Розділ 24

Таміла

Моє серце стискається, ніби його занурили у крижану воду. Я буквально заморожуюся на місці. Не бачила його понад три роки. І не хотіла бачити. Не тут. Не зараз. Його постава не змінилась. Той самий хижий профіль, трохи зверхній вираз обличчя. Високий, впевнений. Ідеально пасує до цього вечора, до цього залу. І в нього рука — на талії брюнетки в чорному. Я помічаю, як вона сміється надто голосно, вигинає шию, грає перед ним. І він дозволяє їй.

Я відвертаюся миттєво, ще до того, як він може мене впізнати. Вдаю, що мене цікавить шоколадний фонтан. Хоча всередині все перевертається. Як я могла забути, що Єгор Вікторович та Денис старі знайомі… Я роблю два кроки назад, трошки далі від фуршету. Відтінки людей навколо зливаються у фон. І тільки мій пульс — як відбійний молоток.

— Єгоре! — голос прорізає простір, як лезо. — Які люди!

Я майже здригнулася. Не тому, що не чекала — навпаки, я вже відчувала, що він поруч. Відчувала по хребту, по повітрю. Але почути — це зовсім інше. Це як знову торкнутися гарячої конфорки, про яку вже думала, що охолола. Я повільно повертаю голову. 

— Денис, — коротко кидає бос.

— Не можу повірити, що ти прийшов! Стільки років, а ти все такий самий. Навіть трохи... суворіший. І це — комплімент, звісно, — підморгує. — Давно не бачилися. 

— Ти повернувся з Берліну? — сухо запитує мій бос.

Я швидко відвертаюся. Немов різкий поворот голови зможе стерти ті роки, які я намагалася поховати на дні пам’яті, наче запилені коробки зі старими речами, що їх ніколи не хочеш діставати. Мої ноги самі починають рух. Один крок. Другий. Кожен — мов удар серця в ребра. Тарталетки в руках — як прикра маска, приклеєна до пальців. Я ставлю тарілку на найближчий столик, навіть не дивлячись, чи є там місце, і зникаю з залу. Повітря у коридорі прохолодніше. Світло — приглушене. Люди сміються, дзвенять бокалами, але все це — десь позаду. Наче крізь вату. Мій пульс ще не встиг вирівнятися, коли я помічаю сходи ліворуч. Старовинні, вузькі, з мармуровими поруччями. Без жодного поняття, куди ведуть — я підіймаюся.

Виходжу я в напівтемряву тераси, і в груди одразу врізається холодніше нічне повітря. Тут немає людей. Лише ніч, лампи, і місто — розгорнуте перед очима, як лист із зізнанням. Легкий вітер плутає мені пасма волосся, що вибилися з зачіски. Я глибоко вдихаю, стаючи біля поруччя. Тримаюся пальцями за холодний камінь, ніби він здатен мене втримати на краю чогось великого — хвилі, спогаду, зламу. В очах пече. В голові проносять всі болючі спогади з минулого, і я не знаю, скільки часу минуло, як…

— Ви втекли, — лунає позаду.

Моє серце підстрибує. Я розвертаюся. Єгор Вікторович стоїть у дверях. 

— Вибачте, — кажу тихо, ковтаючи сухість у горлі. — Мені просто потрібно було подихати...

— Що сталося? — запитує тихо. Без тиску. Але в тоні — стовідсоткова уважність. — Ви можете мені сказати, Таміло.

Я опускаю очі. Внутрішньо стискаюсь. Бо так не можна. Не на роботі. Не біля боса. Чорт. Так не поводиться ідеальна асистентка. 

— Я просто не розумію, — пробурмотіла, а потім підіймаю погляд. — Чому ми тут? На цьому заході. Навіщо ви погодились? Це ж не ваш формат. Не ваша гра. І точно не ваш стиль…

Я говорю швидко, нервово. Мов намагаюся заповнити паузу між биттям серця. А він… мовчить. Один крок — і вже ближче. Другий — і вітер від його руху торкається мого плеча.

— Бо ви мені подобаєтесь, Таміло, — говорить просто.

Мов удар блискавки у відкриту проводку. Я навіть не розумію одразу, що чую.

— Я… — починаю, але голос підводить. Я ковтаю повітря. — Я багато працювала, щоб…

— Подобаєтесь не як асистентка, Таміло, — перебиває мене.

Напруга між нами натягується до краю. У моїх грудях усе стискається. А в його очах — щось невимовно щире. Уперше я бачу не контроль. Не стриманість. А... вразливість. Чисту. Небезпечну. Святий страус.

— Що? — шепочу, але скоріше не питаю, а просто випускаю повітря. Мов звук — єдине, що ще тримає мене в реальності.

— Ви мені подобаєтесь, як жінка, — повторює він, майже беззвучно.

Я відчуваю, як серце лупцює десь у горлі, як у скронях пульсує кров. Ніхто не говорить. Тільки наші погляди, вчеплені одне в одного, як канати у грозу. Чоловік робить ще один крок, поки не опиняється впритул. Я завмираю, коли він повільно підіймає руку. Пальці торкаються мого обличчя, його долоня тепла, сильна. Великий палець торкається моєї вилиці, а решта долоні — повністю огортає щоку. І тоді… він нахиляється. Мій подих спотикається. Очі — широко розплющені. Я не встигаю їх заплющити. Просто не встигаю. Бо це відбувається. Його губи торкаються моїх. М’яко. Повільно. Але точно. Як дія, на яку він зважувався надто довго — і вже не міг не зробити.