Розділ 21 Коли завтра уже не буде

Світ навколо біжить вперед. Люди–мурашки поспішають кожен в своїх справах, а я клячу посеред дороги в крові і не знаю звідки її стільки. Де рана? Чому я її не бачу? Нервово змахую сльози вимащуючи лице в червоне. Здається, що ранили мене, прямо в серце. Вишинський стоїть два кроки позаду мене і говорить з швидкою, а все що можу зробити я, це раз, зовсім тихо попросити Рому не йти, а залишитись тут зі мною. Він не відводить від мене погляду і нічого не обіцяє. Я знаю, що ніколи не почую від нього признання в коханні. Він говорить, що не вірить мені, в мої почуття, але я точно знаю, що Рома залежить від мене. Про його почуття говорить кожний його рух, кожний погляд і вчинок. Чому життя хоч віддалено не нагадує фільм? Не можу сказати коли, але я уже встигла уявити наше життя, наших дітей, весілля, старість. Тато буде радий. Він уже й так щось запідозрив. А як не запідозрили, коли мене нарешті зацікавило де в нас мука стоїть. Думаю, коли відповідав, татко уже подумки смакував моїми пиріжками, і байдуже, що вони підгоріли і зовсім трішки вийшли неїстівними. Світ застеляють сльози, і байдуже як сильно я б не старалась бути сильною усе одно нічого не виходить. В голові виринає сцена дводенної давності, коли я застала його на даху дому, мало сама не вбила, а він все клявся, що просто зустрічав сонце. Очі застеляють сльози і весь світ неначе зупиняється вміщуючись в ті декілька хвилин, яких явно замало, щоб прожити ціле життя …

Назад ми їхали в повній тиші. Думаю в деякій мірі Артем знав Рому куди краще ніж я, але навіть це не допомогло. А до мене усе доходило як до жирафи. Тепер ясно, що це за реакція така була тоді після нашого першого побачення і сварки, що то за таблетки були. Якби в той день я просто хоч на хвилю закрила б свій рот усе б вийшло зовсім інакше. А той випадок на даху багатоповерхівки, коли він з п’яну мало не признався мені в своїх почуттях. Видно розраховував, що випивша людина, котра ненароком впала з даху виглядатиме природніше. Проте там було забагато свідків, а потім з’явилась я і він мало все мені не розпатякав. В останню мить, очевидно, додав перше ліпше ім’я. Тепер до мене нарешті дійшло – йому потрібна була підтримка. Для семирічного хлопчика стати свідком смерті свого батька уже трагедія. Тоді коли  він появився в нашій школі саме ми стали його рятівним жилетом від реальності, а вісім років по тому пережити те ж саме. Нехай це і був вітчимом, нехай бив, нехай пив, нехай він би був найгіршою людиною на світі, але це все-одно трагедія. 

– Тьома, а чому ти вирішив, що  Ден це не Вінтерфрост? – запитала я його уже виходячи з машини.

– Того зимового вечора, коли Рома чуть не потонув по вині Дена, він також відправляв повідомлення плюс, я подумав, що хто-хто, а він повинен був бути злим на свого товариша, за те, що ця витівка мало не коштувала йому життя, але ж ні. 

– Ясно.

– Тобі ще щось потрібно я міг би …

– Ні, дякую. Я знаю, що крім вирішення моїх проблем у тебе є ще й свої справи.

– Тонко натякаєш, щоб я відстав.

– Тонко повідомляю, що хлопець у мене вже є.

Вечером ми зустрілися з Вишинським. Ясна річ, що він погодився допомогти. Я не була настільки наївною, щоб думати, що він зможе вирішити фінансові проблеми Роми законом, а просто планувала дати йому гроші, щоб він виплатив борг без відома Роми. А потім просто сказала б, що справа була вирішена юридичним шляхом, проте Вишинський був юристом від Бога і вже на рано подзвонив нам з хорошими новинами. Не знаю, що він там знайшов, але борг анулювали. Гірша справа була з моїми кулінарними талантами. За першим разом нічого не вийшло по досить банальній проблемі: я нічого не могла знайти. Врешті решт Рома втратив терпіння і кудись злиняв, тому сьогодні я попросила охорону не випускати його без мого відома. Ми знову сиділи на кухні, так же як і вчора. Я старалась гнати від себе думки, про те, що він і дальше десь підпрацьовує. І взагалі, почувалась якось невпевнено, винною за те, що у мене такий шикарний дім. Він нічого не сказав, але я все бачила по його очах. Звісно він знав, що справи мого батька пішли краще ніж тоді, коли він був у мене в останнє. 

– Перевір ще раз чи точно пиріжках повинна бути сода, – не впевнено дивився Рома на те, як я викладала продукти на стіл.

– Візьми ліпше порошок до печива, – ураганом ввірвалась на кухню Алінка, а помітивши Рому завагалася. – Ти помагати будеш?

– Ні. На жаль, я буду це пробувати.

– На жаль? – я сховала соду і почала шукати порошок. Не може бути щоб мова йшло за пральний. – Труїти нікого я не буду не переживай.

– Не буду заважати, коли що я – нагорі, – підморгнула мені мачуха і вийшла.

– Хто це? Вона готує?

– Алінка? Не знаю. Зате в зачісках та макіяжі їй нема рівних. 

– Твоя подруга?

– А, – я згадала, що він один з тих нечисленних моїх знайомих, хто мав честь знати мою матір, – батьки розлучились. Алінка – моя мачуха. 

Загалом вечір минув не так уже й погано. Ми добре подуріли біля того печива, яке все-таки прийшлось викинути. Мені вдалось намовити Рому на піцу і решту вечора ми провели біля екрану телевізора на килимку, закутавшись в плед. Рома кілька разів рвався кудись іти, але, зрештою, зрозумівши, що я заблокувала всі виходи, змирився і вирішив дочекатися коли мені це перейде. Зрештою північ застала мене з чаєм в руках у дверях, телевізором, котрий шипів, татком за плечима і Ромою, котрий так і заснув біля мого дивану. Все-таки батько в мене кльовий. Він, як і Алінка свого часу, не став нічого  розпитувати. Не знаю, чи він його впізнав, але Рома провів ту ніч в нашій гостьовій кімнаті. Щодо мене, то я довго не могла заснути, поки зрештою не прокралась в третій ночі зі своєю подушкою, на якій так і не спала, в гостьову кімнату. Справи поволі налагоджувались. Про парі Рома уже і не згадував. Йому завжди було важко мені відмовити, а я цим і користувалась. Тільки тепер обережно промацувала дно, перш ніж йти в воду. В перший день весни, на день кота, мені нарешті вийшло спекти щось їстівне, нехай і їв його тільки наш кіт. Але святкували ми тоді карбонарою, яку так завбачливо приготувала для нас наша кухарка. На суботу я вирішила організувати зустріч однокласників. Рома здивувався, але в нього не було ніяких аргументів проти, а Тьома, який останнім часом також почав до нас приєднюватись, чуть не захлиснувся почувши що, виявляється він вже тиждень як всіх повідомив. Загалом більшість Роминих підробіток мені успішно вдалося залишити в минулому. Робота ді-джеєм була помилувана за умови, що я буду під неї танцювати. Останнім часом ми взагалі проводили багато часу разом: на парах йому також приходилось сидіти рядом, бо я, як виразилась Оля, з сторони нагадую хвостик і не відпускаю його нікуди. «Як він взагалі це терпить?» – якось вона мені сказала, але загалом усі мовчали і просто спостерігали цим усе це закінчиться. Якщо Рома не працював, і ми не вчились, чи не гуляли, то, як і колись в школі, сиділи вдома. Тато з Алінкою вже привикли, що я дуже часто завдяки допомозі охорони залишала його на ніч. Гостьова кімната по трохи перетворювалась в його. Колись він заявив мені, що в нього є дім, але коли я сказала, що ночувати він там буде лише після того, як я перероблю все на свій смак (тут я мала на увазі свої сумніви на рахунок того, чи там дійсно можна жити, але вголос сказати це побоялась), Рома зі мною не говорив днів з два. Ми спілкувались тільки через Тьому, поки йому це все не надоїло і він з словами «їй Богу, як діти» не пішов. З тих пір сам він не приходив. Завжди приводив з собою когось, найчастіше під цю роль підпадала Оля, якій я була винна допомогу, Лія з Деном також час від часу тусилися з ними, по тій причині, що, як виявилося Рома з Деном подружилися на тій основі, що Ден, по дружбі звісно відбивав у Роми дівчат, коли той повинен був іти на роботу. Тут я взагалі офігіла. Виявляється з нас усіх тільки Ден в повній мірі був в курсі, які насправді фігові справи у Роми і прикривав його бездоганну репутацію. Про спроби самогубства ясна річ він нічого не знав, а ми й не сказали. Взагалі на тему того, що тоді відбулося ми з Артемом не говорили. Йому також не подобалася ситуація, яка склалась. Він вважав Рому слабаком, але волів тримати свою думку при собі. Щодо зустрічі однокласників мені вдалось її організувати дуже швидко. Чесно скажу, мені було трошечки ліньки переконувати їх прийти, тому я просто пригрозила. Добрі старі методи ніколи мене ще не підводили: більшість, особливо хлопці, погодилися, ще й місце запропонували. Будь-які інші спроби перебрати організацію свята я присікла ще в корені. Для мене це було занадто важливим, щоб ще комусь довірити. Щодо дівчат, так я мала номери кількох, і ті відмовили. Хлопці запевняли, що будуть ще з ними говорити, але мене це мало обходило. В четвер, напередодні суботи, ми з Ромою в черговий раз посварилися на тему грошей. Я не хотіла називати суму і знаходила тисячі причин, щоб він не платив, але зрештою мені прийшлось здатись. Але і тут я б була не я, якби щось не придумала. Я просто занизила її. Ну, не можу я брати від нього грошей хоча і молюся в душі, щоб ніхто йому не вибовкав в скільки насправді нам це обійшлося.