ЕПІЛОГ

Ресторан зустрічає мене теплою атмосферою, світлом свічок і усмішками одногрупників. 

– Як добре, що ти прийшла, – запинається на півслові Лія, чи, як тепер її величають Лілія Василівна.

– Треба було тобі послухати мене і прийняти мої  залицяння, – сміється Скилет. Сьогодні на зустріч одногрупників він вдягнув свій найкращий костюм, краватка – це так не в’яжеться з тим  Скилетом, котрого я знала. Тепер ніхто, мабуть, крім нас, і не пам’ятає чому його так звали. Та й не можуть його так підлеглі кликати, але імені його я не знаю. Не можу пригадати.

– Вибач, – до мене підходить Рома, він кладе смартфон в кишеню пальта.

– По роботі? – цікавлюсь я, але він сміється.

– Грицько казав, що без мами спати не піде. Так, що прийдеться нам уявити, що ми в Попелюшці і втекти ще до півночі, – він помагає мені зняту обвислу куртку кольору хакі, з якої всі так сміялись і тут настає моя черга.

– О, ви таки рішились, – підходить до мене Оля. – Дивіться тільки, щоб нам не прийшлося в роддом тебе везти.

– Не переживай, я завезу, – ми підходимо до столу, а вони так і не можуть відвести очей від мого живота.

– Значить ти таки виграла те парі, – киває Свєта в сторону Роми, а я посміхаюсь своєму коханню вловлюючи заманливий блиск обручки, яку сама ж і наділа на його палець.

– А нічого більше не налазило, – насолоджуюся я їхньою поразкою…

– Мамо, мамо, можна вже? – малий Грицьо дьоргає мене за рукав. Він хоче імбирне печенько, яке я тільки що вийняла з духовки. 

– Воно, ще гаряче, – пояснює йому …

– ... Схиляю перед тобою шляпу – ти прекрасна господиня, – Рома спирається на стіл. – Можна, я поведу сьогодні сина на ті гірки. Він так давно про це мріяв.

Я чуть не впускаю бритванку, озираюсь і не можу відвести очей. Мені приснилося, що ми удвох ходили на зустріч випускників, але ж це не можливо.

– А, – розуміюче здихає він і додає, – ти не переживай, – він обертається, – Вишинський мені допоможе.

Марево зникає так же раптово.

– Насте, так я можу сьогодні повести твого сина на ті гірки? Я давно вже йому це обіцяв, – питається мене Вишинський.

– Рома, – він ловить кожне моє слова, – ти станеш другим батьком для мого сина?

– Ти назвала мене по імені, – обнімає він мене. – Я стану для нього другом і прикладом для наслідування, але батька замінити не зможу.

Моєму синові трохи більше чотирьох він дивиться на мене так же, як дивився колись його татко. У нього та сама посмішка, а Ігор Петрович сказав, що й характер подібний. Так само як і його прадід та батько, Грицьо народився в лютому. І тут я не зможу собі пробачити, що забула тоді про його день народження, адже не більше, як місяць до того дня як Рому Коваленка,  кохання всього мого життя, збила машина, я просто забула його привітати. Це було якигось п’ять років тому назад, але я і досі пам’ятаю, як не знала куди притулити руки, щоб зупинити кров, що зробити, щоб йому стало легше. Коли ми приїхали тоді в лікарню лікар сказав, що потрібно термінову операцію, були зламані ребра і вони щось там заділи. Підозра на внутрішню кровотечу. Його врятувало те, що Вишинський вчасно подзвонив в швидку. В ту мить я подумала, що добре що ні шия, ні хребет не постраждав – значить ходити буде. Просиділа в коридорі біля операційної мабуть до ночі. Потім прийшла Оля. Сказала Вишинський їй дзвонив. Навіть не знаю, як він тоді знайшов її номер. Але я проплакала в її обіймах годин з дві мабуть. Телефон просто розривався. Дзвонила Свєта, просила пробачення. Вечером приїхала Алінка. Казала, що була на роботі, коли дзвонив Вишинський. Ніяк не могла вирватись. Тоді мені здалось це парадоксом. Вона ж судмедексперт. Невже трупи можуть втекти? Тут на мене накотилась чергова хвиля паніки. Медсестрам прийшлось накапати мені якигось капельок. Коли операція закінчилась мене до Роми не пустили, а в ночі він впав в кому. 

Виявилось під час операції були якісь там проблеми через стан його здоров’я. Місяців з два Ромі то ставало краще, то знову гірше. Десь в квітні тато втратив терпіння і нагримав на мене. Сказав, що я можу сидіти в його палаті, тепер мене уже пускали, хоч місяцями, але якщо не здам сесії, то не зможу нічим допомогти Ромі. Він запевняв мене, що моєму хлопцеві потрібна освічена дівчина і я послухала. Вголос читала книжки, вчила. Мені здавалося, що він усе чує, і коли йому стане краще, а в цьому я не сумнівалась, ми разом здамо ці екзамени. 

Коли літо почало засіювати полуницями, лікар покликав мене в сторону і порадив підняти настій пацієнту. Він дозволив мені на два дні відвезти його, тільки під наглядом лікарів, додому. На той час він вже вийшов з коми і йому стало ніби-то краще, але в його очах було щось таке, що мене лякало. Я не повезла Рому додому. Разом з Артемом і Олею ми організували невеличке свято. Підпільний шлюб, як сказав тоді Артем. Ми поїхали до діда. Запросили туди кілька наших однокласників, тих хто тоді в березні приходив, та ще хіба Дена з Лією і Олю.  Аню з Максом кликати не стали. Ми прекрасно відпочили, насміялися, а в дванадцятій ночі вони залишили нас вдвох сказавши, що першу шлюбну ніч треба проводити тільки удвох рахуючи … зорі, раз грошей нема. Все було настільки добре, що ставало аж страшно. Під рано Ромі знову погіршало і Вишинський відвіз його на своїй  машині в лікарню. Після тої поїздки в село Рома з лікарні вже не виходив. 

Усе літо я тоді провела в лікарні. Читала йому книжки, ходила на якісь виставки, все фотографувала і потім йому розповідала, познайомилась з його мамою, нарешті таки навчилась готувати хоч щось, що більш-менш годилось для споживання. Найбільше Ромі подобалась звичайна манна каша, яка чомусь видалась мені не знати якою складною в приготуванні. Я проводила цілі ночі намагаючись зробити її ідеальною, а він хвалив усе, щоб б не принесла. По справжньому готувати я навчусь набагато пізніше, і уже не зможу дати йому попробувати, але тоді робила все, що б він мене не попросив, а Рома хотів усього. Постійно посилав мене на якісь концерти, оперу, благодійні акції. Я їздила з Олею в дитбудинок, погодилась залишити його в лікарні тільки за умови, що він назве той, де жив, після того випадку з його вітчимом. На оперу чи концерти мене супроводжував Вишинський. Одного разу, повернувшись з одного з таких концертів я застала Колю в його палаті. Виявилось, що крім Артема, за моєї відсутності як Ден, так і Коля дуже часто відвідували Рому. Так вони подружились і згодом започаткували якийсь свій невеличкий бізнес. Лія ще довго тягалась за Деном, поки не побачила як той, на якісь благодійній акції бігає за Олею. Наша староста все заперечувала, але по закінченні університету таки вийшла за нього заміж. З дівчатами Дена вже більше не бачити, мені він це пояснив тим, що це він тоді  Рому так прикривав, а тепер уже не треба.