Розділ 15 Мир миром - пироги з сиром

Той самий сріблястий опель і Артем за рулем. Я сиджу поряд і вдаю, що слідкую за селами, полями і, навіть, будівлями, котрі ми минаємо, а насправді не можу заставити себе з-під тишка не поглядати на заднє сидіння на якому розкинувся Рома. Він відкинувся і закрив очі і я не знаю чи він і вправду спить, чи просто дрімає. Ми повертаємо направо і з’їжджаємо з головної траси.

– Ще трохи, – повідомляє Артем і підморгує мені: « Не переживай, прорвемось».

Я здихаю, як мені усе це надоїло, відкриваю телефон, і починаю бавитися, щоб хоч якось відволіктися, але і це не дуже допомагає. Я кидаю його в сумку і, ненароком, помічаю програмку з оперного театру, яку дала мені Оля. А я ж їй казала, що вона мені не потрібна. Але якщо добре подумати кілька днів тому назад разом з Олею я вперше побувала в опері. Очікувала всього, але не те, що побачила за закритими дверима. Оперний театр всередині весь світився. Оздоблений позолотою, різнокольоровим мармуром, декоративними розписами та скульптурами, з високими склепіннями – він перебивав подих. У мене склалось враження ніби я занурилась в ту атмосферу мистецтва, що витала навколо. Оля посміхнулась слідкуючи за моєю реакцією.

– Ти тут не вперше? – здивувалась я.

– Ні, але коли б не прийшла завжди, як вперше.

– У тебе вистарчає часу ще й на це?

– Мабуть уже рік буде як я тут в останнє була.

– Тобі сподобалось, – ми показали наші квиточки і нас провели ліворуч. Наш проводир ледве дочекався поки ми залишимо наші шубки і відчинила нам крайні двері.

– Це дорогі місця, – шепнула мені Оля. Ми будемо сидіти на балконі, окремо від решти.

– Одні?

– Так, шість місць, наскільки я знаю. Найкращі місця в партері, але думаю їх уже давно розібрали, – заспокоювала вона мене.

– Для мене це немає значення.

Продзвенів дзвінок, потім ще один – я спостерігала за тим як люди займають свої місця. До нас приєдналися сусіди по ложі, але мені було все одно. Я їх навіть не помітила. Загасло світло і занавіс підняли. Жодного слова. Такого я ще не бачила. Виявилося я прийшла на балет. Дорослі чоловіки і жінки одягнені в обтягуючий костюм, який іноді навіть було важко помітити танцювали на сцені якісь зовсім незрозумілі мені па.

–Це балет, тут не говорять, – шепнула мені Оля. По її голосу я могла б заприсягтися, що вона дуже переживає за мою реакцію.

– Тобі це подобається?

– Це високе мистецтво, Ніко. Тут треба уважно дивитись. Вони усе розкажуть за допомогою танцю.

– Хочеш сказати, що я дура, раз нічого не розумію?

– Це з незвички…

Танець завершився, музика змінилась. На екрані позаду висвітлилась назва наступного, імена хореографа і виконавців. Мені стало навіть якось ніяково. Я не могла вдуплитись в те що відбувається на сцені. Лія б уже скандал закотила б. Як добре, що мені ніколи не прийшло до голови взяти її сюди. Оце б слава була б. Єдине, що до мене таки дійшло, це те, що це був результат якогось там конкурсу з балету. Чесно не знала, що такий існує.

На третьому номері здається я ввійшла в азарт. Принаймні слова мені уже не були потрібні. Якась там заслужена артистка опери і балету танцювала на сцені номер про любов. Я відчула усе, що вона хотіла сказати. Це було щось більше аніж якби мені переповіли б це. Слова тут зовсім не потрібні. Потім ще один номер зовсім інший. Кардинально протилежний: світло і тінь, комічне поряд з трагедією життя. Ставало жаль тільки, що з початком кожного наступного попередній закінчувався. Світло знову засвітили, люди почали виходити, і я також підскочила з місця:

– Оце й усе?

– Ти що, – поблажливо посміхнулась Оля, зараз вона виглядала куди старше і досвідченіше за мене, – це лице антракт. Пройдемося?

– Вам сподобалося?

Я озирнулася. Позаду нас стояв той самий молодий чоловік на котрого я визвірилася в кафе.

– Ви мене переслідуєте?

– Навіть якби хотів, нічого б не вийшло. Ви тоді так швидко втекли.

– Ви знайомі?

– Ні, – зміряла я його поглядом, – у нього не було шансу.

– Провести вам екскурсію? Ви здається тут уперше.

– Було б непогано, – вирішила за нас Оля.

Він провів нас в Дзеркальну залу весь час не замовкаючи і сиплючи роками, іменами і фактами.

– А ви знаєте, чому саме Дзеркальна?

Я просто смикнула плечима: звідки мені знати – я ж тут уперше. Подумки я порівнювала його, як і всіх моїх бувших з Ромою. Так, я запевняла себе, що усе уже закінчилося, але, я завжди це робила і порівняння це було ніяк не на їх користь. Лія запевняла мене, що з таким успіхом ніхто з них не залишиться на довго в моєму житті. Наш екскурсовод був чимось схожим на моє перше кохання і одночасно геть іншим.

– І так що ви хочете, пане, за вашу чудову екскурсію? – лукаво посміхнулась я йому, коли він зробив паузу в своїй оповіді.