2. Пропозиція

На клаптику паперу записую адресу ресторану, де мене чекатиме продюсер, і прощаюся зі співрозмовницею. Ще кілька хвилин тупо витріщаюся на косі літери та не можу повірити, що це – дійсно правда. 

Не втримавшись, відкриваю ноутбук і пишу в пошуку назву музичної компанії. Оторопіло читаю перші літери й розумію, що працює вона в Америці уже багато років. Під її керівництвом багато молодих талантів, а також групи, які я чудово знаю. 

Це другий мій шок за цей ранок. Мене хоче бачити продюсер з такої крутої компанії. Блін… А може, це розіграш від друзів? Якщо це так, то я потім вб’ю їх усіх. Не можна так жартувати, я ж померти можу від щастя. 

Зустріч має відбутися о дванадцятій, саме тому я швидко біжу у ванну кімнату, щоб привести себе до ладу. Сьогодні потрібно мати особливо гарний вигляд  і справити хороше враження на того, хто з’явиться у ресторані. Саме тому я роблю милий макіяж, накручую волосся легкими локонами й навіть одягаю сукню. 

– Ого! Хто ти така і що зробила з моєю сестрою? – у кімнату заходить Оля і здивовано витріщається на мій прикид. 

– Як я тобі? – зацікавлено запитую. Кручусь біля дзеркала, шукаючи хоча б якісь промахи, але розумію, що все начебто нормально. 

– Ти схожа на нормальну дівчину, – виносить вердикт Оля і сідає в крісло, жуючи яблуко. – І куди це ти збираєшся у такому вигляді? Стаса свого спокушати? Він і так жити без тебе не може. 

Згадавши про хлопця, одразу ж стає недобре. Учора ми погано розійшлися, а сьогодні у мене ще не було часу перепросити. Саме тому я вирішую зустрітися з ним одразу після розмови з продюсером. 

У мене є бажання розповісти все сестрі, але я знаю, що вона не вміє тримати язика за зубами. Тому вирішую змовчати, а то хто знає, чим закінчиться для мене ця зустріч. 

На щастя, мама з роботи ще не повернулася, а то було б набагато більше запитань. Взувши туфлі на високих підборах, я молюся, щоб не зламати собі ноги. Зате виглядаю доволі ефектно. 

Доводиться викликати таксі, тому що їхати автобусом у такому вигляді я просто не можу. Назвавши водієві адресу, відкидаю голову на спинку сидіння і міцніше стискаю лямку від сумки. Хвилювання наростає, і я розумію, що це може бути мій єдиний шанс отримати те, чого я так відчайдушно прагну. 

Коли автомобіль зупиняється біля гарного двоповерхового будинку, я розумію, що цей ресторан дуже дорогий. Розплатившись з водієм, виходжу на вулицю і повільно бреду до входу. Не хочеться зламати ноги ще до зустрічі з продюсером. 

На вході мене зупиняє чоловік у чорному костюмі та кам’яним виразом обличчя. Лише після того, як він дізнається моє ім’я, пропускає всередину. Я навіть озирнутися не встигаю, а офіціант уже вказала мені, куди треба йти. 

У просторому і світлому залі лише кілька гостей. Молода пара, яка явно щось святкує, двоє чоловіків, які, напевно, вирішують якісь ділові питання, і він – продюсер, який чекає саме на мене. 

На жаль, він сидить до мене спиною, але я бачу його коротке русяве волосся, темний костюм і відчуваю, як серце намагається вистрибнути з грудей. 

Ноги починають тремтіти, і хочеться вірити, що я знайду в собі сили та не втрачу свідомості ще до зустрічі з ним. 

Підходжу до столика і тільки збираюся відкрити рота, як моя нога за щось чіпляється, і я падаю просто на нього. На щастя, у чоловіка чудова реакція, і вже за мить я опиняюся у нього на колінах. 

– Ви…бачте… – шепочу, повністю розгублена. Бачу перед собою гарного чоловіка років тридцяти з лишком. Його блакитні очі зацікавлено мене розглядають, а я відчуваю, як шкіра обличчя починає горіти. 

– Все гаразд? – запитує, а я швидко вибираюся з його обіймів, осмикую сукню і сідаю навпроти. 

– Так, дякую, – відповідаю, намагаючись не зустрічатися з ним поглядом. Взагалі-то, я не думала, що продюсер може бути таким молодим і гарним. – До речі, я Ліля. 

– Я знаю, – усміхається і складає руки перед собою на столі. – Дуже ефектна поява, Лілю. 

– Угум, – буркаю, повністю присоромлена. 

– Мене звати Девід Джеймс, я працюю у компанії “The Best Music”. Я бачив твоє прослуховування учора. Дуже прикро, що ти не виграла, – його спокійний голос змушує мене нервувати. Дивлюся на нього і не розумію, чого чекати далі. 

– То чому ви тут? – не витримую і завмираю, очікуючи його відповіді. 

– Я хочу запропонувати тобі те, від чого ти не зможеш відмовитися, – говорить так, наче хоче спокусити. Та я уже розумію, що готова на все, лиш би він не зупинявся. – Ти готова полетіти у Лос-Анджелес і розпочати там свою музичну кар’єру? 

– Що? Куди полетіти? – звісно, проблем зі слухом у мене немає і я чудово чую, що він щойно сказав. Але ж… чорт! Це просто неможливо! 

– У Лос-Анджелес, Лілю, – спокійно повторює. – Зараз я співпрацюю з гуртом “Colors of the sky”. Можливо, ти знайома з їхньою творчістю. 

– Так, чула декілька пісень, – відповідаю. Насправді їхні пісні мені дуже подобаються, і я знаю усі напам’ять. Але цьому Девіду знати про це не обов’язково. 

– Останнім часом у гурту творча криза. Хлопці морально виснажені, і я подумав, що було б чудово влити у цей гурт нову кров, – продовжує Девід. – Твоя поява допоможе хлопцям зібратися і додасть гурту нових фарб.