Розділ 20

Єгор

Ми сидимо на задньому сидінні. Борис веде машину, як завжди — бездоганно: плавно та рівно. Таміла сидить поряд зі мною, злегка повернута до вікна, але більшість часу дивиться на планшет, водить пальцями по екрану. У неї завжди ідеальний манікюр. Нейтральний відтінок, без пафосу. Її стиль взагалі такий — точний, функціональний, але з якоюсь майже інтимною увагою до деталей. Як у добре налаштованому механізмі, який ще й має душу.

Відводжу погляд, дивлюся в бічне вікно, на столичні вулиці, що пропливають повз нас, як кадри з фільму, який бачив сотні разів. Місто влітку — як завжди роздратоване, спітніле, занадто яскраве. Я його не люблю. Але зараз... у цій машині, з нею — мені несподівано спокійно. І це вкрай незвично. Бо я не люблю, коли хтось поряд. Тим паче — надто близько. З Тамілою все відбувається навпаки — хочеться затримати мить. Запам’ятати її профіль, її погляд, і те, як вона зітхає — не голосно, не демонстративно, а так, ніби випускає трішки себе назовні, щоб вистачило сили тримати все далі під контролем. 

Я дивлюсь на неї ще раз — обережно, щоб вона не помітила.  Мені подобається дивитися на неї. До біса все — я в захваті навіть від того, як вона пахне. Як квітковий чай, заварений рано вранці. 

Намагаюся згадати, чи хоч раз мені було з нею некомфортно. Чи бодай щось у її поведінці, у її голосі, у її присутності дратувало мене. І… нічого не спадає на думку. Вона — мов антисептик для моїх емоцій: не подразнює, не тисне, не нав’язується. Навпаки — заспокоює, балансує, сама того не розуміючи. У світі, де всі навколо прагнуть бути помітними та гучними — Таміла просто є. І саме це її виділяє.

Сердюк знову клацає щось у планшеті. Трохи супить брови.

Може, знову оновлює графік, зважаючи на моє імпульсивне рішення піти на захід. А раптом мій коментар щодо її одягу був недоречним? Неприємним? Образливим? Чорт. Я ідіот. Але ж… Я не просто сказав це навмання. Я намагався… перевірити себе. Чи зможу я взагалі сказати щось, що не стосується роботи. Чи зможу сказати їй, що вона — гарна. Але навіть слово “гарна” занадто просте, щоб описати, наскільки чарівною є Таміла. А вийшло... Щось між незграбною оцінкою і сухим зауваженням. Молодець, Левченко. Десять балів за тактовність. І все це через отой роман. Я заздрив тому вигаданому виродку, який міг говорити такі речі — легко, природно.

Боже, як вона це робить? Як їй вдається бути поруч — і не порушувати мого простору, але водночас бути всюди? Особливо, у моїх думках. 

— Єгор Вікторович, — кличе мене, і я одразу повертаюсь. — Ми зупинимось біля «Кетрін & Марк»? У них непоганий вибір, і не надто пафосно.

— Згоден, — відповідаю. І додаю, перш ніж встигну зупинити себе: — І вам личитимуть сукні, які вони шиють.

Вона дивиться мені просто у вічі, і її щічки починають рожевіти. Здається, не очікувала цього. Я теж не очікував. Але я вже на цій слизькій доріжці. Сказав «А» — кажи й «Б». Наступне — це, мабуть, уже цілий абзац.

Я знову відвертаюся до вікна. Проклинаю себе. Але й… тішуся, що змусив її почервоніти. Хоч і на секунду. Мені хочеться зняти з неї втому. Перехопити планшет. Сказати: «Все, досить. Просто посидь і дихай». Але я знаю — вона цього не зробить. Бо Таміла відповідальна. Така ж одержима роботою, як і я. І саме це... між іншим… найбільше мене захоплює.

«Що я взагалі роблю?» — запитую у себе. Але відповіді немає. 

Ми зупиняємося біля «Кетрін & Марк». 

— Ви точно хочете піти всередину? — запитує, ковзаючи поглядом по фасаду магазину. — Я можу просто замовити вам кілька варіантів онлайн, усе надійде у понеділок, і ви…

— Хочу, — спокійно перериваю. 

Таміла здивовано підіймає брову, але не сперечається. Просто мовчки рушає.

Я хочу проводити більше часу з тобою поза роботою. І я використаю будь-який привід для цього,  — це те, що я, дідько, насправді думаю.

Двері бутика відчиняються з легким дзвіночком, і ми входимо всередину. Кондиціонер вдаряє прохолодою — коротке, майже рятівне полегшення після липкого міського повітря. Простір навколо — білий, спокійний, акуратний. М’яке освітлення, пастельні тони, акуратно розвішаний одяг. Звучить тиха інструментальна музика — щось французьке, з натяком на ретро. І ніби нічого особливого, але тут хочеться не дихати занадто голосно, аби не порушити баланс.

— Ласкаво просимо до «Кетрін & Марк», — каже консультантка з усмішкою, миттєво оцінюючи нас професійним поглядом. — Чим можу допомогти?

Я зазвичай у таких місцях почуваюся як зварник у балетному класі. Але сьогодні — інакше. Бо поруч — вона. Але Тамілина присутність, не знаю чому, але якось нейтралізує все зайве. Навіть мою типову напругу.  

— Ми шукаємо вбрання для вечірнього заходу. Потрібна сукня і чоловічий костюм.

— О, це чудово! — з ентузіазмом відповідає вона. — Я вже знаю, що вам підійде … — звертається до Таміли. — У вас неймовірно витончена фігура. І дуже елегантний стиль. 

— Дякую, — Таміла усміхається, поправляючи окуляри. І я бачу, як червоніють її шия, щоки, навіть вуха. 

Ідіотська думка пробігає мозком: хочу доторкнутися — просто кінчиками пальців — і відчути це тепло її збентеження. Герой з її романів, мабуть, це й зробив би. Простягнув руку, ніжно торкнувся б пальцями її щоки — чи шиї, де зараз пульсує сором’язливий рум’янець. Сказав би щось красиве. Точно не «вам личить». Може: «Я хочу, щоб ти обрала сукню, в якій забудеш про все. Навіть про мене. А потім — я тобі нагадаю про себе». Або щось таке, що змушує серце битися дужче й пальці тремтіти. Я ж — стою, як олов’яний солдатик.