Розділ 20 Коли в своє оправдання нема що сказати

Небо затягнуло хмарами. Місто затихло і заснуло. Ніч постукала в шибку. Я закрила вікно і повернулась до нього, прислухалась до його дихання, взяла за руку, сіла

 поруч. 

– Все буде добре, чуєш? – його голос то слабшає і переривається, то знову виринає з-під бурних хвиль життя. Я не відповідаю і лише мовчки пригортаюся до нього на лікарняному ліжку:

– Ти для мене дуже багато означаєш, – тихо шепочу я. – Жаль, що я тільки зараз навчилась це виражати.

– Зовсім ні… я радий, не думав, що ще колись почую твій голос… тим більше таке.

– Т-с-с. Я нікуди не піду, тому просто поспи. 

– На тому світі … Просто… хотів сказати тобі… – він чуть-чуть нахиляє голову, наскільки дозволяє йому стан здоров’я, і шепоче мені на вушко заповітні слова, а тоді заспокоює. Він дуже чітко вловлює переміни мого настрою,  – не плач, добре.

– Добре, – ледве стримуюсь, дозволяю себе пригорнути, міцно-міцно обнімаю його. Він цілує мене у волосся і закриває очі. «Він просто втомився», говорю я собі. Трішечки поспить і все зміниться на краще. Мені всього двадцять і дорожчого за нього у мене нічого немає: ні спортивної машини в гаражі, котру мені тато до дня народження купив ще торік купив, ні дорогезна шубка з Парижу, котру я ні разу так і не наділа, ні брендові речі, котрі чекають коли я в черговий раз розбомблю той порядок, що покоївка навела, друзі, алкоголь, тусовки. Усе це не має ані найменшого значення. Я лежу тихіше мишки, боюся поворухнутися, щоб не збудити його, доки не розумію що він уже не встане. ВІН БІЛЬШЕ ВЖЕ НЕ ДИХАЄ. Крижаними лещатами стискає моє серце темрява, вливаючи туди біль. Я вже навіть не серджуся. Та й на кого мені сердитися. Мені просто боляче. Медсестри уже й не питають, не бігають довкола.

– Заснув? Ну і добре, – біжать вони рятувати чиєсь життя, але не ЙОГО.

– На все життя, – тихо кидаю їй услід і ще міцніше, ніби боячись, що мене зараз виженуть, пригортаюсь до нього. Коли лікар сказав мені, що вони його уже не зможуть врятувати, думала, що помру, ноги підкосилися, не знала що робити і як таке взагалі можливе. Перепробувала усе, що могла… В останнє цілую: «На добраніч, Вінтерфросте». В кінці кінців ти все-таки отримав те, чого хотів. Не переживай я ще зовсім трішечки тут полежу і поїду в якийсь клуб. Сьогодні ніхто з дорогих тобі людей не дізнається, що тебе більше немає. А за мене не переймайся… 

… Ніч тягнеться дуже довго і я вже нічого не чекаю від життя хоча і знаю, що за кілька годин буде світати. Та тебе в цьому світі вже не буде…

Незадовго до того

Я дивилась йому в очі і не могла повірити, що так довго була сліпою. Ну як можна було не помітити, що він такий виснажений. Я думала це від того, що вечірки в його житті не закінчуються. Як я могла не бачити, що очі в нього почервоніли від утоми. Думала перегуляв, якщо таке взагалі може бути. Коли хвороба підкосила його, я сприйняла це за маскарад. Коли він від утоми засинав прямо на парах, я сміялася і радила йому менше пити, щоб бодуна не було.  Ні, я ніколи не була сліпою, але моя душа і серце стали черствими. Я зациклилась на собі, і тому зараз, стоячи прямо перед ним, я не можу дивитися йому в вічі. Він ще не знає,  що я уже знаю. Він усміхається і щось говорить, а я ловлю себе на думці, що усмішка ця фальшива, що в очах його море смутку, що я уже його втратила і вернути назад те, що могла б мати не така легка справа. Якщо згадати усі наші зустрічі за останні кілька місяців – він хороший актор, але ж я його друг. Я мусіла здогадатися, але так цього і не зробила. 

– Що ти хочеш? – він бере горнятко, щоб заварити мені каву.

– Привіт, Вінтерфросте, - я нарешті вимовляю це вголос. Він відволікається від приготування кави. – Це я Дейзі.

Сила тяжіння вириває горнятко з його рук, воно з легкістю зачіпається за край столу, падає на землю і розлітається сотнею уламків. Рома нічого мені не відповідає. Він просто кидається збирати те, що було колись горням, навіть не помітивши, як один з уламків його ранить. Я витягаю з своєї сумочки паперову хустинку і прикладаю до рани. Уламки чашки так і залишаються на підлозі. Він все-таки відволікається від своєї роботи і дивиться на мене. Я точно знаю, що він ще не знає як реагувати. Напевне зараз скаже, що я сприйняла його не за того, або що не знає про що я говорю, тому поки він ще нічого не придумав я продовжую – ловлю жар-птицю за хвоста:

– Знаєш, коли я побачила тебе біля пам’ятника, спочатку не повірила, чекала, що ще хтось прийде, потім злякалася, а тоді, тоді мені стало легше. Останні кілька днів я боялася признатися собі. Я думала, що зійшла з розуму, – я усміхаюся. Я справді так думаю. Я вважала, що у мене ще є час усе виправити…

 Якщо ви ніколи нікого не втрачали і ніхто ніколи не йшов з вашого життя, вам буде важко мене зрозуміти. Відчуття безсилля, безнадії і краху. Немов би ґрунт зникає з-під твоїх ніг і ти летиш у пропасть. Я проводила його поглядом, а коли він на мить скрився з моїх очей у натовпі я напевне остаточно свихнулась. Розум раптово прояснився і я зрозуміла, чого насправді хочу. Ні, навіть не так. Я давно вже знала чого хочу, просто не була в курсі, як це отримати, але тільки-но він зник, нехай всього лише на мить з поля мого зору, у мене уже був план. 

– Ніко, – Тьома пішов за мною, – що ти задумала? Якщо хочеш знати мою думку, то …

– Мені плювати на те, що ти про це думаєш. Не ображайся, – я зупинилась, тому що зрозуміла що якщо отак піду, зроблю ще одну помилку. Я зрозуміла. Я ще не цілковита ідіотка, щоб не зрозуміти, що до друзів треба бути уважнішим. Ніколи особливо не переймалась тим, що інші про мене думають і чи думають вони взагалі. Тепер ясно бачу. Немов би колись мені біла скатертина очі застеляла – я чимало важливого всього пропустила. Не те, щоб мені зараз було якесь діло до Тьоми, швидше – навпаки, але заради свого кохання, я вирішила змінитись у всьому, а не лише у тих моментах життя, які стосуються його.