Розділ 18

Єгор

Дзвінок у двері гудить у вухах. Мабуть, я натиснув надто сильно. Можливо, навіть кілька разів. Бо сам — на межі. Плечі напружені. Пальці стиснуті в кулаки. Я стою в одязі після тренування, зі слідами поту на футболці. Тру потилицю. Може, варто було спочатку переодягнутися. Але вже занадто пізно, бо чую клацання замка, двері прочиняються. І я завмираю. 

Таміла стоїть переді мною босоніж, в коротенькій простій білій сукні. Легка тканина облягає її фігуру. Тонкі бретелі. Відкриті ключиці. Її темне волосся розпущене, трохи хвилясте, лежить на плечах. Вона має... неймовірний вигляд. Надто ніжний, надто м’який, надто жіночний, аби я зберіг спокій. 

Я кліпаю. Не для цього я прийшов.

— Єгоре Вікторовичу?.. — її голос м’який, обережний. Вона здивовано дивиться на мою футболку.

Я нічого не кажу. Просто роблю крок уперед. Повільно. Спокійно. Але у кроці — напруга. Вона автоматично відступає. Двері зачиняються позаду мене. Таміла відходить ще на крок. Її спина — вже біля стіни. І я зупиняюсь зовсім поруч. Між нами — сантиметри. Я нахиляюсь трохи вперед, і вона різко вдихає. Але не відходить. Не відвертається. Я дивлюся просто в її очі.

— Чим саме мій батько вас шантажує, Таміло? — голос низький, глухий, але чіткий. Слів не потрібно багато. Вона їх і не чекає.

Її очі поблискують, стаючи вологими. Вона не плаче. Однак і не каже жодного слова. І я бачу, як її витончена щелепа трохи здригається, ніби хоче щось сказати. Я чекаю ще кілька секунд. Пульс стукає у вухах. Напруга така густа, що її можна різати ножем.

— Я завтра напишу заяву про звіл... — починає, але я не збираюся дослуховувати те, що вона хотіла сказати.

— Якого біса? — гнівно видихаю. Запускаю руку у своє волосся, згрібаю назад. — Не тікайте від відповідальності, Сердюк!

Це змушує Тамілу здригнутися. Чорт забирай. 

— Я вас не звільняю, — додаю стиха, але твердо. — Але це — ваше перше попередження.

Зупиняюсь. Дивлюсь на неї. Вона стоїть біля стіни — ніби загнана. Але водночас — сильна. Витримує мій погляд. Її руки стискають поділ сукні, але спина пряма. Рожеві губи Таміли злегка розтуляються. Вона нічого не заперечує. І це зводить мене з глузду. Не захищає себе. Не каже, що батько змусив. Не каже, що вона жертва. Вона просто… мовчить. Закушує губу, відводячи погляд вбік. Її мовчання — найважчий із докорів. Бо я розумію, що вона боїться. А я — не допомагаю. Раптом розуміння приходить до мене. Те дивне, нестерпне стискання всередині — це не злість. Це потреба. 

Потреба захистити.

Я опускаю погляд. На її ключиці. На жилку, що б’ється на шиї. На сукню, яка тремтить від її дихання. Під бавовняним білим шаром виразно проступає м’яка форма грудей. Невеликі, акуратні — такі ж, як і вона вся. Відчуваю, як зрадницьке тепло підіймається по шиї, пульсує в скронях. І мені важко зосередитися.

— Я не можу, — її голос — тихіший за подих.

— Не можете що? — мій голос звучить рівно, але всередині колотнеча.

— Нічого не можу. Навіть пояснити.

— Чому?

Дівчина закушує губу ще сильніше, рожевий відтінок змінюється на глибший, червонуватий. І я ловлю себе на думці, що хочу… зробити щось абсолютно ірраціональне. Наприклад, притиснути її до себе, і доторкнутися до її губ своїми… Мені вистачає однієї думки — і тіло миттєво реагує. І я відчуваю: якби зробив лише пів кроку — міг би її поцілувати. Вперше. По-справжньому. Чому навіть після того, як вона збрехала мені, я хочу це зробити? Абсолютний дурень. Безглуздо.

Звучить дзвінок у двері, від якого ми разом здригаємось. Вона різко вдихає, повертає голову. Я дивлюсь на неї, і вже знаю — вона не чекала гостей. Її зіниці розширені, брови злетіли, потім вона зиркає на мене.

— Хто це? — тихо запитую, не відводячи погляду від її зелених очей.

Але Таміла не встигає відповісти — дверний дзвінок повторюється.

— Тамі! Це ми! — чути знайомий голос. Це… Матвій Гаврилюк. І лунає жіночий сміх — Єва. Я їх одразу впізнаю. 

Вона нервово зиркає на мене. В її очах — паніка. Розгубленість. Схоже на те, ніби зараз знепритомніє. Я розтуляю рота, щоб сказати хоч щось, але Таміла різко — легенько, але впевнено — кладе свою м'якеньку долоню на мої губи. При цьому вибачається поглядом. Я кліпаю, трохи приголомшений — не звик, що мене змушують мовчати. Але не протестую. Бо, чорт забирай, ця ситуація така абсурдна, що я готовий підкоритися. І в наступну мить моя асистентка хапає мене за зап’ясток і затягує у свою кімнату. Встигаю лиш помітити її маленьку вітальню, і вже наступної миті я стою в її спальні. У вузькому просторі, з запахом її парфумів і її присутності — живої, справжньої, жіночної.

— Мені дуже-дуже шкода, Єгоре Вікторовичу, — шепоче, потім зачиняє за собою двері, залишаючи мене самого в кімнаті. Я ще чую, як вона шепоче "чорт, чорт, чорт" — уже в коридорі. А тоді чути, як Єва каже:

— Тамі, ти що, з гір спускалася?

— Вона відпочивала, а ти, як завжди, перебільшуєш, — в’їдливо відбиває Матвій.

— Ой, тільки не починай, юрист ти диванний.

— А ти, маркетологиня офісна, не лізь туди, де люди нормально спілкуються.