Розділ 10 Давай почнемо все з початку

Я не бачила його вже цілий тиждень. Перші два дні я ридала цілими вечорами, була занадто горда, щоб дозволити іншим побачити себе в такому стані. Я була занадто кмітливою, щоб дати їм хоч найменший шанс утішити себе. У Львові безперестанку падав дощ, і було дуже холодно, в той час, як я ніжилася бабиним літом в старій добрій Франції. Це не було надто важко вимолити у тата тиждень додаткового відпочинку. Алінка першою помітила мій пригнічений настрій. Це вона запропонувала відправити мене на тиждень в Париж.

День добігав до ночі, хоча сонце все ще стояло в зеніті. Завтра з самого ранку я повинна була летіти додому. Жерар не зводив свого погляду з Єйфелевої вежі, навколо сотня туристів робили фото на пам'ять.

– Може залишишся?

– Я ще вчуся, – посміхнулась я.

– Нащо воно тобі? Куди ти поїдеш з таким дипломом? Лишайся! – він обернувся до мене і взяв мене за плечі. – Упевнений ти б з легкістю поступила б в Сорбонну. Що ти ще робиш у тій забутій Богом країні?!

– Це моя батьківщина, – скинула я його руки. Він був неперевершений. В дитинстві саме так я уявляла собі французів: багатий до непристойності, він не зводив з мене свого погляду, а його французька зводила мене з розуму, і, як істинний француз, він не опустився б до іншої мови. Ідеальний плюс я йому подобалася. Набагато легше було б тут залишитися. Але я вже скучаю, навіть не за батьком, сім'єю, друзями чи містом. Я хотіла побачити Його. Мені було все одно я вже все пробачила.

Та вечірка до сих пір стоїть мені в горлі. Як тільки я помітила його тоді там, усе в середині опустилася. Серце втекло в п'ятки. Рома легко торкався струн гітари, а потім, неочікувано, глянув прямо на мене. Злякане серденько намагалось кудись сховатись, а коли не найшло де, завзято зайнялося переконанням, що я таки помилилася. Хтось неодмінно повинен був стояти позаду. Та Рома погляду не відводив – підвівся. Його зразу ж занесло вправо. Добре, що поряд стояли менш п'яні одногрупники. Якби вони його не зловили не знаю що би було та він, здається, того навіть і не помітив. Струни гітари знову зазвучали. Він не відводив від мене погляду. Ще на крок блище. Моє серце уже не вміщалося в грудях, навіть позабула для чого сюди приїхала. Голос зазвучав зовсім природньо, зливаючись з інструментом в одну пісню ... про кохання.

«Червону руту … ти у мене єдина ...» – а дальше я й не чула. Цього мені було досить, навіть занадто. Неофіційний гімн України у його виконанні під акомпонимент гітари звучала якось так по-домашньому, відгукувалась шаленим серцебиттям. Я навіть і не помічала цілком очевидного – він ледве тримався на ногах. Усе, що я хотіла бачити – це те, як блистять його очі зупинивши свій погляд на мені. Мій розум, бувши досить кмітливим, навіть не чекаючи указу, сам домалював усе те, що я хотіла побачити.

«...тільки ти, повір…» – його подих обпік мою шкіру. Не одна пара очей втупилася в нас в ту мить.

– Знаєш, чому я сюди перевівся?

Так хотілося повірити у реальність всього цього, що більше нагадувало мій пересічний сон.

– Чому? – запитала я, хоча подумки уже відповіла собі на це питання. Чомусь була упевнена, що відповіддю буду я.

– Тому, що тут навіть стовп знає, де я живу. І, – я навіть і не помітила коли обняла його за стан, щоб він не впав. Близькість затьмарювала мій мозок, – як колись мого батька, мене тут доставлять до мами в цілості і сохраності. Але, знаєш, здається я переоцінив власні сили. Не хочеш допомогти мені добратися додому. Каву гарантую.

Він зі мною фліртує, чи я вже зовсім від бажання з'їхала з катушок? Його рука обпалювала мене вогнем, хоча він всього-на-всього тримається за мене, обнімаючи другою гітару. В ту мить я хотіла бути гітарою, але відповісти не встигла. Була занадто повільною.

– Ну ж бо, погоджуюся, не пожалієш, Катрусю, ну...

В ту ж секунду, не думаючи, я відпустила його і вліпила пощочину. Як він посмів назвати мене чужим іменем, спутати мене з іншою! Рома не втримався і впав прямо на гітару...

Жерар ще щось говорить, але я його вже не чую. Перед моїми очима все ще стоїть ця картина: Рома у моїх ніг. Я так цього хотіла, а тепер просто розвернулася. Не дійшовши до сходів, я ще раз розвернулася згадавши про Тьому. Наступної миті я потягнула свого друга за рукав куртки якраз в ту мить, коли він допомагав підвестися Ромі. Мій коханий знову впав. Осколки дерева поранили його долоні, але сміх, що лунав довкола налякав мене. Це вони з мене сміються? Я фиркнула і спустилася по залізній драбині, чуть не збивши Лію з ніг. Вона була здивована, щось мені щебетала, про щось питалася, але мені було все–одно. Тьома, з–заду, щось вперто мені доказування, а я все тягнула його до виходу. Раптом позаду пролунав гучний звук, немов би щось упало. Люди навколо ледве стримували усмішки. Я розвернулася. Внизу, на колінах лежав Рома. В правій руці він все ще тримав стрічку, усе що залишилося від гітари. Рома по дурнуватому посміхався, немов би говорячи, що все гаразд. Зверху, спершись на драбину, якась брюнетка кричала йому, докоряючи, чому він не почекав на неї, чому не дозволив допомогти, чому не тримався.

– Значить ти каву любиш, Катрусю, – жартував до неї мій одногрупник.