Розділ 5 "Я його собі не придумала"

Сонце світить нам в лице. Воно повільно осідає над дорогою і день невблаганно наближається до вечора. Ми їдемо в додому. Все той же сріблястий опель. От тільки у мене одна проблемка. Якщо бути чесним, то навряд чи єдина, але на даний момент вона мене хвилює найбільше. Ну ви скажіть мені тільки, коли вам написала дівчина ви отак от будете мовчати? Найбільше хвилює проте навіть не відсутність відповіді від Вінтерфроста, а повна його відсутність в інтернеті. Він, як то кажуть, завис десь в реалі. А мені що з того! Правильно, спочатку пише, що попало, а потім ти за нього переживай. Сьогодні уже другий день як від нього немає ніякої звісточки, а, якщо рахувати ще той день коли я в рідну школу заходила, то третій. Я починаю панікувати: якби ще й мене не звинуватили в тому, що я не зупинила самогубцю. Думки путаються і налякано завмирають почувши останню мою думку, а тоді марно намагаюсь сама себе переконати, що це зовсім не так. Ну який з нього … Стоп! Не треба нам навіть подумки це слово вживати, а то хтось колись мені казав, що думки мають таку властивість як матеріалізація, а цього нам ой як зараз непотрібно. Навіщо мені ще одна морока на голову.

– Привіт, Ніко! Де пропала? – відзивається мій телефон голосом Лії.

– Та так їздила за місто.

– О, пікнік! А з ким? У тебе новий кавалер?

– Швидше старий, – зиркаю я на Тьому.

– Не вірю! Ти з Скилетом помирилась? Але, ні, Валерка казала, що бачила його вчора … чекай, де ж вона його бачила?

– Ні, ти що! Навіщо він мені?

– Так ти вернулася до …

– Ліє! Це вже давно пройдений етап! Я не вертаюся до бувших. Це правило номер один: якщо вже вирішили розстатися, то назавжди.

– Ясно, – розчаровано здихає голос в телефоні. Значить ніякої сенсації не буде. А тут уже … проте, – раптом передумує вона закінчувати речення і різко вертається до початку, – з ким ти тоді?

– З Сєрим, з ким ж іще. Якщо ти забула, то повторю ще раз, ми дружимо ще з дитинства, – відразу доповнюю я, адже добре розумію, які плітки зараз розпустить моя подруга. – Але ти мені ліпше скажи, що там у вас таке? – внутрішній голос нашіптує, що не даремно Лія недоказала те речення.

– Ну… – вона починає ламатись, а це не віщує нічого хорошого.

– Уже якісь плітки про мене пустили? – вгадую я.

– Ну, так. Говорять, ти … – вона замовкає, а я й не вимагаю продовження. Уже знаю, що вони про мене розказують. Думають я десь «закрилася» і ридаю за тим подонком. Ще чого!!!

– Передай їм… – в ту хвилину Артем вириває з моїх рук телефон і, паралельно стежачи за трасою, попутками і поведінкою нашої машинки, відповідає замість мене:

– Ліє вона потім сама їм скаже, що саме про них думає.

– Тьома!

– Вона й так не зуміє і не насмілиться їм ОТЕ переповісти, – додає він, віддаючи мені назад трубку. Я кидаю в його сторону загрозливий погляд, але все–таки мовчу.

– Так вже і бути, я все їм сама скажу, а то ти і правда половину важливих слів пропустиш.

Лія хихоче в трубку, я ще кидаю в її сторону щось уїдливе, але не ображаюсь. Навіть, якщо ці плітки і вона поширила, як не як подруга. Можу і простити, разок.

Вчора я так і не дочекалась ніяких новин від Вінтерфроста. В результаті і не виспалась і настрою не було ніякого.

– Чого з самого ранку така набурмосена, – кинув мені Тьома за сніданком, за що чуть не отримав по морді, це при тому, що я вже давно таке не практикую. Його щастя, що між нами вчасно появився старичок-боровичок. А якщо відкинути жарти подалі, то лише спочатку він нагадував старця, а зараз переді мною стояв мужчина у розквіті сил.

– От, що робить з людьми улюблена справа, – замість того, щоб бити шепнула я Артему, в той час, як його дід чаклував над чаєм до сніданку.

– Діду, нам і таке зійде, – відізвався його внук.

– Е ні, Артемку, я тої магазинної бурди пити не буду і вам не раджу.

– Взагалі-то, – відізвався до мене Тьома, – я би сказав, це навіть і не улюблена справа, а мета його життя, його мрія. Якось так. Мені здається, що він живий ще завдяки цьому незламному бажанню зустрічі. Ти ж знаєш, насправді мій дідусь набагато слабший і хворіший ніж виглядає, він…

– Годі тобі мене перед своєю подругою позорити, – як з під землі появився старичок-боровичок. Я ще ого-го, – підморгнув він мені.

– Думаю, Артему, до вас ще далеко, – підтримала я його, щиро сміючись. А дідусь то нічого такий, забавний, та й, як виявилося, багато ще чого може. Уже за пів години ми сиділи в машині Артема, дід, звичайно на переді, а мені прийшлось пристосуватися і примоститися позаду нашого шофера. Дід показував дорогу, час від часу дивився на годинник і щось бурчав собі під ніс. Тьома і я намагалися у всьому дотримуватися його вказівок і, без причини, не заперечувати. Проте цікавість таки взяла своє і я не втрималася: