Розділ 3 Твій вибір, Ніко!

«Для мене зробити вибір не складає труднощів», – сказав мені колись мій татко. Я ніколи не задумувалась над тим наскільки важко іноді його зробити. Я таткова доня, уся в нього вдалась і вибір завжди робила легко, ніколи над цим не задумувалась. Так було і того дня. Я зробила вибір легко. Про що тут взагалі можна було говорити? На запитання Артема: « Ти їдеш?» – я відповіла, звинувативши його в тому, як він взагалі міг припустити щось інше. День був похмурий, сонце заховалося за хмарами і збиралося на дощ. Я вискочила із дому в улюбленій шкірянці Скилета. Чорна з шипами вона була ідеальна для дівчини байкера, але мені був він і його думка до одного місця, тому я взяла її. Чесно кажучи я вибрала її зовсім не тому, що вона мені подобалася, чи на зло доказати комусь, що мені все рівно, а просто тому, що вона лежала скраю. Тьома все мене підганяв і підганяв, тому я просто взяла те, що бачила та ще й на додачу білі кроси котрі батько мені привіз з Нью Йорка, коли був там в командировці. Я тоді так ридала, що він не бере мене з собою, тому без подарунку він повернутися просто не міг.

Я збігла по сходах на ходу запихаючи в сумочку альбом з шкільними фотками. Він був невеличким і я запхала туди тих кілька фоток з шкільних свят чи подорожей, які мала. У мене не було часу перевірити, але Рома там точно мав бути. Артем уже сигналив мені із свого сріблястого звіра. Я влетіла в нього як ураган, закинула свою сумочку на заднє сидіння і крикнула на прощання моїй дорогій матусі, стоячи вже однією ногою в машині.

– Ми спішимося. В нас немає часу.

– Але ж…

– Відпочинь, сходи в салон, я буду пізно, тому не чекай. І не переживай, – додала я згадавши, – мене Артем під самі двері завезе. Па-па! – дала я їй зрозуміти, що гуляти по дворі в самому халатику в яку би то не було погоду не дуже гарно, я вже мовчу про те, що сьогодні на диво дуже холодно ще з самого ранку.

– Повеселіться там, – махала вона рукою, поки сріблястий опель уже виїжджав з подвір’я.

– Ніби ми для того їдемо, – фиркнула я, вивчаючи своє відображення в дзеркалі.

– Одне іншому не заважає, – зауважив мій друг, але я зміряла його таким поглядом, що він замовк.

– Це між іншим ти винен, що я навіть нормально намалюватися не встигла. Зірвав мене так рано з ліжка.

– Чого ти хочеш? Помагаю – погано, не помагаю, ще гірше. Ніко, ти можеш врешті оприділитися, чи хочеш ти найти Рому, чи ні.

Я замовкаю. Суплюся.

– Я ж помогти хочу, ну, – він сміється і я не витримую і вибухаю сміхом. Ми регочемо, сміємось так, що на очі аж навертаються сльози.

– Ти тільки спробуй зачепити його, – тягну я за волосся Колю, який ще хвилину тому насміхався над новоприбулим. – Він, по ходу тепер, наш однокласник.

– Та добре, добре, – зараз він готовий пообіцяти все, що завгодно, але я йому вірю, тому послаблюю хватку.

– Ну дивись мені! – погрожую кулаком Кольці, коли він виривається, а тоді обернувшись усміхаюсь новачкові, – Ти не бійся, він не зі зла. Просто пожартував, а насправді ж то хороший.

– Артем, Тьома, – простягає руку новачку мій, ще такий маленький друг.

– Настя, – усміхаюсь я. – А цього розбишаку звати Микола, Коля.

– Роман, – підводить він на мене свої очі.

Тепер я тону в тих спогадах, в тих його очах. А тоді, він здався мені дивним, не таким, як решта моїх однокласників. Саме із цього і почалася наша дружба: з одного осіннього дня 20… якогось там року.

– Ти звідки? – мені також було цікаво…

Наступного шкільного ранку я гнала до тої школи як ніколи раніше.

– Відколи тобі подобається навчатися? – дивувався Тьома і ледве встигав за мною тягнучи наші сумки.

– Я просто хочу дещо перевірити, – у мене немає терпіння, щоб почекати, тому я просто обертаюся, але лише на секунду і знову біжу наперед. Життя не чекає і я повинна упевнитись, що це не сон. Залітаю у школу, біжу прямо по коридору, завертаю за ріг, різко відкриваю двері – у класі один тільки Вася, більше нікого. Розчаровано заходжу. Вася, щось роздивляється і сміється, а мені здається, що то з мене. Ногою відсуваю своє крісло і важко падаю на нього. Вася аж підскакує:

– Чого так лякаєш? Я ледь встиг серце зловити, щоб не вилетіло з грудей, – жартує він, чи радше намагається.

– А ти очі роззув би, – гаркаю я, і він кліпаючи своїми очками ображено дується:

– А мені батьки телефон подарували, – і тут же вирішує, як мені помститься. – А тобі я не дам побавитися! – він показує мені язика і корчить міни. Це вже за дуже, і я зриваюся із-за парти.

– Настя, – мене зупиняє здивований голос вчителя, і Тьома, котрий задихано, ловить мене за руки, кинувши наші рюкзаки на підлогу.

– Що знову сталося? – строго питається мене Марія Іванівна дивлячись мені прямо в очі. Це війна? Я вперта, не вважаю себе винною, а тому навіть на мить не вагаюся і не відводжу погляду, як це роблять чимало моїх однокласників. Марія Іванівна чекає, а тоді обертається і йде до Васі.