Розділ 14 Конверт

Був лютий місяць. На дворі уже пахло весною. Звідки я це взяла? «Та мабуть видумала», як сказала би Лія. За вікном порипував сніг, було, я би навіть сказала, холоднувато. Молодий чоловік розігрівав задубілі від холоду ручки рудоволосої кобили, ні талії, ні смаку і, навіть, з лиця не вийшла, а він так ніжно до них торкався, і не зводив очей з її лиця. Я чуть не впустила американо, грюкнула чашкою по блюдечку так, що чуть її не розбила. Навколо мене на секунду долі затихли розмови і всі озирнулась в мою сторону. А тоді – все продовжилося. Нікому немає до мене ніякого діла – ось суть сьогоднішнього світу. Я була в кав'ярні, яка нічим не відрізнялася від сотень інших. Сиділа під самим вікном в оточенні дураків і дебілів. І головне я була однією з них. От візьмемо приміром цю парочку. З неї ж нічого не візьмеш: ні краси, ні грошей. Одяг – сірий і нещасний. А та курторка! Та ж це і дитині видно, як вона змерзла. А він. Зараз від неї очей не відводить, ручки гріє. А варто їй відійти по іншою спідничкою побіжить. Процентів двісті даю, що він на неї з друзями поспорив. От ще одні пішли, за ручки тримаються. Вона йому щось лепече. В обидвох рюкзаки за спинами: мабуть першокурсники. Вважають, що майбутнє у них все таке радісне і щасливе. А якщо бути відвертим, то курсу так до третього вона його в обіймах когось іншого застукає, кине, а потім ще довго її з депресії подружки витягувати будуть. А от дзенькнув дзвіночок і в нашу кав'ярню зайшла ще одна парочка: він – елегантний проте жахливо закомплексований очкарик, вона – шикарна блондинка з відвертим декольте. Та це ж за сто верств видно, що обведе вона його довкола пальцем, викачає, висмокче, а тоді кине.

– Ви б обережніше, а то так і розбити можна, – я зрозуміла, що звертається незнайомець з-за сусіднього столика до мене лише після того, як він і дальше продовжував чекати на відповідь, не відводячи погляду весь час посміхався.

– Не ваше діло. Захочу – розіб’ю.

– В такому випадку, думаю персонал закладу потребує в вас відшкодувати його вартість. Але ви не переживайте, я вас прикрий, – підморгнула він мені, як справжнісінький змовник.

– Відвали! Чи ти думаєш у мене грошей розплатитися не вистарчить?! Не на ту напав. Захочу: всю посуду переб’ю і нічого мені не буде.

Він замовк, а я швидко відкрила контакти в телефоні, і поповзла вниз шукаючи потрібний номер, але замість всезнайки Ольки я зупинила свій погляд на номері Лії. Всередині усе стиснулося. Одним словом так, я б хотіла зараз з нею поговорити. Звичка, як не як. Зі злості за те, що не можу зараз їй подзвонити і за те, що вона так мене підвела я кинула смартфон в сумку залишила на столі сотку і попросту чкурнула геть. Менше всього мені хотілося зараз чекати ще й на здачу.

Не встигла я ще як слід застібнутися, як мій телефон завібрував і на екрані проявилося два слова і дівча з двома косичками і окулярами на носі. Дзвонила «Заучка Олька» наша активістка і староста в одному лиці.

«Якраз то мені тебе і потрібно», – недобре захіхікав внутрішній голос.

– Привіт, – боязко відповіли на тому кінці проводу.

– Значить так: ноги в руки і вали сюди, – скомандувала я.

– Але...

– Хіба ти не хотіла, щоб я гроші здала чи участь в чомусь там прийняла? – уже лагідніше закинула я вудочку.

– Ну, так.

– Ну от записуй адресу, – рибка піймалася на крючок. – Через п'ять хвилин чекаю тебе тут. І не запізнювався, – гаркнула я на остаток.

Менше всього мені зараз хотілося бачити цю зануду, але що поробиш уже, якщо Тьома мене не хоче бачити. А недавно я ще й з Лією посварилася. Якби не те паті, подзвонила би Ромі – ідеальна можливість. Я його занадто добре знаю. Він не зміг би відмовити. Проблема лише в тому, що це я на цей раз не хочу не то що говорити, а й, навіть, бачити. Навіщо мені здався цей негідник. Хоча на Артема я також зараз маю жаль. Усе почалося з нього. Іменно через нього я підписалася на якийсь черговий маразм нашої старости. Ви нічого такого не подумайте, вона ніби нічого, але вміє все зіпсувати. Непересічну таки зовнішність – ну зовсім дитячими косичками і окулярами, які їй зовсім не ідуть. А ще вона не тільки вічний волонтер, а й сама усе це придумує. Як мене усе це злить! Та зараз мені конче потрібна компанія, інакше нароблю ще більше помилок. Я ж як вітер – нестримна.

Все почалося коли Тьома висадив мене з машини. Я образилася. Не вмію так легко все прощати і забувати. Подумала: «так навіть краще». Вирішила, що це мій шанс. Не довго думаючи набрала Дена. Але його телефон мовчав, тому я відкрила нашу переписку.

Чому мовчиш?

Але він і дальше не озивався. Я набрала Лію – навіщо ж іще потрібні подруги. Довгі гудки і нарешті підняла трубку:

– Я не можу зараз говорити, – і кинула.

Ну це вже ні в які ворота не влазило. Мені довелося простояти довгі десять хвилин перш ніж мені зупинилася машина. Нещасна, задрипана з облізлою фарбою. За рулем сидів мужчина під сорок і приязно мені посміхався.

– Заблукали?

– Еге ж, не те слово, – пересилила себе і таки сіла. Хотіла зашпилити ремінь безпеки, але він не працював. Його заледве можна було дотягнути до половини крісла, оце й усе. Машина диркотіла, ледве долала невелички ямки, а на великих я боялася, що ми тут взагалі застрянемо до кінця життя. Водій щось жартував і про щось мене запитувався, але за всю подорож я не сказала більше і слова. Вчепилась за крісло з усіх сил, і вискочила з машини, як тільки помітила знайомі будівлі. По місту я уже знала як пересуватися. Спочатку прийшлось вернутися додому і таки переодягнутися, а то я жахливо виглядала. Знала би що Тьома так поступить одягнулася б куди краще і не спішила би, і взагалі, мабуть би і не їхала. І так годинка перша десь я, купивши в першому ліпшому магазині фруктів і соку, поїхала до Дена. Не скажу, що чекала не знати на що, але все–таки.