Розділ 20

Єгор

Ми сидимо ззаду. Борис веде машину, як завжди — бездоганно: плавно, рівно, на пів погляду вперед. Він знає мене краще, ніж будь-хто. Знає, коли говорити, а коли — мовчати. 

Таміла сидить поряд зі мною, злегка повернута до вікна, але більшість часу дивиться на планшет. Щось клацає пальцями. У неї завжди ідеальний манікюр. Нейтральний відтінок, без пафосу. Її стиль взагалі такий — точний, функціональний, але з якоюсь майже інтимною увагою до деталей. Як у добре налаштованому механізмі, який ще й має душу.

Відвожу погляд, дивлюся в бічне вікно, на столичні вулиці, що пропливають повз нас, як кадри з фільму, який бачив сотні разів. Місто влітку — як завжди роздратоване, спітніле, занадто яскраве. Я його не люблю. Але зараз... у цій машині, з нею — мені несподівано спокійно. І це максимально незвично. Бо я не люблю, коли хтось поряд. Тим паче — надто близько. Навіть просто фізично. Але от з Тамілою все відбувається навпаки — хочеться затримати мить. Запам’ятати її профіль, її погляд на екран, легкий рух щоки, коли вона стискає щелепу, якщо дедлайн наближається. І те, як вона зітхає — не голосно, не демонстративно, а так, ніби випускає трішки себе назовні, щоб вистачило сили тримати все далі під контролем. Я дивлюсь на неї ще раз — обережно, щоб вона не помітила.  Мені подобається, як вона виглядає. В біса все — мені подобається, як вона пахне. Як квітковий чай зроблений рано вранці. 

Я намагаюся згадати, чи хоч раз мені було з нею некомфортно. Чи бодай щось у її поведінці, у її голосі, у її присутності дратувало мене. І… нічого не приходить у голову. Вона — мов антисептик для моїх емоцій: не подразнює, не давить, не нав’язується. Навпаки — заспокоює, балансує, сама того не розуміючи. У світі, де всі навколо прагнуть бути помітними, голосними, вражаючими — Таміла просто є. І саме це її виділяє.

Сердюк знову клацає щось у планшеті. Трохи морщить лоб. Може знову оновлює розклад, зважаючи на моє імпульсивне рішення піти на захід.

Що як мій коментар щодо її одягу був недоречним? Неприємним? Образливим? Чорт. Я ідіот. Але ж… Я не просто сказав це навмання. Я намагався… перевірити себе. Чи зможу я взагалі артикулювати щось, що не стосується роботи. Чи зможу сказати їй, що вона — гарна. Але навіть слово “гарна” занадто мале, щоб описати настільки чарівна Таміла. А вийшло... Щось між незграбною оцінкою і сухим зауваженням. Молодець, Левченко. Десять балів за тактовність. І все це через отой роман. Я заздрив тому вигаданому виродку, який міг говорити такі речі — легко, природно.

Боже, як вона це робить? Як їй вдається бути поруч — і не порушувати мого простору, але водночас бути всюди? У моєму розкладі, у моїх думках. 

— Єгор Вікторович, — кличе мене, і я одразу повертаюсь. — Ми зупинимось біля «Катрін & Марк»? У них непоганий вибір, і не надто пафосно.

— Згоден, — відповідаю. І додаю, перш ніж встигну зупинити себе: — І вам личитимуть сукні, які вони виготовляють.

Вона дивиться прямо мені в очі, і її щічки починають рожевіти. Здається, не очікувала цього. Я б теж не очікував. Від себе. Але я вже на цій слизькій доріжці. Сказав «А», сказав «Б». Наступне — це, мабуть, уже цілий абзац.

Я знову відвертаюся до вікна. Проклинаю себе. Але й… тішуся, що змусив її почервоніти. Хоч і на секунду. Мені хочеться зняти з неї втому. Перехопити планшет. Сказати: «Все, досить. Просто посидь і дихай». Але я знаю — вона цього не зробить. Бо вона — відповідальна. Така ж одержима роботою, як і я. І саме це... між іншим… найбільше мене захоплює.

Що я взагалі роблю? — запитую у себе. Але відповіді немає. 

Ми зупиняємося біля «Катрін & Марк». Борис виходить першим, й відчиняє двері Тамілі. Вона дякує йому легким кивком і вже за мить стоїть біля мене, поправляючи лямку сумки на плечі. 

— Ви точно хочете піти всередину? — запитує, ковзаючи поглядом по фасаду магазину. — Я можу просто замовити вам кілька варіантів онлайн, усе надійде у понеділок, і ви…

— Я хочу цього, — перериваю спокійно. Вона здивовано підіймає брову, але не сперечається. Просто мовчки рушає вперед, і я йду поруч.

Я хочу проводити більше часу з тобою поза роботою. І я використаю будь-який привід для цього,  — це те, що я, чорт забирай, насправді думаю.

Двері бутика відчиняються з легким дзвіном, і ми входимо всередину. Кондиціонер вдаряє прохолодою — коротке, майже обіймаюче полегшення після липкого міського повітря. Простір навколо — білий, спокійний, акуратний. М’яке освітлення, пастельні тони, акуратно розвішані вбрання. Звучить тиха інструментальна музика — щось французьке, з натяком на ретро. І ніби нічого особливого, але тут хочеться не дихати занадто голосно, аби не порушити баланс.

— Ласкаво просимо до «Катрін & Марк», — каже консультантка з усмішкою, миттєво оцінюючи нас професійним поглядом. — Чим можемо допомогти?

Я зазвичай у таких місцях почуваюся як зварювальник у балетному класі. Але сьогодні — інакше. Бо поруч — вона. І її присутність, не знаю чому, але якось нейтралізує все зайве. Навіть мою типову напругу. Я киваю в бік Таміли.

— Моя асистентка підбере сукню для вечірнього заходу. Я — костюм. 

— О, це чудово! — з ентузіазмом відповідає консультантка. — Я вже знаю, що вам підійде. Вибачте… — вона звертається до Таміли. — Ви маєте неймовірно витончену фігуру. І дуже елегантний стиль.