Розділ 4 Офлайн

Надворі глуха ніч. Темна, ні одної зірки. Ночі тут геть не подібні на ті, до яких я звикла у місті. Занадто темно. В кімнаті також уже не горить. Світло виключили десь ще годину тому. Я сиджу на старому рипучому ліжку і визираю у вікно, але там занадто чорно. Я не можу нічого побачити. Чи тут завжди так? Витягаю телефон. О! У мене ще 43% заряду. Прорвемся. Я виходжу онлайн. На екрані виринають остання переписка з Вінтерфростом:

Привіт)) Завтра, чи вірніше буде сказано уже

сьогодні нарешті здійсниться моя мрія.

Я уже все спланував, ніхто та ніщо не повинно цьому

перешкодити.

Привіт, я зайнята(( давай

поговоримо пізніше

Просто хотів попрощатись.

Завтра мене уже може не бути

у цьому світі.

Угу

Я потім тобі напишу.

Я серйозно

Я також

До завтра

Прощай.

У мене немає часу на всякі дурниці.

Це не дурниці. Це моє життя і моя мрія.

Не маю нічого проти.

Солодкий снів тобі і не сумуй за мною.

Не буду.

Завтра напишу))))

Останнім часом я сприймала це як гру. Я обговорила з ним чимало особистих речей, але ніколи серйозно його не сприймала. Він планував це на сьогодні. Він планував… не можу навіть подумки вимовити це слово… він планував… Коли я мала їхати, я не вагалась ні секунди, а зараз, коли ніч огорнула це всіма забуте село – захвилювалась. Вінтерфрост усе ще був офлайн. В голові виринати брєдові ідеї. Мені конче потрібно з ним поговорити і не для того, щоб заспокоїти свою совість, а щоб він заспокоїв мене. Останнім часом, навіть і не помітила коли саме, але він став моєю віддушиною. Я не знала хто він. Ніколи його не бачила і навіть поняття не мала як його кличе мати, але звіряла свої найтемніші таємниці. Я не сприймала серйозні ці його жарти, вважала він нікуди не дінеться. Натомість саме зараз, коли це було вкрай необхідно, почала розуміти, що це могли бути і не жарти. Якщо він говорив серйозно, тоді … тоді … ЙОГО УЖЕ НЕМАЄ В ЦЬОМУ СВІТІ????

Негайно відізвись нам треба поговорити

Я швидко настрочила повідомлення і надіслала. Годинник цокав дуже голосно, а мене, здається, уже починало нудити. Я кинула телефон на ліжко і вибігла, так як була, босоніж, в одній старій, позиченій Тьомою, футболці, в глуху ніч. Мені конче потрібно було свіже повітря, а то на нервовій почві мене уже нудити почало – погана ознака. Я звичайно дівка ще та, і по морді заїхати можу, але коли по-справжньому починаю переживати, отут то мене і вирвати може. Навколо дуже тихо, а тому кожний звук видається занадто гучним. Сьогодні вдень я чомусь вважала, що усе вже от-от закінчиться. Помилилася. Так само як і того дня коли я бігла додому від доктора Ведмедя чи Медведя, не пам’ятаю, як його звати. Залишивши позаду Артема я помчала додому. Ще тоді у день нашого знайомства батько відвозив Рому додому. Він буде знати, де його шукати. Моя упевненість не знала меж поки не розбилась об гострі кути реальності. Дома мене зустріла мати. Я не люблю її згадувати. Це була одна з останніх наших розмов. Не остання, але в моїй пам’яті вона залишилась назавжди отруївши усі наступні. Моя, ні, не матуся, вона дивилась на мене немов би якийсь жовнір чи мачуха. Тоді це була буденна сварка між матір’ю та дитиною, тим більше, що винною була я. Я не дурна і цілком розумію, що причин для прогулювання уроків у мене не було. Вистарчало тільки заїкнутися і мене б залюбки відпустили б провідати однокласника. «Пригод захотілось, розваг, тобі мало неприємностей, котрі ти нам завдаєш…», – голос моєї матері, котра почала кричати на мене з порога назавжди засів в моїй голові. Через пару місяців, вона не витримає і втече з якимось американцем, ми з батьком будемо її ще деякий час чекати, доки не отримаємо прощального листа уже з літака і я не дізнаюсь, що до цього йшло уже десь більше року, якщо не довше. В той день я стала останньою краплею для неї. Не допомогли навіть батькові успіхи, вона не вернулася. Я назавжди запам’ятала свою маму такою, якою вона була в той день, в пожовтілому від часу і жиру фартушкові, перекошеній косинці на голові з під якої стирчало її темне злегка завите волосся, великі синяки під очима від недоспаних ночей (я тут вже ні до чого, просто мама працювала до пізна та й домашня робота нікуди не дівалася) і перекривлений у зневазі до мене, а заодно і до цілого світу, роті. Тоді я просто гримнула дверима, гуляла поміж гаражами, по парку, вуличками міста до пізньої ночі, поки мене таку схожу на матір у гніві, не знайшов батько.

Якщо добре подумати, для мене тато назавжди залишиться таким, яким я його запам’ятала з дитинства, якби сильно він не мінявся з часом, чи просто так, відповідно до моди чи суспільства. Найбільше мене завжди дивувала його манера усміхатися. Ця посмішка могла передати мені сотню різних емоцій і слів. Я любила його сміх, він м’яко наповнював приміщення заставляючи мене почуватися в ньому як у дома, навіть якщо це було в гостях, чи в чужому місті в якомусь кафе. Усе відразу ставало рідним і таким знайомим, а я не могла не сміятися, навіть тоді коли на душі скребли кішки. Після того, як ми залишилися удвох, іменно таким чином він завжди піднімав мені настрій. А ще, навіть коли він сердився, він старався не підвищувати на мене голос. Звісно я могла вивести кого завгодно із себе, але ця людина, навіть в найтяжчі ситуації, коли будь-хто інший уже б матюкався навіть при дитині, завжди старався стримано дійти до суті справи і розібратися. Це допомагало. Чесно, не вірите? Даремно, адже саме таким я на завжди запам’ятаю його голос, за крок до зриву. Але цю межу мій батько ніколи не перетинав. Так само він завжди ставився і до мами. Хоча, мені здається, що вона до кінця його не розуміла і не цінувала. Хоча мені і важко про це судити, для мене вони завжди були найкращі. Інколи мама кричала, і це при цьому, що ми жили в багатоквартирному будинку, так, що мій тато, не хто інший, як кусок льоду, було чути і на першому поверсі. Як вона могла звинувачувати його в такому? Мені ніколи не вкладалося до голови, адже татко завжди, навіть інколи сусідським хлопчакам пояснював, на жінку чи дівчину не слід піднімати руки, усе можна з’ясувати просто спокійно поговоривши. Мамі ж хотілося емоцій по вінця, любові, яка б її до тла спалила. Інколи вона мені сниться, але завжди у вигляді метелика, який летить на вогонь. В такі дні, коли я просинаюся, я згадую і переживаю за неї. Мама, назавжди залишилася для мене, такою не пристосованою до життя, спраглою за пристрастю. Боюся, щоб з нею не трапились якісь негаразди. Можливо, іменно саме по цій причині, я би хотіла, щоб вона хоч інколи мені дзвонила. Хоча, може трішки, ну зовсім капіцюнцю, але мені її бракує. Це буває рідко, і я стараюся нічим не проговоритися перед батьком, знаю, що незважаючи на все, вона для нього все ще не остання у цьому світі людина. Як не як, вона ж мене народила.