Розділ 21

Таміла

Ми сидимо в кафе. Я тягну з трубочки яблучний сік. І намагаюся не втопитись у власній нервовій системі. По-перше, ми щойно вибрали вбрання на благодійний вечір, на який він ніколи не ходив, і на якому зазвичай багато людей. По-друге, ми — це Я і Єгор Вікторович Левченко. Думаю, цього достатньо, щоб зрозуміти, що в якийсь момент щось пішло не так...

Все ж таки я обрала іншу сукню. Ту, в якій усе… достатньо прикрите. І плечі. І спина. І всі спогади, які не мають повзати по шкірі, коли тебе хтось оцінює в приміряльній. Я трохи зиркаю на Єгора Вікторовича. Він спокійно п’є каву.

Чи побачив він те, що не повинен був?

Не можу повірити, що він сказав оте... Те, що досі звучить у мені відлунням: «Не тисніть. Вона вибере те, що захоче». А потім розвернувся та пішов зі своїми костюмами до приміряльної.

І я не скажу, що це не було приємно. Ніхто ніколи не говорив такого заради мене. Ніхто не ставився так до мене. Навіть після того, як я зрадила його довіру. Це слово — зрадила — кусає зсередини. Гірке. В'язке. Живе у моєму горлі, як риб’яча кістка: ні ковтнути, ні виплюнути. Бо я справді змовилась із його батьком. Справді. Знала, на що йду, і знала наслідки. Я не була хорошою людиною. І точно не заслуговую на гарне ставлення після такого вчинку…

— Вам зручно? — запитує бос, і в його голосі — той самий нейтральний, трохи охриплий тембр.

— Так, дякую, — відповідаю і ловлю себе на тому, що сиджу надто рівно. Руки складені на колінах, спина пряма. Я — в режимі «ідеальна асистентка».

Заспокойся. Він просто твій бос. Просто. Бос.

— Ви дуже… — починає Єгор Вікторович. Потім замовкає. Ніби щось зважує. Ніби перед прірвою. — …відповідальна.

Я мимоволі підіймаю брови, але одразу опускаю їх та усміхаюся. Та сама безпечна усмішка. 

Курчаточко, що ж з ним не так?

— Ой-йой-йой, кого я бачу! — чую голос, ніби хтось щойно увімкнув гучномовець на базарі.

Ми обоє озираємось. До нашого столика прямує чоловік — високий, розслаблений, із широкою білосніжною усмішкою. Ніби щойно зійшов зі сторінки модного журналу: зелене поло,  білі лляні штани, світло-русяве волосся, лагідні блакитні очі. З моїм босом, мабуть, однолітки. Але при цьому вони — дві цілковиті протилежності.

— Гавриїл, — стиха каже бос.

— Власною персоною! — усміхається той. — І не приховуй свого захвату, Єгоре. Я знаю, що ти в душі зрадів. Хоча я здивований побачити тебе в такому людному місці…

А потім Гавриїл переводить погляд на мене і нахиляє голову набік, безсоромно дивлячись. Чоловік, не вагаючись ані секунди, сідає — якщо точніше, плюхається на диван поруч зі мною, наче ми — стара компанія, а я щойно звільнила йому улюблене місце біля барбекю. Я автоматично посуваюсь. Не тому, що він страшний. Навпаки — здається абсолютно безпечним. Але в тому й загроза. Безпечні виявляються найнебезпечнішими, коли в тебе надто тонкий емоційний шар лаку.

— Гавриїл, — представляється він, хоча ми вже це з’ясували пів хвилини тому. — Припущу, ви — легендарна асистентка?

— Я… Таміла. Так, асистентка, — трохи розгублено киваю. — Але не легендарна.

— Це ти так думаєш, — каже Гавриїл, кладе руку на спинку дивана — не на мене, слава бутерброду, а просто зручно влаштовується.

Я кліпаю. Це що зараз було?

Єгор Вікторович не змінюється в обличчі. Взагалі. Він сидить навпроти, як грецький мармур. Його погляд — спокійний, злегка скутий, губи стиснуті. Але... я бачу, як один палець на чашці ледь здригається. Мікрорух. Майже нічого. 

Тривоженька-клятвонька, а що як він зараз попросить мене повернутись до офісу й «зробити звіт»? А я ще навіть не дочекалася салату та м’яса. Я дуже-дуже хочу пообідати, бо снідала лише чотирма крекерами з чаєм.

Гавриїл нахиляється ближче — не загрозливо, але явно з тією самою впевненістю, з якою людина тягнеться за тостером у себе на кухні.

— От скажи, Таміло… можна ж на ти? — він не чекає відповіді, бо, здається, знає її наперед. — Як тобі працюється з отим сніжним бароном навпроти?

Я розтулюю рота, щоб щось відповісти, але… мозок застряг. Чому? Бо це як спробувати дати інтерв’ю, коли тебе зненацька запрошують на сцену посеред оперного концерту. І ще й без штанів. Я справді повинна на це відповідати?

— Гавриїле, — холодно попереджає Єгор Вікторович. — Проходив повз — так би й проходив. Нам не потрібна консультація.

— Це не консультація, — невинно відповідає. — Це світська розмова. Психотерапевти теж люди. 

До нашого столика нарешті підносять тарілки. Мій салат має надзвичайно апетитний вигляд: соковите листя салату, скибочки авокадо, обсмажені горіхи. Поруч — ніжне куряче філе, що пахне травами. Я ковтаю слину, дивлячись на це все.

— Наш обід із Тамілою принесли, — спокійно, але чітко каже Єгор Вікторович. — Тож можеш іти.

Гавриїл підіймає брову — артистично, навіть грайливо. 

— Це було прохання, Гавриїле, — уточнює мій бос. — Але, якщо бажаєш, можу повторити в більш категоричній формі.