Розділ 1 Як повернути те, що тобі більше не належить

60 років по тому

Мої сльози на смак були як море: солоні і гіркі. Вони так само як і зелень трав приносили мені спокій забираючи з собою весь біль. Вони котилися по моїх щоках не жаліючи, заодно, навіть мого макіяжу і скапували в гарячу ванну. Я надпила ще трохи Бордо і закрила очі насолоджуючись приємним трояндовим запахом з примісом ще чогось такого родом зі сходу. Ні, легше мені не стало. Я відставила бокал і пірнула. Радіо змінює пісню. Замість мелодії із фільму «Список Шиндлера», моє серце завмирає і плаче під по народному простеньку і меланхолічну пісню про любов. Так співали про нещасливе кохання ще моя бабуся і прабабуся. Не витримую. Підхоплюю бокал і кидаю його в маленький чорний ящик, котрий татко повісив на стіну. Посуд розбивається на дрібні осколки, а мелодія і дальше лунає уподібнюючи моє серце до того дріб’язку із скла, що залишилися після фужеру. Я більше так не можу! Мене дратують ті, котрі вважають що знають мене. Ті, котрі говорять що у мого батька кури грошей не клюють, що моя мама тільки те і робить, що по салонах бігає, що я розпещена гордячка з фешенебельного району Львова. Хитають головами – єдина дочка, все-таки.. Вони вважають, що знають мене. Вони вважають, що я маю все. Мої знайомі і зовсім пересічні лиця. Я лиш посміхають. Я ніколи їм не скажу, що пам’ятаю ще ті часи, коли мої батьки копійки рахували. Просто одного дня мій татко ризикнув усім, і нашими життями також. Я не скажу їм, що у цьому сірому і противному світі усе мені нагадує про НЬОГО. Моє перше кохання. Мій друг. По самісінькі вуха у нього закохана. Усе ще люблю і не знаю, що з цим робити. Там, десь далеко в минулому житті, залишилася моя перша любов, яку я так і не змогла забути. А тепер я просто не знаю, як його повернути.

– Доню, усе гаразд? – стурбований голос з-за дверей.

– Так, – занадто не впевнено, тому додаю, – усе добре, мамо.

Вмиваю обличчя, щоб прийти до тями. Телефон зблискує і інтригуючи гуде. Не в змозі стримати власну цікавість «що ще він там написав?» Витираю руки і все-таки зважуюсь взяти телефон. Ну от б…, ще мені тут Скелета бракувало. На телефоні блимає зовсім інше ім’я. Його я чути не хочу. Розчаровано закусую губу, зважуючи, чи слід ще трішки почекати, чи кинути цю техніку чим по далі. А що якщо Він тоді напише? Як я телефон дістану? Прийдеться ставати, це у випадку, якщо техніка цілою залишиться. Неохоче відставляю телефон убік. Аж жаль. Скелету слід було б заїхати в пику. Може таткові сказати? Він такого не пропустить. Організує для нього виховний момент. Чи може пожаліти того лобуряку? Скелета рятує моя коліжанка.

– Ти не повіриш, – починає вона тараторити відразу, як тільки я беру трубку, – я сьогодні таке мала, але я не про це. Збирайся Сєрий вечірку замутив. Так, щоб о восьмій ти була готова. Все кінчаю, біжу малюватися.

Я не встигаю сказати і слова. От значить чому Скилет дзвонив. Хотів запросити на свіданку. Фіг йому, а не побачення. Моє обурення не має меж. Встаю з ванни, розхлюпуючи при цьому воду повсюди. Нічого – приберуть, загортаюся в шовковий халатик. Так зараз п’ята година трішки пізно, та нехай уже. Якщо не піду розпустить потім слухи, що я так переживала, ревіла що аж очі попухли. Ні, людоньки, такої слави мені не потрібно. Наші стосунки дали тріщину ще того тижня, коли я попустила йому той злощасний похід з друзями на пиво. А добре мені дівчата казали: на своєму стій. Очі повні сліз, нещасна усмішка – не пішов би, залишився. Але чого зараз воду лити. Попустила мотузок, от він і вирішив, що йому все можна. Не за таке людей на кіл саджали.

– Доню, а ти сьогодні швидко, – зазирає з вітальні «мама». – Ти добре себе почуваєш?

Взагалі–то вона мені не мама. Мої батьки розвелися уже давно. Хоча правильніше буде сказано вони і не розписувались, а так, на віру жили. Стосунки між ними уже давно охололи, але ще деякий час протягнули. А дальше… ну що може бути дальше, навіть гроші не допомогли. А Алінку тато зустрів уже після того як мама в Америку укатила. Вона, до речі з тих пір майже не дзвонить, а коли і згадає так вони з татом посваряться, вона трубку кине, так і не дочекавшись мене. Тато вважає, що мама повинна більше дбати про власну дочку, часто натякає на теми, на які зі мною може поговорити лише вона. Але з мене вже годі. Я давно на неї забила. Хай їй там щастить. У неї ж там ні родини, ні друзів, в разі чого, до кого звернеться. Зате Алінка з тих пір як тільки зі мною познайомилась одразу взяла на себе роль матусі-подружки. Їй всього то двадцять з чимось. Блондинка, волосся по пояс, а ще, те, що особливо кидається в вічі – не зіпсована ботоксом і пластикою. До мене – завжди мила і усміхнена. А загалом, якщо тато щасливий, то чому б і ні. Залежно від настрою я кличу її то по імені, або й мамою назвати можу, особливо коли настрій хороший.

– Давай ліпше виключай програму «Любляча матуся» і переключайся на «Алінку».

– У тебе побачення, – раптово загоряються її карі очі. Я стою уже на сходах і звідси особливо помітно ті бісики, що раптово появляються у тих двох воронках. Переді мною стоїть Алінка, молода і гаряча, ще на самому початку їхніх з татом стосунків, мені подобалося ходити з нею по клубах. Люди були в шоці, коли я говорила « Знайомтесь, це моя мама» або « Не знаю чи зможу піти. Мені мами треба запитатись. Мам, що скажеш?». Але знайомити з друзями я її не стала. Мало що. Як не як, яка вона мені мама. Ще хлопця відіб’є, як я потім татові в очі дивитися буду.