Розділ 17 Не знаєш, що сказати - помовчи

– Ти ідіот, – кричу я на нього. – Терпіти не можу цих твоїх дівок.

– А чому ти повинна їх терпіти?

Я знаю, що він правий і це ранить мене ще більше, адже попри те, що говорю, що мені все–одно, попри те, що запевняю і знаю напевне, що цікавлюсь іншим, його також відпустити не в силі.

– Та кому ти потрібен. Думаєш їм?

Це не чесно. Навіть така сліпа, егоїстична людина як я бачить це. Я помічаю, як блідне його обличчя. Не певна правда, чи це часом не від жару, але мої слова ріжуть його по живому.

– Рома, чуєш, – легко торкаюся я його руки, закриваю очі, збираюся з думками і нарешті наважуюся. Ще раз. Удруге. Я не кажу, що люблю. Вистарчить і разу. Можливо, ні, напевне, колись я ще скажу це, не знаю правди чи точно йому, чи кому іншому, але скажу. А сьогодні я ще не готова. – Знаєш, Рома, ти  … чим я за них гірша?

Його очі зустрічаються з моїми і я тону в них. Себе я більше не контролюю:

– Попробуй і більше нікого тобі не захочеться. Ти не зможеш мене кинути, адже відмовитись від щастя не можливо. Попробуй і я запевняю: більше ніякої дівчини не потрібно буде.

Він не відводить від мене свого погляду і я починаю затинатись. Уже не знаю, що й сказати.

– Зможеш стати більше ніж дівчинкою на одну ніч? – від нього віє холодом, ні, печаллю. Чому я так довго не могла цього зрозуміти. Ось чому я не можу його відпустити. Допоки не осушу сльози його душі – не зможу іти дальше.

Коли поснідавши ми нарешті зібралися назад, Ігор Петрович закликав Рому в сторону і ще раз вибачався. Я чітко могла розібрати, як він говорив, що все могло би бути інакше, якби Грицьо Бойчук, його колеґа, був би живим. Не знаю, що це би змінило, але ми все–одно стали б найкращими друзями. Хоча при такій думці на душі у мене зашкребли кішки сумніваючись чи можу я себе назвати його другом.

– Сніг усе ще падає? – запиталась я Артема, щоб дати собі спокій і їм можливість поговорити.

– Угу, – Артем весь був напруженим, він вернувся назад в хату. – Діду, в тебе звичайно добре, але боюся, якщо ми зараз не поїдемо, то надовго тут застрянемо.

– Так, лишайтесь, – закінчив свою розмову з Ромою дід.

– Я б залишився, та й Ніка частенько пари прогулює, так що їй однією більше, однією менше – різниця не велика. Але Ромі я обіцяв, що не пізніше сьогодні в обід ми будемо в місті.

Дідо обернувся до нашого друга:

– Лишайтесь ще на день. Снігу за ніч і правда намело, може бути важкувато доїхати до міста. А так відпочините.

– Хотів би, але не можу. А ви як хочете, – звернувся він до нас.

– Усі, так всі, – вирішив Артем.

– Тільки ліпше через ліс їдьте. Тут ви не виїдете. Занадто крутий підйом, снігом замело, а посипати то нікому.

– Дякую, діду, не хворій тут.

Старий заставив нас взяти гарячого чаю в термосі на дорогу, якесь повидло з калини і навіть плед. Я не могла йому відмовити.

Назад ми поїхали іншою дорогою. Більш мальовничішою і відлюдною. Тьома жахливо нервував і було чого. Підйом то в машини не великий. Ми просто повзли по лісі. Мабуть пішки я б дальше зайшла і був момент, коли я навіть хотіла це попробувати, але миттю провалилася в сніг по коліна і більше не лізла, хоча дальше, можливо, і не було так глибоко. Ми тормозили, буксували, їхали. Артем злився, чуть машину не бив.

– Може попхати, – врешті не витримав Рома.

– Ми наразі ще їдемо.

– Солі не маєш?

– Може тобі ще піску дати? – Тьома скреготав зубами, ледве стримувався, щоб не нахамити нам, то стискав руль, то ласкаво просив її. Урешті–решт ми все таки застряли. Навкруги падав сніг, тихо хитались в такт музики ялини засипані великими кучугурами снігу. Тьома грюкнув дверима і поперся на двір. Рома зреагував швидше ніж я, а коли я попробувала відчинити двері захлопнув їх ззовні. Машина застряла. Снігу було занадто багато.

– Тьома, лопата є?

– Ні.

– А що в тебе є?

– Та нічого. Звідки мені було знати! В місті таких проблем нема.

– Чим ми тепер машину відкопаємо? – висунула я свого носа на двір, закутавшись в шубку. Йти кудись я боялась. Мало ще куди провалюсь.

– Сплюнь, – Артем переживав більше, ніж хотів показати.

– А так і буде Тьома. Я не думаю, що тут так багато машин ходить. За кілька годин машину остаточно замете.

– Залишити паніку, – Рома оглянув машину. – З мотором все гаразд?

– Якщо б трохи менше снігу ми б виїхали, а так…

– Зараз щось придумаємо, – Рома потягнувся в машину по свою сумку з якою ніколи не розставався, а потім пішов вперед.