Розділ 18 Доторкнутись до небес

– Чого  ти нервуєшся? – ми сиділи в перукарні. Відсиділи дві пари і мені таки вдалося переконати Олю підтримати мене. «Лише сьогодні», – сказала вона втікаючи зі мною та Лією з пар, – «але ти будеш мені винна», – добавила трохи подумавши.

– Ніко, це лише чергове побачення, – паралельно пояснюючи, яку зачіску вона хоче, вправляла мені мозги Лія.

– Оле, може і ти собі зробиш? – вирішили я прилучити подругу до красивого.

– Все що завгодно, тільки не відволікайте мене, – втупилась в ноут наша староста, тому я просто його закрила:

– Ти все одно підеш сьогодні з нами.

– Ніко, я не можу. У мене ще купа справ.

– Я тобі обіцяю. Завтра ми удвох усе це зробимо.

– Ти забудеш.

– Ну, якщо ти приїдеш зранку до мене, то ні.

– Завтра субота – цілком реально, – підтримала мене Лія. – Тільки не кажи, що і я повинна приймати у цьому участь. У мене інші плани. Я зайнята.

– Ну й нехай. Ми удвох справимось. Тебе навіть і не кличемо.

– Так і бути, – раптом погодилась Лія. – Я заїду за тобою, Оле, а потім разом до неї поїдемо.

Я точно знала, що Лія терпіти не може, коли її ігнорують, але можлива дружба з Олею здавалася нереальною справою.

Було уже темно, коли я висіла з машини перед клубом. Мене всю трусило і не від холоду, хоча навколо і було дуже–дуже холодно. Я переживала. Здавалося це було перше у житті моє побачення. Мою паніку помітили усі. Чим ближче до вечора наближалася годинна стрілка тим більше починала я панікувати. Уже навіть Лія почала мене сварити, а Оля тихенько підсміхатись. Ми були з нею коліжанками всього кілька годин, але розуміла вона мене набагато більше ніж Лія. Здавалося, що Оля знає, що насправді я відчуваю. В таких–то хвилинах вона мала стільки спільного з Алінкою. Вона також завжди знала, про що я думаю, проте мовчала чекаючи мого ходу, а в тяжких ситуаціях приходила на допомогу відразу ж. Лія ж була немов би сліпою, в нас була одна мета, але різні засоби. Ми йшли до неї різними шляхами. В салоні мені ледь–ледь підкрутили волосся і підвели очі. Не знаю чому, але сьогодні я не хотіла бути тією Нікою, котрою мене усі тут знали. Я вибрала маленьке чорне платтячко повністю закрите спереду і з відкритою спинкою. Клуб був не найкращим, чесно вам скажу. Назву підсвічували червоні ліхтарі, заливаючи все в криваві тони. За два кроки вбік було темно. Вузенькі вулички на яких кого тільки не зустрінеш. Я не полюбляла цей клуб. Лія запевняла мене, що тут легко на когось нарватись. Я припускала, що вона мала на увазі невдоволених бувших, але сьогодні усе було геть по іншому. Криваві світла раптом перетворилися на червоний килим. Мені здалося, що я потрапила на роздачу Оскарів і виграла: він чекав на мене біля входу. Посміхнувся і на душі запанувала казка. Сніг придавав усьому цьому якоїсь чарівності. Я знову була тим дівчам що й пару років тому, коли нарешті вирішила признатися йому в своїх почуттях. Він подав мені руку і я зрозуміла про що говорила Оля. Бути ніжною і дозволити йому бути першим, а не тягнути все на себе. Ще вчора, ще тиждень тому, я сперечалася з Артемом запевняючи його, що люблю Вінтерфроста, чи, принаймні, мені уже все–одно і я нічого більше не відчуваю до Роми, а сьогодні взяла за руку, і зрозуміла, що була не права. Ох, подумати тільки куди я кочусь. Все ще люблю його. Як і колись готова на все лиш би залишитись поруч. Тоді що саме я відчуваю до свого інтернет друга? Може і правда слід все з’ясувати: від Дена мене воротить, тому я більше йому й не пишу. Але коли спілкуюся з ним через повідомлення серце аж завмирає. Я не можу любити двох. Була певна, що до Роми вже нічого не відчуваю – помилилася. Ми заходимо в клуб і Рома нахиляється впритул питаючись, що я буду пити, а я уже п’яна. Його подих п’янить більше ніж горілка. Уже знаю на всі тисячу відсотків: я закохана. Пробач Вінтерфросте, я не можу тебе вибрати. Та й ти, здається, цього не прагнеш. Завтра я обов’язково тобі напишу, і, нарешті, усе це владнаю. Я не хочу потім звинувачувати когось: себе, Артема чи Рому в тому, що ти зістрибнув з якогось там даху. Я попрошу про зустріч. Я все владнаю. Пора розказати Дену, що це я з ним переписуюсь.

Ніч закриває його від мене. Я шукаю його очі, але не в змозі їх побачити.

– Так значить, якщо я скажу ЦЕ ти від мене відстанеш?

– Це загальновідоме правило, – тихо говорю я.  Коли отримуєш те, чого так давно прагнув, то розчаровуєшся і втрачаєш до цього інтерес.

Я прикушую язика, щоб не бовкнути чого лишнього. Моє серце шалено б’ється. Я майже упевнена, що як тільки він ЦЕ скаже, то не стримаюсь і кинусь йому в обійми. Внутрішній голос підказує, що серце не охолоне, що тоді ми зможемо бути разом. «Бути разом»!!! Здається я починаю божеволіти. Ці слова ехом лунають у моїй голові. Рома підходить блище. Ще один крок і мені здається, що я уже чую биття його серця.

– Насте, – знаходить він поглядом мої очі, – ти знаєш, я давно хотів тобі це сказати… – він робить паузу і на якісь долі секунди мені починає здаватися що у нього тремор, немов перед виставою. – … я … я люблю тебе.