Розділ 19 Відмова не приймається

Я – дура. Хтось із моїх бувших сказав, що я, як та сліпа курка. О, як же він був правим. До сих пір не можу повірити. Яка ж я дура. Як же раніше я не розуміла. Це ж треба! Чому до мене раніше не дійшло, чому я закохалася в нього. Моє серце впізнала, відчуло його і кричало мені скільки могло, а я, як та сліпа курка ніяк не могла догнати.

Годин так через дві Рома мені таки відписав. Вибачався, казав, що у нього була термінова зустріч, а мені він нічого не сказав, бо не хотів будити, було ж дуже рано. Обіцяв, що потім ми обов’язково побачимося. У відповідь я пожартувала, що мене так легко він не спекається, а він сказав, що я й так не виграю, тому він може дозволити собі побути джентльменом та й, як не як не перший день знайомі, щоб так поступати. А ще через п’ять хвилин мені відповів Вінтерфрост. Він погодився на зустріч. Просто і лаконічно написав адресу і розпізнавальний знак: червона парасолька. Ми зійшлися на тому, що найкращим часом для зустрічі буде десь годинка п’ята, поки не стемніло. Дівчат сплавити мені вдалося досить легко, чого не скажеш про Тьому. Я не хотіла брати його з собою, та він наполягав, що хоче бачити моє обличчя, коли я зрозумію, що помилилася. І от ми стоїмо перед пішим переходом, а метрів за двісті, через дорогу, під статуєю коня – Денис. Він весь час сміється граючись червоною, як маки парасолькою – нашим розпізнавальним знаком.

– Я ж казала, – кинулася я до нього, але Артем спинив і потягнув мене за кіоск. Сховавши нас від Вінтерфроста, він обережно визирнув.

– Я не розумію. Поясни мені. Негайно, чуєш, – Тьома закрив мені рот рукою.

– Вгамуйся, тс-с-с, – відпустив мене.

– Що не так, – визираю я з нашої спільної схованки. Нічого не змінилося: Денис все ще сидить і грається парасолькою підкидуючи вгору. Поруч гомонить компанія: дві дівчини і два хлопці – маленька, але і цього досить щоб ми не могли побачити Дениного співрозмовника.

– Ти сумнівається?

– Ні, Ніко, я точно знаю хто такий Вінтерфрост. 78 % що я правий, але, – він обернувся до мене, – ти вічно спішиш.

– І, я не бачу в цьому нічого поганого.

– Почекай хоч хвилинку, нікуди він не дінеться.

– Нехай, це ж ти повинен був його найти, тому я тебе послухалась. Але лише в цей раз.

Я втупилася в Дена і подумки почала рахувати секунди. Раз – він крутить тою парасолею як може, дванадцять два – підкидує і мало не впускає, хтось поруч хоче забрати її, але Ден вміло уникає "пастки".

– Це всього-на-всього власник парасолі, – роблю я висновок і вже хочу йти на нашу з ним зустріч, але Тьома знову хапає мене за плече не даючи нікуди рушитись.

– Ти не можеш просто почекати?

Я замовкаю, втуплююсь в того, кого уже на всі двісті вважаю Вінтерфростом і просто чекаю. Хтось вперто намагається забрати парасолю і він втрачає терпіння. Ден в своєму репертуарі – він підхоплюється і дражниться. В ту ж мить компанія йде геть. Я знову не бачу співрозмовника. Ден підкидає парасолею, але ловлять її уже дві пари рук. Мій друг хвильку вагається, а тоді відпускає. «Він просто позичив її», – запевняю я себе. Компанія, нарешті, зникає з поля зору і переді мною відкривається його співрозмовник: незмінна білосніжна сорочка, неймовірна посмішка і той самий погляд. Я не змогла б сплутати Рому ні з ким. Червоніша за маки, я би навіть сказала. вимазана в крові парасоля знаходиться в його руках.

– Це не він. Він просто позичив її, – не знати для кого говорю я.

Рома сміється, але парасолю не віддає. Він говорить. Ми задалеко. Тут нічого не чути. Здається він не в захваті від цих ігор з парасолею.

– Один з них і є Вінтерфрост. Як думаєш хто? – нарешті озивається Артем.

– Це – Ден. Це мусить бути він.

Ден кладе йому руки на плечі повчаючи, за що мало не дістає в морду і тільки тоді вгамовується, бажає удачі і ... йде. Рома крутить в руках парасолю, тоді витягає телефон і щось набирає. За секунду мій телефон здригається від повідомлення.

– Не хочеш прочитати? – скалить зуби Артем.

– Це не він. Це не може бути він і крапка.

Рома знову сідає. Ми і дальше не знати на що чекаємо, але Ден уже не вертається. Проходить хвилина, дві, десять. Рома знову щось пише, тоді підводиться. Мій телефон в черговий раз пищить, але я не звертаю уваги. Рома направляється в нашу сторону. Він підходить до зебри. На світлофорі горить червоне світло. Я машинально рушаю в його сторону міцно стискаючи в кишені свій телефон. Рома хвильку вагається, а тоді робить крок вперед на червоне світло, піднімає голову – наші очі зустрічаються і він завмирає. Цього вистарчило. Загоряється зелене світло. На цей раз одна моя поява врятувала йому життя. Мені навіть не прийшлось щось робити чи говорити. Ми переходимо дорогу – кожен в свою сторону. Він посміхається мені в знак привітання, хоче ще щось сказати, але я бачу лише маску. Мені забракло сміливості, тому я кажу, що пообіцяла помогти Олі з волонтерством і проходжу мимо, відкриваю телефон та нарешті читаю повідомлення: