8. Місяць пекла

У мене занадто мало часу, саме тому встигаю лише вмити обличчя й одягнути спортивні шорти та футболку. Уже дорогою на перший поверх збираю волосся у хвіст. Але тільки-но мої ноги опиняються у коридорі, розумію, що конкретно попала. 

Переді мною стоїть висока жінка у спортивному костюмі та з кепкою на голові. Її темне волосся також зібране у хвіст, а проникливі блакитні очі розглядають мене з неприязню. 

– Вибачте, я… – намагаюсь згладити напругу між нами, але вже за мить розумію, про що вчора говорив Ерік. 

– П’ятдесят присідань! Негайно! – її голос настільки командний, що у мене навіть бажання не виникає ослухатися. 

Починаю присідати, розуміючи, що, напевно, не зможу витягнути цілих п’ятдесят разів. Зі спортом я ніколи не дружила, тому все це здається мені просто знущанням. 

Поки я присідаю, жінка стоїть поряд і не зводить з мене погляду. Таке враження, що щось піде не так, якщо вона пропустить хоча б одне моє присідання. 

Двадцять… двадцять один… двадцять два… 

Ноги тремтять, як і все тіло. Піт стікає обличчям, і складається враження, що серце зараз вистрибне з грудей. Хочеться здатися, сказати, що я не можу цього зробити, але ж це занадто просто, як для мене. Не хочу з першого дня показувати себе слабачкою. Тому стискаю зуби та продовжую присідати. 

П’ятдесят…

У голові шумить і хочеться просто померти. Я встаю на ноги та сподіваюся, що на цьому мої знущання закінчаться. Ага, не тут-то було! 

– Ходімо, – рівним тоном заявляє жінка і першою виходить на задній двір. 

Що я там учора говорила? Океан хотіла побачити? Ну-ну.

– Зараз ти бігтимеш вздовж пляжу до он тієї позначки, – жінка показує кудись вдалину, а я не бачу жодних позначок. – Якщо не встигнеш повернутися через п’ять хвилин – ще десять присідань. Час пішов! 

Я навіть віддихатись не встигаю, а вже треба бігти. Робити це швидко не виходить, адже ноги все ще тремтять, а кросівки засипає пісок. Єдине, що додає мені сил – це небажання знову присідати. 

Вологе і солоне повітря забивається в ніздрі, і стає важко дихати. Хочеться плюнути на все і просто впасти посеред цього пляжу. Чорт! Я ж прилетіла сюди, щоб співати, а не для того, щоб задихатися від піску у роті. 

Навіть не знаю, як це сталося, але я вклалася у відведений мені час. Повернувшись до цього залізного монстра у жіночій подобі, я сідаю просто у пісок і намагаюся вирівняти дихання. 

– У тебе двадцять хвилин на те, щоб прийняти душ. Я чекаю тебе на кухні, – кидає мені на завершення і прямує до будинку. 

Вилаявшись собі під ніс, я підводжусь на ноги й, оминувши її, першою забігаю у дім. Тільки-но опиняюся у кімнаті, на ходу знімаю з себе одяг і заходжу в душову кабінку. Болить кожна частинка тіла, і я розумію, що тепер так буде постійно. 

Часу на те, щоб підібрати одяг, немає, тому швидко одягаю джинсові шорти та футболку. Волосся все ще мокре, тому збираю його в пучок. Ось в такому вигляді, без грама косметики, я і з’являюся на кухні. 

Фітнес-тренер окидає мене байдужим поглядом і ставить на стіл склянку з дивно пахучою бурдою. 

– Це твій сніданок. Відтепер лише здорове харчування, – говорить стримано, а я розумію, що нізащо в житті не вип’ю цього. Краще вже п’ятдесят присідань. 

– Я не можу… – з надією дивлюся на неї. Все ж таки вона теж людина. Ну хіба можна так знущатися з інших? 

– Я буду тут до того часу, поки ця склянка не спорожніє. Відтепер ти вживаєш лише збалансовану їжу і завжди радишся зі мною, що краще вибрати у ресторані. 

– Тобто? Ви що, хвостиком за мною ходитимете? – від такої перспективи мені страшно стало. 

– Ні, до цього не дійде,– усміхається вперше з моменту нашого знайомства. – Ось мій номер. Можеш телефонувати у будь-який час. 

Поряд зі склянкою вона кладе свою візитку, і я одразу ж читаю її ім’я. Кейт Роуз. Важко зітхаю і все ж таки беру в руки склянку. Тішить хоча б те, що хлопці все ще сплять. Буду соромитись наодинці з собою і… Кейт. 

– А що тут відбувається? – на кухню заходить занадто веселий як для ранку Бен і зупиняє свій погляд на склянці у моїй руці. – Оу… Жесть. 

– Ну дякую, – бурчу, розуміючи, що гірше просто не може бути. 

Але, як виявилося за мить, може. Вслід за Беном на кухню заходять й інші учасники гурту. Навіть Ерік завітав на хвилинку цілковитого трешу. От тепер я розумію, що дороги назад немає. Після усього пекла, що я пережила сьогодні, випити це лайно – не найгірший варіант. 

Усі мовчать і зацікавлено стежать за кожним моїм рухом. Ну а я… піднімаю склянку до губ – і в ніс одразу ж б’є жахливий аромат. Це щось схоже на водорості, перебиті в блендері, але часу на те, щоб розглядати цей жах, немає. 

Закриваю носа пальцями та вливаю у себе цей напій. Він в’язкий і на смак як багно. П’ю великими ковтками, щоб було швидше, і лише в той момент, коли порожня склянка повертається на стіл, відчуваю, що шлунок не збирається приймати це лайно. 

Прикриваю рота рукою і біжу в туалет. Лише над унітазом падаю на коліна, і зелена маса повертається на поверхню.