11. Ненависть і розпач

– А мені здається, що це ти межу переступаєш! – слідом за страхом приходить гнів. Та ким себе вважає цей придурок, чорт забирай?! 

– Що?! – Ерік дивиться на мене так, наче я сказала щось дійсно ідіотське. – Ти першою зайшла у мою кімнату! Без дозволу! Я ненавиджу, коли лізуть у мій особистий простір! 

– Ну вибач, я не думала, що ти такий ніжний! – кричу, хоча й розумію, що роблю тільки гірше. Але зупинитися уже не можу. – Я залишила тобі слова пісні. Просто поглянь і скажи свою думку! 

– Ні, ну ти точно ідіотка! – він кривиться, а тоді розправляє зім’ятий клаптик паперу. – Лише я можу писати музику і тексти для пісень! А це… – Ерік обережно складає папір у кілька разів, а тоді повільно, наче насолоджуючись, розриває його на шматки. – Залиш собі. 

Маленькі клаптики падають на підлогу навколо його білосніжних кросівок, і я розумію, що примирення між нами не буде. Я дійсно старалася і хотіла з ним подружитися. Все ж таки ми будемо працювати разом, але тепер… 

– Покинь мою кімнату! НЕГАЙНО! – мій голос тремтить, і він чудово чує, що я на межі. Окидає мене на прощання переможним поглядом і йде, голосно гримнувши дверима. 

Я ж одразу сідаю на підлогу і починаю збирати клаптики паперу. Ненависть до клятого Еріка Рота захоплює мене настільки сильно, що хочеться роздерти нігтями його самовдоволену фізіономію. 

Він навіть не дивився на текст, який я йому залишила. Занадто гордий і самовпевнений. Або просто не звик довіряти та відкриватися іншим людям. Хто його знає. Та й не має це жодного значення, адже я не буду копатися у його душі й не шукатиму справжні причини того, чому він так вчинив. 

Не заслужив. І, напевно, ніколи не заслужить… після того, що зробив. 

Одягаю легку літню сукню білого кольору і взуваю босоніжки на плоскій підошві. Часу на макіяж немає, тому встигаю лише зібрати волосся у хвіст. Лише в ту мить, коли збігаю сходами на перший поверх, згадую, що доведеться їхати в офіс разом з Еріком. 

Важко зітхаю, тому що його компанія – це останнє, чого мені зараз хочеться. З вітальні чую голоси хлопців, і йду туди, щоб знайти клятого Рота. 

– Де Ерік? – запитую, коли не знаходжу його серед інших учасників гурту. 

– Поїхав уже, – відповідає Бен. – Чим ти так його розізлила, крихітко? Давно не бачив Рота таким розлюченим. 

– Просто він мудак, – спокійно відповідаю, і на таку заяву Ітан випльовує з рота пиво, тільки-но зробивши ковток. 

– Жорстоко, – хмикає Бен. – Але справедливо. 

– Мені потрібно в офіс. Хто може мене відвезти? – знаю, що, запізнившись на урок вокалу, знову отримаю від Еріка. Саме тому і прошу у хлопців допомоги. 

– Я їду в офіс. Якщо є бажання – приєднуйся, – несподівано говорить Остін і підводиться з дивана. 

Я вперше чую, щоб він сказав так багато слів за один раз. А ще мені здається, що він готовий йти на контакт. 

– Я поїду з тобою, – швидко відповідаю і йду за хлопцем до виходу. 

Тільки зараз звертаю увагу на те, що Остін носить лише темний одяг і навіть його волосся зовсім чорне з синім відтінком. Коли ж ми підходимо до гаража, я готуюся побачити ще одну спортивну машину, але і тут хлопець мене дивує. 

Він сідає у доволі просту і бюджетну Toyota RAV4 білого кольору, а я швидко розміщуюся поряд. Остін керує автомобілем впевнено і плавно. Його довгі пальці обіймають кермо, і складається враження, що він вистукує на ньому якийсь свій особистий ритм. 

– Твій погляд говорить сам за себе. Запитуй, що цікавить, – Остін зупиняє автомобіль на світлофорі й дивиться на мене доволі привітно. Це наче зовсім інша людина, і я ще більше вагаюся, чи варто продовжувати знайомство з ним. 

– Ти дивний, – кажу те, що відчуваю. 

– Так цікавіше, правда? – запитує, і я бачу усмішку на його губах. Вона ледь помітна, але це точно усмішка. 

– Напевно, – відповідаю. – Це образ такий – мовчазного і зухвалого хлопця? 

– У мене є багато образів, – автомобіль знову рушає, і Остін дивиться прямо перед собою. – Я не люблю зайві балачки, а ще – марно витрачати своє життя. Навіть в образі, який ми для себе створюємо, є частинка нас самих. 

– Отже, краще просто мовчати та вдавати, що тобі абсолютно байдуже на те, що відбувається навколо? – запитую і не можу відвести погляду від цього хлопця. Наскільки сильно він мене лякає, настільки ж і притягує до себе. Це дивно, але, схоже, саме про це він і говорить зараз. 

– Так і є, – відповідає і знову кидає у мій бік швидкий погляд. – Кожен з нас сам обирає, як йому жити. Напиватися, тому що так простіше. Тусуватися в клубах і шукати пригоди на свій зад. Або просто закриватися в собі, тому що весь світ став твоїм ворогом. 

– І що саме стосується тебе? Останнє? – здивовано запитую. 

– Мене немає у цьому списку, – відповідає. – Якщо ти все ж таки пройдеш цю школу виживання і залишишся з нами, то зрозумієш, про що я. Можу лише сказати, що тепер твоє життя не буде належати тобі. Хочеш співати – валяй! Доведи усім, що варта бути частиною “Colors of the sky”. Поки що ти просто дівчинка, яка зловила щасливу зірку. Цікаво, якою ти будеш через рік існування у цьому світі.