Розділ 24

Таміла

Моє серце стискається, ніби його занурили у крижану воду. Я завмираю на місці. Не бачила його понад три роки. І не хотіла бачити. Не тут. Не зараз. Його постава не змінилась. Той самий хижий профіль, трохи зверхній вираз обличчя. Високий, впевнений. Ідеально пасує до цього вечора, до цього залу. І його рука — на талії брюнетки в чорному. Вона сміється надто голосно, вигинає шию, лащиться до нього. І він дозволяє їй.

Я відвертаюся миттєво, ще до того, як він може мене впізнати. Вдаю, що мене цікавить шоколадний фонтан. Хоча всередині все перевертається. Як я могла забути, що Єгор Вікторович та Денис — давні знайомі… Я роблю два кроки назад, трошки далі від фуршету. Постаті людей навколо зливаються у фон. І тільки мій пульс — як відбійний молоток.

— Єгоре! — голос прорізає простір, як лезо. — Які люди!

Я майже здригаюся. Не тому, що не чекала — навпаки, я вже відчувала, що він поруч. Але почути — це зовсім інше. Це як знову торкнутися гарячої конфорки, яка, як думала, охолола. Я повільно повертаю голову. 

— Денис, — коротко кидає бос.

— Не можу повірити, що ти прийшов! Стільки років, а ти геть не змінився. Навіть трохи... суворіший. І це — комплімент, звісно, — підморгує. — Давно не бачилися. 

— Ти повернувся з Берліна? — сухо запитує мій бос.

Я швидко відвертаюся. Немов різкий поворот голови зможе стерти ті роки, які я намагалася поховати на дні пам’яті, наче запилені коробки зі старими речами, і які ніколи не хочеш діставати. Мої ноги самі починають рух. Один крок. Другий. Кожен — мов удар серця в ребра. Тарталетки в руках — як непотрібний реквізит. Кладу на випадковий столик, навіть не дивлячись, чи є там місце, і зникаю з залу. Повітря у коридорі прохолодніше. Світло — приглушене. Мій пульс ще не встиг вирівнятися, коли я помічаю сходи ліворуч. Старовинні, вузькі, з мармуровими перилами. Гадки не маючи, куди ведуть — я підіймаюся.

Виходжу в напівтемряву балкона, і в груди одразу врізається холодне нічне повітря. Тут немає людей. Лише ніч, лампи, і місто — розгорнуте перед очима, як лист із зізнанням. Легкий вітер плутає мені пасма волосся, що вибилися з зачіски. Я глибоко вдихаю, стаючи біля поруччя. Тримаюся пальцями за холодний камінь, ніби він здатен мене втримати на краю чогось великого — хвилі, спогаду, зриву. В очах пече. В голові проносяться всі болючі спогади з минулого, і я не знаю, скільки часу минуло, коли…

— Ви втекли, — лунає позаду.

Моє серце підстрибує. 

— Вибачте, — кажу тихо, ковтаючи сухість у горлі. — Мені просто потрібно було подихати...

— Що сталося? — тихо запитує Єгор Вікторович. Без тиску. Але в тоні — стовідсоткова уважність. — Ви можете мені сказати, Таміло.

Я опускаю очі. Внутрішньо стискаюсь. Бо так не можна. Не на роботі. Не поруч з босом. Дідько. Так не поводиться ідеальна асистентка. 

— Я просто не розумію, — бурмочу, а потім підіймаю погляд. — Чому ми тут? На цьому заході. Навіщо ви погодились? Це ж не ваш формат. Не ваша гра. І точно не ваш стиль…

Я говорю швидко, нервово. Мов намагаюся заповнити паузу між ударами серця. А він… мовчить. Один крок — і вже ближче. Другий — і вітер від його руху торкається мого плеча.

— Бо ви мені подобаєтесь, Таміло, — говорить просто.

Мов удар блискавки у відкриту проводку. Я навіть не розумію одразу, що чую. 

— Я… — починаю, але голос підводить. Я ковтаю повітря. — Я багато працювала, щоб…

— Подобаєтесь не як асистентка, — перебиває мене. 

Напруга між нами натягується до межі. У моїх грудях усе стискається. А в його очах — щось невимовно щире. Уперше я бачу не контроль. Не стриманість. А... вразливість. Чисту. Небезпечну. 

Святий страус.

— Що? — шепочу, але скоріше не питаю, а просто випускаю повітря. Мов звук — єдине, що ще тримає мене в реальності.

— Ви мені подобаєтесь як жінка, — повторює, майже беззвучно.

Я відчуваю, як серце шаленіє десь у горлі, як у скронях пульсує кров. Ніхто не говорить. Тільки наші погляди, вчеплені одне в одного. 

Чоловік робить ще один крок, поки не опиняється впритул. Я завмираю, коли він повільно підіймає руку. Пальці торкаються мого обличчя, його долоня тепла, сильна. Великий палець торкається моєї вилиці, а долоня повністю огортає щоку. І тоді… нахиляється.  

У мене перехоплює подих. Очі широко розплющуються. Я не встигаю їх заплющити. Просто не встигаю. Бо це відбувається. Його губи торкаються моїх. М’яко. Повільно. Але невідворотно. Як дія, на яку він зважувався надто довго — і вже не міг не зробити.