Розділ 13 Осколки щастя

Другий семестр почався занадто швидко. Не встигли ми приїхати, як почалося навчання. Я вмовляла татка продовжити канікули і ще хоч би на тиждень поїхати скажімо на Канари. Добре знаю, що відмовити мені татко не завжди може, але на цей раз навіть Алінка була непорушна – ні і крапка. Уже потім вона пояснила мені таку таткову позицію. Усе виявилося дуже і дуже навіть просто: всьому причиною послужила моя застуда після повернення з Франції. Татко просто побоявся відправляти мене в теплі краї посеред такої холодної зими, а на лижі я сама не схотіла.

Якщо бути точною другий семестр почався для мене маскарадом. Я сама його організувала. Мені було скучно. Я не хотіла вчитися і тому вирішила себе побалувати. Алінка допомогла вибрати мені костюм. Це був неймовірний, весь в біло-срібних тонах костюм доброї чаклунки з Оз. Час від часу мені приходилось притримувати його, бо найменший подув вітру заставляв його рухатись в своєму нікому не відомому ритмі. Лія була русалкою. Більше того, я не могла зрозуміти якого кольору у неї хвіст, бо він весь час виблискувало іншим відтінком.

– Ніко, – Лія уже хвилин з двадцять стояла біля мене і все ніяк не наважувалася заговорити. – Ніко, я тут подумала...

– Кажи вже, не тягни, – тільки-но я це сказала відразу пожаліла – вона розвернулася і пішла. Дальше було не краще: алкоголь привезли не той, діджея взагалі не було. Напіврозвалена будівля, де зібралась вся знайома мені нечисть в лиці моїх же одногрупників, викликала приплив адреналіну. Ми прикрасили її чорними квітами, червоні від крові шприцами, які насправді були помальовані звичайнісінькою фарбою розкидали по закапелках, кульки, офіціанти в формі кривавих, зловісно-хижих зайчиків. Ми починали ще засвітла. Зібралися, щоб разом провести сонце. Наша напіврозвалена будівля знаходилася на окраїні міста. Якраз з заходу відкривався чудовий краєвид. Криваве, як і вся наша вечірка, сонце розмалювавши небо в найрізноманітніші кольори сіло. Коли останній його промінчик зник за небокраєм ми наповнили келихи. Хтось, я підозрюю Мар'ян, він один в нас, якщо не п'яний, то під кайфом, запропонував обнятися в знак чогось там, я не особливо слухала. Роми не було і мені було не цікаво. А ще, наш діджей порядно запізнювався.

– Тьома, – я розвернулася і відразу наткнулися на Рому. – Класний костюм, ти за смерть переодівся?

Він якось дивно відреагував: замість посмішки чи хоча б звичайного привіт, просто скривився, ніби зовсім не був радий мене бачити.

– Де ти був? Чого тебе не було на парах? – продовжую я ховаючи своє зніяковіння глибоко в середині свого ега. Я намагаюсь бути привітною, мило посміхаючись, але він прищурює очі і відвертаються. Я вже лякаюся, що він піде геть і це наше паті на хаті остаточно стане пропащим, коли в моїй голові виникає геніальна ідея:

– Рома, – я легко торкаючись його куртки, боюся бути наполегливою, боюся, що піде геть, – ти не поможеш?

Він розвертається.

– Я хотіла попросити, – слова раптом стають комом в горлі і я затинаюся.

– Що ти хотіла? – на відміну від того погляду, його тон досить дружелюбний.

– Я... – ззаду до нас підходить Тьома, я витягають конверт з грошима, – у нас проблеми з діджеєм. Поможеш?

Він просто дивиться на мене. Мовчанка починає електризувати повітря і я майже впевнена, що за хвилю Рома скаже все, що про мене думає. Я бачу як пульсують від злості його вени на шиї, але знайти причини, щоб з ним не сваритись я не можу.

– Здоров був, – подає Ромі руку для привітання Артем. Рома відвертається і я з полегшенням видихаю – минулося. Тьома посміхається і потискаючи руку шепоче щось нашому другові на вухо. Я й забула, що не одна дружила з Ромою в школі. Тьома завжди тримався на відстані, можливо через мене, не відкидаю, але навіть останнім часом я не бачила щоб він ним цікавився.

– Ніко, – Тьома простягає руку і забирає конверт з грошима для діджея, – не хвилюйся, я все владнаю.

Він бере конверт і вони йдуть геть. Я не відводжу погляду і тому помічаю, як Тьома віддає Ромі конверт.

За хвилину нашу гамірну тусовку розриває на дрібні кусочки музика. Вона лунає з усіх колонок на повну котушку. Проектори підключаються і починають крутити голову і так уже сп’янілі моїм товаришам.

До мене знову підходить Лія. На цей раз я намагаюсь бути стриманішою.

– Ніко, знаєш мені здається ми ...

– Що?

– Ну, всі ці вечірки. Ми занадто ...

– СТОП! Думаєш нам не слід було все це організовувати?

– Ну, я просто подумала ...

– ЩО?

– Зимові свята ще не встигли закінчитись, усі ці ... а ми знову.

– Ні, це було зовсім інше: свята, лижі а це наше паті. Наша вечірка!

Що з тобою, Ліє, я тебе геть не впізнаю, це ж ти завжди перша кудись бігла, казала, що це я торможу. А тепер?

Зміна настрою моєї подруги мене насторожила, я би навіть сказала – злякала. Я просто не знала, що думати. Що це з нею?