19. Нова я

– Тобі дійсно потрібна моя компанія, чи вся річ у тому, що страшно залишатися тут самій? – запитує Остін, розглядаючи мене. 

– І те, і інше, – мило йому усміхаюся і сподіваюся, що хлопець не замкнеться, як робить це майже завжди. 

Кілька секунд він просто стоїть і дивиться на мене. За його байдужим виразом обличчя важко зрозуміти, що там відбувається у нього в голові, але коли Остін повертається і мовчки прямує до холодильника, я можу святкувати маленьку перемогу. 

– Тут наша куховарка залишила тобі вечерю, – говорить і паралельно витягує на стіл кілька лотків з їжею. 

Швидко відкриваю усе і бачу бутерброди, а також салат. Моєму щастю немає меж, тому, не втримавшись, я швидко беруся поїдати усе це. Навіть на Остіна не зважаю, який знову сідає навпроти. 

– Мушу визнати, що ти чудово тримаєшся. Навіть нашій Кейт не вдалося тебе зламати, – говорить, слідкуючи за кожним моїм рухом. 

– Я тут не для того, щоб ламатися, – відповідаю з повним ротом. – Мені навіть подобається таке навантаження. З вами не засумуєш. 

– Особливо з Еріком, – Остін киває на мою перебинтовану руку, і я різко перестаю жувати. – Чи не так? 

– Це вже не має значення, – кладу бутерброд назад у контейнер і закриваю його. 

– Чому ж? Ти сама хотіла поговорити та зблизитися. Думаю, буде справедливо, якщо ти поділишся чимось особистим. І я також, – схоже, Остін вибрав правильну тактику. Хлопець він розумний, це я вже давно зрозуміла. 

– Що саме ти хочеш знати? – відчуваю, що вже не голодна, тому складаю контейнери назад у холодильник і повертаюся за стіл до хлопця. 

– Це Ерік спричинив ту аварію? – запитує прямо. 

– Так. Мені здається, що ви й так знаєте правду. Хіба ні? – нагинаюся ближче до хлопця і лише зараз помічаю, що очі у нього темні, майже чорні. Дивно, але зовсім не страшно. 

– Я хотів почути її від тебе, – ледь помітно усміхається і також зменшує відстань між нами. Знову розумію, що цей хлопець може бути абсолютно різним. В одну мить тихий і замкнутий у собі, а в іншу – такий цікавий і магнетичний. 

– Тепер твоя правда. Розкажи щось про себе, – не можу втратити такої можливості, тому наступаю. 

– Я виріс у притулку. Любив музику і часто грав з друзями. Девід помітив мене на конкурсі талантів в університеті. Запросив у гурт. 

– Я все це знаю. Саме так ти розповідаєш усім журналістам, – бурчу, розуміючи, що Остін не бажає ділитися зі мною особистим. 

– Що ж тоді ти хочеш знати? – помічаю дивний блиск у його очах, але зупинитися вже не можу. Ми й так рідко розмовляємо, а ось так – вперше. 

– Як ти опинився у притулку? Де твої батьки? 

– Моя мама померла, коли я народився, а батько… взяв на себе всю відповідальність за мене, але, на жаль, не впорався… – я відчуваю, з яким холодом він про це розповідає. Отже, йому неприємно згадувати той час. 

– Вибач, я не мала права лізти у це, – мені соромно за те, що змусила його згадати своє дитинство. 

– Ну чому ж? Ти ж хотіла знати, – Остін усміхається, і я розумію, що дарма попросила його залишитися. Взагалі не розумію, навіщо полізла туди, де мені не раді. 

– Мене забрали у батька в сім років. Він так жахливо зі мною поводився, що я заледве вижив. А знаєш чому? Він звинувачував мене у смерті мами. Можливо, правильно робив… 

– Остіне… – я намагаюсь покласти свою руку поверх його, але хлопець різко підскакує на ноги. 

– Через годину тут буде Кейт. Думаю, настав час закінчувати наші нічні посиденьки, – він так швидко виходить з кухні, що я і слова сказати не встигаю. 

Розуміючи, що через свій довгий язик сама відштовхую від себе хлопців, вирішую більше не лізти до них у душу. Принаймні поки що.

Повернувшись у кімнату, я одягаю спортивний костюм, а волосся збираю у хвіст. Коли ж йду вниз, бачу там Кейт. Хлопці у повному складі уже чекають нас на вулиці. Не втримавшись, я глянула на Остіна, але хлопець дивиться лише собі під ноги й точно не бажає зустрічатися зі мною поглядами. 

Розминка минає доволі спокійно і мої зіркові колеги майже не ниють. Сьогодні мені вдається вкластися у час, тому п’ятдесят присідань обходять мене стороною. Випивши коктейль, уже збираюся повертатись у свою кімнату, але на порозі кухні з’являється бадьора та усміхнена Роксі. 

– Привіт усім! Я привезла вам одяг для пресконференції! – весело заявляє. 

– Клас! Сподіваюся, що ти, як завжди, врахувала мої бажання, – підморгує їй Бен. 

– Обов’язково, любчику, – відповідає і наближається до мене. – Лілі, я чекатиму тебе тут. Збирайся і поїдемо наводити красу. 

Киваю і, залишаючи усіх, повертаюся у свою кімнату. Швидко приймаю душ та одягаю білосніжну літню сукню. Волосся залишаю розпущеним, тому що хочеться востаннє відчути його у себе на голові. 

Коли спускаюся на перший поверх, бачу, що Роксі спілкується про щось з Камі. Схоже, ці двоє доволі хороші подруги, виходить, Камі тут не зовсім сама. Коли сідаємо в автомобіль до Роксі, яскраво-червону Audi Q5, я відчуваю, як наростає хвилювання. Хочеться вірити, що Роксі дійсно знає, що робить.