Розділ 19

Таміла

Справді не можу второпати, як Єгор Вікторович так спокійно зреагував. Я ж буквально його підставила. І нічого не пояснила. І навіть зараз — мовчу. Ще був злий, коли я збиралася сказати, що звільнюсь. Не пробурмотів навіть свого класичного «Маю важливіші справи, ніж слухати ваші виправдання». А просто… стояв. Дивився. У такій напруженій тиші, що мені хотілося втиснутись у стіну. 

Поправляю окуляри, відтягую трохи поділ спідниці, ніби це якось допоможе впорядкувати думки, і роблю те, що роблю завжди — варю йому каву. Тільки цього разу… трохи повільніше, ніж зазвичай. Не знаю, він це помітив чи ні, але я точно це відчуваю — рухи ніби в сповільненій зйомці. Міркую над тим, чи це остання кава, яку я йому готую. Може, він просто тактично мене не звільняє — хоче ще трохи «потримати на гачку», щоб я точно збожеволіла. Можливо, у нього свій метод помсти — елегантної, без підвищення тону, але з холодом, що аж пече.

Щойно кава готова, беру чашку, вдихаю на ходу аромат і, майже несміливо, заходжу до кабінету боса. Ставлю її перед ним, і наші пальці майже торкаються. Майже.

— Дякую, — коротко каже він. 

Він дивиться в екран, ніби читає щось важливе. Але пальці злегка постукують по столу. Плечі боса напружені, ніби він стримується. Хоче щось сказати мені?

Вмикаю планшет, починаю говорити про плани, завдання, дедлайни. Слова ллються автоматично, як фон. Коли доходить до пункту про щорічний захід бізнес-спільноти, який відбудеться через тиждень, — той самий, на який він ніколи не ходить, а просто переказує гроші на благодійність, — я мимохідь запитую:

— Цього року все як завжди? Я можу передати...

— Ні, — раптом перебиває Єгор. 

Я підіймаю очі.

— Що «ні»?

— Цього року ми підемо.

Я розгублено кліпаю.

— Ми? Підемо? — інтонація збивається, як крок на сходах у темряві. 

Бос переводить на мене пильний погляд. І саме в цю мить я відчуваю, як мені хочеться знову закусити губу. Або вийти з кімнати. Або… зупинити серце, яке вибилося з ритму.

— Так, Сердюк, — каже він з тією невимушеною прямотою, якою зазвичай видає накази. — Ви підете зі мною. Чи забули, що ви —  моя асистентка?

Я ще секунду намагаюся усвідомити ці слова. 

— Але... ви ж не ходите на такі заходи. 

— Цього року — виняток.

І все. Жодного пояснення. Котяча капость…

— Це якесь покарання? — вилітає з мого рота.

— А ви боїтеся, що нас побачать разом? — запитує він, нахилившись трохи ближче. Його погляд ковзає по мені з пильною цікавістю. — У вас гарна сорочка, до речі.

Я застигаю. Він щойно... зробив мені комплімент? Чи навпаки?

— Дякую, — тихо промовляю, опустивши очі на сорочку. Вона ніжно-синя, з мінімалістичним візерунком білих квітів. Трохи прозора, але в межах дрес-коду. Легка, тонка, літня. 

— І спідниця, — додає Єгор. — Вона… не надто ділова. Але вам личить.

Мене ніби вдаряє струмом. Я знала, що ця спідниця коротша за ті, які я зазвичай ношу в офіс. Але ж спека. Та й він ніколи не коментував мій одяг. До сьогодні.

— Мені переодягнутися? — запитую, трохи придушеним голосом.

— Ні, — відповідає швидко. А потім додає: — Не треба.

Я мовчу, слухаючи, як моє серце виривається в простір між нами.

Стук-стук-стук.

Чорт, чи означає це, що мені справді треба переодягнутися? Це було занадто? Я що — справді перейшла межу? 

Мовчки вимикаю планшет, киваючи.

— Добре, — кажу я. — Я підготую все для заходу.

— Ні.

Що знову «ні»?

— На обід ви не йдете з колегами, а ми... — бос робить паузу, дивиться кудись вліво, ніби щось згадує. Але знову повертається до мене. — Поїдемо та виберемо вбрання.

Варто було мене попередити. Я ж морально не готова до таких речей. Чесно, я ще не встигла осягнути те, що він назвав мою спідницю «неділовою, але мені личить», а тепер ось — «вибрати вбрання». Множина. Для нас. І, ніби цього мало, він говорить це своїм фірмовим діловим тоном, наче ми зараз обираємо постачальника офісного паперу. 

Думала, тільки в романах асистентка з босом їздить по одяг. Це геть дивно. За ці два роки ми таке робили… Жодного разу. Серйозно. Я для нього — голос, що нагадує про зустрічі. Таблиця, яка встигає оновитись до того, як він запитає. Хмара на ґаджетах, яка вміє бачити всі дедлайни наперед. Але шопінг? І не просто з босом, а з Єгором Левченком — ходячим антисвятом, холодом у костюмі?

— Вбрання? — перепитую, бо ну раптом я не так почула. Раптом мій мозок просто перевантажився від його голосу зранку?

— Так. Вам потрібна сукня, мені — костюм.  

— Ви серйозно? — запитую обережно, щоб не виказати занадто велику надію, що бос жартує. Але він лише дивиться. Все. Його фірмове «Я ж ніколи не жартую» навіть не треба вимовляти вголос — воно вже в повітрі, мов присмак ментолу після цукерки.