

– У мене складається враження, що ти говориш не про того Бена, якого я знаю. Наш Бен ніколи не заподіє мені зла! – похмуро відповідаю. 

– Ну чому ти така вперта? – зітхає і все-таки відпускає мою руку. – Буде ображати – кричи. Примчу через мить! 

– Ну, дякую, мій захиснику! – якою б не була жахливою ця ситуація, я не можу проігнорувати хвилювання Еріка. Всередині одразу ж розливається тепло, і я навіть усміхаюся. 

Поки піднімаюся сходами на другий поверх, впевненості трохи віднімається. Все ж таки Бен дуже роздратований, і моя згадка про його сестру може зробити тільки гірше. Але я готова поділитися з ним своїми думками, навіть якщо після цього він більше ніколи мені не усміхнеться. 

Зупиняюся перед дверима у його кімнату і стукаю. Всередині тихо, але я знаю, що він тут. Заходжу, але хлопця не бачу. Горить лише нічник і видно, що двері на балкон відчинені. Повільно йду туди й з подивом зауважую, що з балкона Бена видно не океан, а дорогу в місто. Це дивно, але зараз не час розмірковувати над його смаками. 

На балконі також порожньо, але є дещо, чого я точно не очікувала тут побачити. Драбина, яка веде на дах. Висоти я не боюся, але лазити драбиною вночі, та ще й на дах – точно не моє. Маю кілька секунд, щоб розвернутися і піти, але продовжую стояти на місці та зіставляти усі можливі варіанти. 

Прикриваю очі, щоб не було так страшно, і повільно піднімаюся догори. Коли все ж таки опиняюся на даху, завмираю з відкритим ротом. Тепер розумію, чому Бен обрав цей бік будинку. Океан – це, звісно, чудово, але з цього боку усе місто, наче на долоні. 

– Тут можу бути лише я, – чую прохолодний голос Бена і бачу його на більш-менш рівній поверхні. Він сидить, обхопивши коліна руками, і дивиться просто перед собою. 

Я повільно ступаю в його бік доволі міцним накриттям і дуже сподіваюся, що не зламаю собі шию перед початком власного дебюту. 

– Високо ж ти заліз, – сідаю поряд з ним і відчуваю, як холодне нічне повітря проникає під одяг. 

– Але і тут ти мене знайшла, – невесело бурчить і переводить погляд на мене. – Вибач, що побачила мене таким. Я рідко зриваюся. 

– Що стало причиною твого зриву? – обережно запитую. 

– Сьогодні рівно пів року, як померла моя сестра, – відповідає і кладе підборіддя на руки. – Ти, напевно, вже знаєш про це, тому не буду розповідати. 

– Знаю, але… Хочу у тебе дещо запитати, – дивлюся на нього і дуже сподіваюся, що Бен не розізлиться і не зіштовхне мене вниз. Він мовчить, тому я продовжую. – Чому ти тримаєш усе це в собі? Хіба не бачиш, що біль роз’їдає тебе зсередини? 

– А кому потрібен мій біль? Тобі? Чи, може, нашим фанатам? – хмикає. – Я не хочу виносити на розсуд інших те, що їх не стосується. 

– Тоді ти просто збожеволієш, – не можу стриматись, тому що Бен мене злить. – Ти ж не сам, а таке враження, що боїшся довіритись комусь з нас. До недавнього часу я навіть подумати не могла, що у тебе так багато болю всередині. Твоя усмішка завжди така яскрава, а жарти не припиняються. Але сьогодні ти показав, що ховається під цією маскою. 

– І що ти пропонуєш? Розповісти усім, що я втратив сестру, щоб мене пожаліли? – дивиться на мене сердито. 

– Розповісти усім про свій біль, щоб тебе підтримали. Ти дуже талановитий, Бене. У тебе є своя армія фанатів, і я впевнена, що вони готові почути твою історію. 

– Мою історію? – здивовано дивиться на мене. – Що ти маєш на увазі? 

І я співаю… Просто дивлюся на нічне місто, що переливається тисячами вогнів, і співаю те, що понад тиждень крутиться у мене в голові. Зараз я навіть радію, що Бен не чув цієї пісні раніше. Можливо, саме зараз вона знайде відгомін у його серці. 

Закінчую співати й повільно повертаю голову у бік хлопця. Він все так само сидить, обхопивши коліна руками, дивиться на місто, а його обличчям течуть сльози. Здається, що він навіть не дихає, і я, напевно, також.