Розділ 22

Єгор

Уже тиждень я жив лише очікуванням цього дня. З моменту, коли вона з розгубленим виразом обличчя вийшла з мого кабінету, залишивши по собі запах цитруса та квітів. І тепер я сиджу в авто, дивлюсь на неї й не можу повірити, що сам погодився на цей захід. Я, який не терпить натовпу, фальші посмішок, благодійних фуршетів, на яких всі одне одного продають під виглядом допомоги. І я цілком усвідомлюю, що люди можуть випадково, або ні, торкатися мене, і це може викликати напругу в усьому тілі... В кращому випадку. Але я б зробив це знову заради неї. Бо все, що стосується її, випалює з мене звичну байдужість і вкладає натомість… щось живе. Я хочу проводити час з нею поза роботою. Я хочу, щоб вона подивилася на мене не як на боса... Насправді є багато речей, які я хочу зробити з Тамілою.

На ній зараз бордового кольору сукня. Хоч вона й не відверта, але виглядає як прокляття. Може, тому, що сидить на ній так, ніби її шили за потайним ескізом мого несвідомого. Сукня облягає її талію так точно, що я вперше у житті заздрю тканині. Тонка, ледь помітна блискуча нитка тягнеться по шву, ніби підкреслює лінії — талії, стегон, грудей. Не демонструючи, а натякаючи. Без очевидного декольте, але з вирізом у ключиць, де шкіра здається нестерпно ніжною.  А коли Таміла повертається до мене боком, я бачу вигин її спини, який перетікає в стегна — і я проводжу пальцями по шву на своєму піджаку, щоб не зробити більше, ніж дозволено, щоб не налякати її зараз. Бо вона — як керований дрейф. Такий собі елегантний, спокусливий ковз за межею дозволеного. І що більше я на неї дивлюсь, тим сильніше стає бажання. Я міг би написати про неї звіт — з точністю до міліметра. Зріст — приблизно до мого плеча, коли стоїмо поруч. Її погляд зазвичай десь на рівні мого серця. А щоб іти в ногу зі мною, їй доводиться робити на півкроку більше. І вона ніколи не скаржиться.  

Таміла повертає голову, ловить мій погляд і усміхається. Тиха, мила, стримана усмішка.  Кілька хвилястих пасм вибились із її зачіски й спадають на шию — м’яко, повільно, мов карамель стікає по оксамиту. І в мені знову стискається все.

— Ви щось хотіли сказати, Єгор Вікторович?

— Так, — відповідаю тихо. 

Називай мене Єгором, — але замість цього сказав:

— Заплющте очі, Таміло.

— Що? — вона здивовано нахиляє голову.

— Просто… можете довіритись мені? Ви ж можете це зробити? — запитую, хрипкувато, стримано, хоча всередині все гуде, мов оголений дріт під водою.

Її брови здіймаються — легке, щире здивування. Вона звикла до мого тону, до сухої інструктивності, до чітких команд. Але не до цього — майже прохання. 

— Так, — видихає. Її голос тихий, теплий. Як оксамит у напівтемряві.

Дівчина злегка вип’ячує рожеві губки, ніби зосереджується, заплющує очі — обережно, мов щось крихке передає мені в руки. І я ловлю себе на тому, що хочу це зробити буквально. Взяти її обличчя долонями. Притиснути до себе. Запам’ятати, як пахне її шкіра саме в цю мить — коли вона беззахисна й тиха поруч. Якби я міг — затис би цей момент у долоні. Не відпускав би. 

Ковтаю слину, коли бачу, як її груди рівномірно підіймаються й опускаються під тонкою тканиною сукні. Я обережно тягнусь, мої пальці торкаються оправи її окулярів — чорної, пластикової, трохи грубої. Вони не пасують до її рис. Вони ховають. Приховують. А я не хочу, щоб Таміла ховалась. Неквапливо стягую окуляри з її обличчя. Дівчина здригається від несподіванки, її повіки тремтять, ніби Таміла хоче розплющити очі. 

— Що ви робите? — шепоче.

— Довіра, — це все що, я кажу їй.

Я торкаюся шкіри біля скроні. Ледь-ледь. Тільки кінчиком вказівного пальця. І тут же — розряд струму. Її шкіра — тепла, м’яка, наче пелюстка. Я не відчуваю огиди від дотику. Навпаки — відчуваю голод. Беззвучний, неконтрольований. Як порожнечу, що роками була в мені, а тепер раптом ожила і просить заповнення. Тільки той, хто ніколи не торкався, — знає ціну дотику. 

Кладу старі окуляри на сидіння між нами. Тягнуся до кишені піджака, витягаю футляр. Відкриваю. Там — нова пара, трошки схожі на ті, які я їй дарував на день народження. Вони легкі, стримано вишукані. Оправа тонка, графітова, з ледь вловимим блиском. Ідеально підібрані до її обличчя, до форми брів, до лінії вилиць. Скло з особливим антибліковим покриттям, яке дозволяє бачити її очі такими, якими вони є — глибокими, майже неприродно спокійними, темно-зеленими, як мох у тіні.

Я нахиляюсь трохи ближче, тримаючи нові окуляри в руках — обережно, ніби коштовність, яка може розсипатися від різкого руху. Таміла досі сидить із заплющеними очима, і я бачу, як її вії тремтять, мов крила метелика. Вона чекає. І довіряє.

— Підійміть трохи підборіддя, — кажу тихо.

Вона слухається. Робить це повільно, невпевнено, але без заперечень. Її губи ледь розтулені, подих рівний, але я бачу — вона вся зосереджена на мені. На кожному моєму дотику. 

— Ви… — вона щось хотіла сказати, але зупинилася.

Я обережно одягаю їй окуляри. Вони лягають точно, як треба. Наче чекали саме на неї. На її щоки. На її очі. Я відступаю на пів подиху.

— Можеш розплющити очі, — говорю вже не “ви”, а “ти”. Несвідомо. І, здається, свідомо теж.

Таміла робить це повільно. М’яке світло салону авто блимає в лінзах, а її очі... Господи. Мені важко дихати. І не через обмежений простір салону, не через спеку липневого вечора. 

Її пальчики торкаються оправи — неспішно, мов боїться щось зіпсувати.

— Ви не повинні були… — шепоче, голос тремтить, як звук струни після легкого удару. — Це… це занадто.

Відчуваю, як усередині щось завмирає. І водночас розжарюється. Моя реакція на неї — завжди парадокс. Спокій і збурення водночас.

— А я вже зробив, — відповідаю. Спокійно, наче це не коштувало мені годин листування з японськими майстрами, і ще одного проклятого дзвінка моїй зведеній двоюрідній сестрі, щоб дізнатися її думку.