Розділ 19

Таміла

Справді не второпаю, як Єгор Вікторович так спокійно зреагував. Я ж буквально його підставила. І нічого не пояснила. І навіть зараз — мовчу. Як та винна героїня з книжки, яка на першій сторінці вже вляпалась по самісеньку маківку. Він мене навіть не звільнив. Але був злий, коли я збиралася сказати, що звільнюсь. Не пробурмотів навіть свого класичного "Маю кращі справи, ніж слухати ваші виправдання". А просто… стояв. Дивився. У тиші. Такій напруженій, що мені хотілося втиснутись у стіну. Зникнути. 

Поправляю окуляри, відтягую трохи край спідниці, ніби це якось допоможе впорядкувати думки, і роблю те, що роблю завжди — варю йому каву. Тільки цього разу… трохи повільніше, ніж зазвичай. Не знаю, він це помітив чи ні, але я точно це відчуваю — рухи ніби в уповільненому відео. Міркую над тим, чи це остання кава, яку я йому готую. Може, він просто тактично мене не звільняє — хоче ще трохи "потримати на гачку", щоб я точно збожеволіла. Можливо, у нього свій метод помсти — елегантної, без підвищення тону, але з холодом, від якого обпалює.

Щойно кава готова, беру чашку, вдихаю на ходу аромат і, майже несміливо, заходжу до кабінету боса. Ставлю її перед ним, і наші пальці майже торкаються. Майже.

— Дякую, — коротко мовив він. Його голос… Спокійний. Холодний. Він дивиться в екран, ніби читає щось важливе. Але пальці злегка постукують по столу. Плечі боса напружені, ніби він стримується. Хоче щось сказати мені?

Вмикаю планшет, починаю говорити про плани, завдання, дедлайни. Слова ллються автоматично, як фон. Коли доходить до пункту про щорічний захід від бізнес-спільноти, який відбудеться через тиждень, — той самий, на який він ніколи не ходить, а просто переказує гроші на благодійність, я мимохідь сказала:

— Цього року все як завжди? Я можу передати...

— Ні, — раптом перебиває Єгор. Його голос не голосний, але твердий. Я підіймаю очі.

— Що «ні»?

— Цього року ми підемо.

Я моргаю.

— Ми? Підемо? — інтонація збивається, як крок на сходах у темряві. 

Бос переводить на мене погляд. Прямий. Міцний. І саме в цю мить я відчуваю, як мені хочеться знову закусити губу. Або вийти з кімнати. Або… зупинити серце, яке вибилося з ритму.

— Так, Сердюк, — каже він з тією невимушеною прямотою, якою зазвичай видає накази. — Ви — підете зі мною. Чи ви забули, що моя асистентка?

Я ще секунду намагаюся усвідомити ці слова. Потім повільно кліпаю.

— Але... ви ж не ходите на такі заходи. 

— Цього року — виняток.

І все. Жодного пояснення. Котяча капость…

— Це якесь покарання? — вилітає з мого рота.

— А ви боїтесь бути поміченою поруч зі мною? — запитує він, нахилившись трохи ближче. Його погляд ковзає по мені з пильною цікавістю. — У вас гарна сорочка, до речі.

Я застигаю. Він тільки що... зробив мені комплімент? Чи навпаки? Бо схоже на те.

— Дякую, — тихо промовила, опустивши очі на сорочку. Вона була ніжно-синя, з дрібним принтом білих квітів. Трохи прозора, але рівно настільки дозволяє офіс, не більше. Легка, тонка, літня. 

— І спідниця, — додає Єгор. — Вона… не надто ділова. Але вам личить.

Мене ніби вдаряє струмом. Я знала, що ця спідниця коротша за ті, які я зазвичай ношу в офіс. Але ж спека. Та й він ніколи не коментував мій одяг. До сьогодні.

— Мені перевдягтися? — запитую, трохи здавленим голосом.

— Ні, — відповідає швидко. А потім додає: — Не треба.

Я нічого не кажу. Просто стою. І слухаю, як моє серце вривається в простір між нами. Стук-стук-стук.

Чорт, чи означає це, що мені справді треба переодягнутися? Це було занадто? Я що — справді перейшла межу? 

Мовчки вимикаю планшет, киваючи.

— Добре, — сказала я. — Я підготую все для заходу.

— Ні.

Що знову «ні»?

— На обід ви не йдете з колегами, а ми... — бос робить паузу, дивиться кудись вліво, ніби щось згадує. А потім знову повертається до мене. — Поїдемо та виберемо наряди для нас на захід.

…Мене треба було застерегти. Я ж морально не готова до таких речей. Чесно, я ще не переварила той факт, що він назвав мою спідницю неділовою, але мені личить, а тепер от — наряди. Множина. Для нас. І, ніби цього мало, він говорить це своїм фірмовим тоном: діловито, наче ми зараз обираємо постачальника принтерного паперу. Думала, тільки в романах асистентка з босом їздить по наряди. Це геть дивно. За ці два роки ми такого робили… Ніколи. Серйозно. Я для нього — голос, що нагадує про зустрічі. Таблиця, яка встигає оновитись до того, як він запитає. Хмара на ґаджетах, яка вміє бачити всі дедлайни наперед. Але шопінг? З босом? І не просто босом, а Єгором Левченком — ходячим антисвятом, холодом у костюмі?

— Наряди? — перепитую, бо ну раптом я не так почула? Раптом мій мозок просто перевантажився від його голосу зранку?

— Так. Вам потрібно буде сукня, мені — костюм.