Розділ 22

Єгор

Уже тиждень я жив лише очікуванням цього дня. І тепер я сиджу в авто, дивлюсь на неї й не можу повірити, що сам погодився на цей захід. Я, людина, що не терпить натовпу, фальшивих посмішок, благодійних фуршетів, на яких всі одне одного продають під прикриттям допомоги. Цілком усвідомлюю, що люди можуть випадково (або ні) торкатися мене, і це може викликати напругу в усьому тілі... У найкращому випадку. Але я б зробив це знову заради неї. Бо все, що стосується Таміли, випалює з мене звичну байдужість і заповнює натомість чимось живим. Я хочу проводити час з нею поза роботою. Я хочу, щоб вона подивилася на мене не як на боса... Насправді є багато речей, які я мрію зробити з нею.

На ній зараз сукня бордового кольору. Хоч вона й не відверта, але все одно як прокляття. Може, тому, що сидить на ній так, ніби її шили за потайним ескізом мого несвідомого. Сукня облягає її талію так точно, що я вперше в житті заздрю тканині. Тонка, ледь помітна блискуча нитка тягнеться по шву, ніби підкреслює лінії — талії, стегон, грудей. Не демонструючи, а натякаючи. Без очевидного декольте, але з вирізом біля ключиць, де шкіра здається нестерпно ніжною.  А коли Таміла повертається до мене боком, я бачу вигин її спини, який перетікає в стегна — і я проводжу пальцями по шву свого піджака, щоб не зробити більше, ніж дозволено, щоб не налякати її зараз. Але чим більше я на неї дивлюсь, тим сильніше стає бажання. 

Таміла повертається, ловить мій погляд й усміхається. Тиха, мила, стримана усмішка. Кілька хвилястих пасм вибилися з її зачіски й спадають на шию — м’яко, повільно, мов карамель стікає по оксамиту. І в мені знову стискається все.

— Ви щось хотіли сказати, Єгор Вікторович?

— Так, — відповідаю тихо. 

«Називай мене просто Єгором», — думаю, але замість цього кажу:

— Заплющте очі, Таміло.

— Що? — вона здивовано нахиляє голову.

— Просто… можете довіритись мені? Ви ж можете це зробити? — запитую хрипкувато, стримано, хоча всередині все гуде, мов оголений дріт під водою.

Її брови здіймаються — легке, щире здивування.

— Так, — видихає. Голос тихий, теплий. Як оксамит у напівтемряві.

Дівчина злегка випинає рожеві губи, ніби зосереджується, заплющує очі — обережно, мов щось крихке передає мені в руки. І я ловлю себе на тому, що хочу це зробити насправді. Взяти її обличчя в долоні. Притиснути до себе. Запам’ятати, як пахне її шкіра саме в цю мить — коли вона беззахисна й тиха поруч. Якби я міг — затис би цей момент у долоні. Не відпускав би. 

Ковтаю слину, коли бачу, як її груди рівномірно підіймаються й опускаються під тонкою тканиною сукні. Я обережно тягнусь, і мої пальці торкаються оправи її окулярів — чорної, пластикової, трохи грубої. Вони не пасують її рисам. Вони ховають. Приховують. А я не хочу, щоб Таміла ховалась. Неквапливо стягую окуляри з її обличчя. Дівчина здригається від несподіванки, її повіки тремтять, ніби Таміла хоче розплющити очі. 

— Що ви робите? — шепоче.

— Довіра, — це все, що я кажу їй.

Я торкаюся шкіри біля скроні. Ледь-ледь. Тільки кінчиком вказівного пальця. І тут же — розряд струму. Її шкіра — тепла, м’яка, наче пелюстка. Я не відчуваю огиди від дотику. Навпаки — відчуваю голод. Беззвучний, неконтрольований. Як порожнечу, що роками була в мені, а тепер раптом ожила і просить заповнення. Тільки той, хто ніколи не торкався, — знає ціну дотику. 

Кладу старі окуляри на сидіння між нами. Дістаю з кишені піджака, витягаю футляр. Там — нові окуляри, схожі на ті, які я їй дарував на день народження. Вони легкі, стримано вишукані. Оправа тонка, графітова, з ледь вловимим блиском. Ідеально підібрані до її обличчя, до форми брів, до лінії вилиць. Скло з особливим антивідблисковим покриттям, яке дозволяє бачити її очі такими, якими вони є — глибокими, майже неприродно спокійними, темно-зеленими, як мох у тіні.

Я нахиляюсь трохи ближче, тримаючи нові окуляри в руках — обережно, ніби коштовність, яка може розсипатися від різкого руху. Таміла досі сидить із заплющеними очима, і я бачу, як її вії тремтять, мов крила метелика. Вона чекає. І довіряє.

— Підійміть трохи підборіддя, — кажу тихо.

Вона слухається. Робить це повільно, невпевнено, але без заперечень. Її губи ледь розтулені, подих рівний, але я бачу — вона вся зосереджена на мені. На кожному моєму дотику. 

— Ви… — вона хоче щось сказати, але зупиняється.

Я обережно надіваю їй окуляри. Вони лягають точно, як треба. Ніби чекали саме на неї.

— Можеш розплющити очі, — говорю вже не «ви», а «ти». Несвідомо. І, здається, свідомо теж.

Таміла робить це повільно. М’яке світло салону авто блимає в лінзах, а її очі... Господи. Мені важко дихати. І не через обмежений простір салону, не через спеку липневого вечора. 

Її пальчики торкаються оправи — неспішно, мов боїться щось зіпсувати.

— Ви не повинні були… — шепоче, голос тремтить, як звук струни після легкого удару. — Це… це занадто.

Відчуваю, як усередині щось завмирає. І водночас розжарюється. Моя реакція на неї — парадокс.

— А я вже зробив, — спокійно відповідаю. Наче це не коштувало мені годин листування з японським майстром, розмови з моєю зведеною двоюрідною сестрою, щоб дізнатися жіночу думку.