Розділ 18

Єгор

Дзвінок у двері гудить у вухах. Мабуть, я натиснув надто сильно. Можливо, навіть кілька разів. Бо сам — на межі. Плечі напружені. Пальці — в кулаках. Я стою в одязі після тренування, зі слідами поту на футболці. Чешу потилицю. Може, варто було спочатку переодягнутися. Але вже занадто пізно, бо чутно клацання замка, двері прочиняються. І я завмираю. Таміла стоїть переді мною босоніж, в коротенькій простій білій сукні. Легка тканина облягає її фігуру. Тонкі бретелі. Відкриті ключиці. Її темне волосся розпущене, трохи хвилясте, лежить на плечах. Вона виглядає... неймовірно. Надто ніжно, надто м’яко, надто жіночно, щоби я зберіг спокій. Я кліпаю. Не для цього я прийшов.

— Єгор Вікторович?.. — її голос м’який, обережний. Вона здивовано дивиться на мою футболку.

Я нічого не кажу. Просто роблю крок уперед. Повільно. Спокійно. Але у кожному кроці — напруга. Дівчина автоматично відступає. Двері зачиняються позаду мене. Вона відходить ще на крок. Її спина — вже біля стіни. І я зупиняюсь зовсім поруч. Між нами — сантиметри. Я нахиляюсь трохи вперед, і вона різко вдихає. Але не відходить. Не відвертається. Мої очі — в її очах.

— Що мій батько має на вас, Таміло? — голос низький, глухий, але чіткий. Слів не потрібно багато. Вона їх і не чекає.

Її очі блимають. Вологі. Але вона не плаче. Вона стоїть. Дихає. І не каже жодного слова. Тиша. Довга. Колюча. І я бачу, як її витончена щелепа трохи здригається. Таміла хоче щось сказати. Але не каже. Я чекаю ще кілька секунд. Пульс стукає в вухах. Напруга така густа, що її можна різати ножем.

— Я завтра напишу заяву на звіл... — починає, але я збираюся дослуховувати те, що вона хотіла сказати.

— Якого біса? — гнівно видихаю. Запускаю руку у своє ще вологе волосся, згрібаю назад. Дихаю глибоко. — Не тікайте від відповідальності, Сердюк!

Дівчина здригається. Але знову не каже нічого.

— Я вас не звільняю, — додаю, стиха, але кожне слово — як куля. — Але це — ваше перше попередження.

Зупиняюсь. Дивлюсь на неї. Вона стоїть біля стіни — ніби загнана. Але водночас — сильна. Витримує мій погляд. Її руки стискають краї сукні, але спина пряма. Рожеві губи Таміли злегка розтуляються. Вона нічого не заперечує. І це — зводить мене з розуму. Не захищає себе. Не каже, що батько змусив. Не каже, що вона жертва. Вона просто… мовчить. Закушує губу, відводячи погляд вбік. Її мовчання — найважчий із докорів. Бо я розумію: вона боїться. І я — не допомагаю. Раптом розуміння приходить до мене. Те дивне, нестерпне стискання всередині — це не злість. Це — потреба. Захистити.

Я опускаю погляд. На її ключиці. На пульсуючу жилку на шиї. На сукню, яка тремтить від її дихання. Під бавовняним білим шаром виразно проступає м’яка форма грудей. Невеликі, акуратні — такі ж, як і вона вся. Відчуваю, як зрадницьке тепло підіймається по шиї, пульсує в скронях. І мені важко зосередитися.

— Я не можу, — її голос — тихіший за подих.

— Не можете що? — мій голос звучить рівно, але всередині… колотнеча.

— Нічого не можу. Навіть пояснити.

— Чому?

Дівчина закушує губу ще сильніше, рожевий відтінок змінюється на глибший, червонуватий. І я ловлю себе на думці, що хочу… зробити щось абсолютно ірраціональне. Наприклад, притиснути її до себе, і доторкнутися до її губ своїми… Мені вистачає однієї думки — і тіло миттєво реагує. І я відчуваю: якби зробив лише півкроку — міг би її поцілувати. Вперше. По-справжньому. Чому навіть після того, як вона збрехала мені, я хочу це зробити? Абсолютний дурень. Безглуздо.

Звучить дзвінок у двері, від якого ми обидвоє здригаємось. Вона різко вдихає, повертає голову. Я дивлюсь на неї, і вже знаю — вона не чекала гостей. Її зіниці розширені, брови злетіли, потім вона зиркає на мене.

— Хто це? — глухо запитую, не відводячи погляду від її зелених очей.

Але Таміла не встигає відповісти — дверний дзвінок повторюється.

— Тамі! Це ми! — чути знайомий голос. Це… Матвій Гаврилюк. І другий голос — сміх. Єва. Я їх упізнаю.

Вона нервово зиркає на мене. В її очах — паніка. Розгубленість. Виглядає так, ніби зараз зомліє. Я розтуляю рота, щоб сказати хоч щось, але Таміла різко — м’яко, але впевнено — кладе свою м'якеньку долоню на мої губи. При цьому вибачається поглядом. Я кліпаю, трохи приголомшений — не звик, що мене змушують мовчати. Але не протестую. Бо, чорт забирай, ця ситуація така абсурдна, що я готовий підкоритися. І в наступну мить моя асистентка хапає за мій зап’ясток і буквально затягує у свою кімнату. Встигаю лиш вгледіти її маленьку вітальню, і вже наступної миті я стою в її спальні. У вузькому просторі, з запахом її парфумів і її присутності — живої, справжньої, жіночної.

— Мені дуже-дуже шкода, Єгоре Вікторовичу, — шепоче, потім зачиняє за собою двері, залишаючи мене самого в кімнаті. Я ще чую, як вона шепоче "чорт, чорт, чорт" — уже в коридорі. А тоді…

— Тамі, ти що, з гір роздачі поверталася? — лунає жіночий голос, дзвінкий, як кришталевий бокал на вечірці.

— Вона відпочивала, а ти як завжди перебільшуєш, — в’їдливо відбиває Матвій.

— Ой, тільки не починай, юрист ти диванний.

— А ти, маркетолог ти офісна, не влазь туди, де люди нормально спілкуються.

Зітхаю. Без сумніву — це вони.

Я оглядаю кімнату своєї асистентки. Все — ідеально прибране. Мінімалізм. Жодного зайвого предмета, жодної вільної нитки. Постіль — рівно застелена, як у готелі. Пудрові кольори. Біла ковдра. Світло-сірі штори. Ніжно-синій настільний світильник. Ніщо не ріже очі. Але одна річ вибивається. Просто на підлозі біля ліжка — стопка книг. Різні обкладинки. Тверді, м’які. Чітко складені. Але в кожній якісь кольорові смужки, що визирають зі сторінок.

Роблю те, що не повинен робити серйозний бос. Присідаю навпочіпки, провожу пальцями по палітурках. "Викрадена наречена", "Доторкнись — і помреш”, "Контракт на любов"...