Розділ 11 Егоїстка

Зима завжди була моєю улюбленою порою року. Завжди зайнятий татко обов'язково знаходив на мене час, особливо коли я хворіла. Пам'ятаю, як колись, у день мого неіснуючого дня народження до мене в гості прийшов мало не цілий клас. Це було за рік до того, як зник Рома, вірніше навіть за пів, може чуть більше. В ті дні я хворіла. Грип? Ангіна? Точно не пам'ятаю на що. Мені було уже краще, ще пила ціла жменю таблеток, але до школи мене ще не пускала. Ох, мабуть, це був чи не найщасливіший день мого народження. Вони вважалися в мою кімнату цілою аравою, гучною і нестримною. Вони принесли з собою усе необхідне для вдалого святкування: банани, цитрусові, сік і торт. Поки мама бігала за тарілочками для солодкого, Коля, десь з під куртки, витягнув шампанське і розлив по стаканчиках. Для нас, восьмикласників, це була хороша ідея. Я була рада, але коли нас, зовсім випадково, застукали моя мама. Ні, ні, ми уже все допили, ну майже все. Одним словом ми спалилися і моя мама, найкраща у світі, раптом перетворилася на мегеру. За шиворот витягла і випровадила усіх з дому, при чому попередньо прополоскавши усім нам мозги. А мені, потім, ще раз дісталося, коли тато прийшов. Тоді я її не розуміла. За тими криками не зрозуміла, чому це її так розізлило. Справді не знаю, але перед друзями мені ще довго було стидно, мабуть якби не мій характер, носа б до школи не показала. Проте я б була не я, коли б довго над цим думала. Уже згодом я пояснювала собі цю ситуація тим, що для неї ми були ще дітьми. Хоча іноді мені здається, що це не те, що вона мала на увазі.

На дворі кружляли сніжинки. Сьогодні не моє день народження. Сьогодні навіть не високосний рік. В таких випадках я завжди гуляла з друзями ночі напроліт і все закінчувалося зустрічю весни. Ми навіть умудрялися веснянки придумувати і горланити їх на пустих вулицях чорного міста. Правда це траплялося вже тоді, коли ми добряче вже напивалися. Сьогодні чи вчора, байдуже, але зима лише недавно почалася, а я уже хвора сиділа дома. Обгорнувшись ковдрою в піжамі від якогось чергового модного бренду, я сиділа притулившись головою до шиби. Якщо чесно, тут не було на що дивитись. Зовсім інша річ наша малесенька квартира, яка залишилася, здається, ще в попередньому житті. З її вікон я могла побачити увесь наш двір, всіх своїх друзів. Пам'ятаю, як Тьома з Ромою, махали мені, коли вертались з школи, а потім тупіт їхніх ніг по сходовій клітці і грохотом озивались наші і без того старі двері. Якщо мама дозволяла, вони завжди залишались зі мною робити уроки. Правда вона деколи була проти, казала, що мені потрібно лежати, що я ще слабка. Та й це ясно, адже швидше ніж прийде тато і ми не повечеряли, вони ніколи не йшли. А, іноді, залишалися мало не до ночі. Тоді вже тато їх розводив або розвозив по домах.

– Ніко, – у дверях стояла Алінка, – усе гаразд?

– Просто не люблю хворіти?

– А тато казав, що...

– Мало, що він казав! Коли це було?! – визвірилась я. Вона замовкла. Приголомшені закліпала очима, потім, раптово, посміхнулась, немов би зрозуміла в чому річ.

– У мене для тебе сюрприз. Тільки нікуди не йди.

Немов би я кудись би ділась? Двері захлопнулись, а за хвилю знову відчинилися. Алінка заглядали з коридору:

– Готова?

– Залежно на що.

– На найкращий вечір в твоєму житті?

Я розсміялася. Ця особа завжди вміла знайти ключик до мого серця. Що б вона не запропонувала, усе було доречно. Сьогодні вона піднімала настрій звичайною комедією котру включила на своєму ноуті, попередньо виключивши світло і принісши мені якийсь міцний, при чому безалкогольних напій, а він ще мав поставити мене на ноги.

Годинці десь так о восьмій в двері подзвонили.

– Тато?

– Я перевірю, – миттю злізла з мого ліжка Алінка. До закінчення фільму залишилося якигось пів години.

– Світло включи.

– Обійдешся, – огризнулась вона у відповідь не взмозі приховати власного веселого настрою. І як тут ображатися?

З коридору разило світло. Я прислухалася до відлуння її босих ніг. На якусь мить мені здалося, що я почула голоси. Не один і, навіть, не два.

Важкі кроки, вони аж ніяк не могли належати моїй мачусі, і йшли в занадто швидкому темпі. Світло з коридора погасло. Його попросту заступили. Я припіднялася паралельно оцінюючи свої шанси. Людина в дверях завмерла. Ну і де та Алінка? Що вони з нею зробили? Стоп, точно! Поруч з першою просто величезною фігурою появилась друга: дрібніші і щупліша.

– Сюрприз, – закричала вона і хтось третій включив світло.

Переді мною у дверях стояв Денис, а поруч до мене в обійми кинулася Лія. Поки вона душила мене в обіймах Алінка поставила біля мене гостинці, котрі притягнули мої друзі.

– Ми просто не могли тебе не провідати, – тулилася до мене Лія. Алінка вийшла з кімнати, щоб принести чаю до солодкого перед тим дорікнувши Денису, де вони «вітаміни» забули. Я її розумію, але мені раптом так захотілося тих цукерків. Це ж були мої улюблені, доки я не подорослішала і не сіла на нескінченні дієти в існуванні яких мій татко не бачив жодного сенсу.

– Не стій на порозі заходь. Я тут хворію, як бачиш. А хочете приєднюйтесь, ми тут з Алінкою фільм дивились.