Розділ 17

Єгор

Іноді мені здається, що я вчуся боятися ще до того, як починаю говорити. Боюся тихо, правильно. За розкладом. У нашому домі не люблять шуму. Не люблять розмов про почуття. Не люблять слабкості. Навіть плакати треба — подумки. Бо тато не вірить у сльози, а гувернантка — карає за них.

Анфіса Олексіївна з’являється, коли мені десять. Вона приходить не як вихователька, а як остання інстанція. У мене тоді ще залишаються клаптики спогадів про тепло. Про маму — хоч я її й не пам’ятаю. Але є запах. Той, що лишається в подушці після сну. Поки її не викидають. Є фото в альбомі. Поки його не ховають. І всі ці натяки: «не говори про це при батькові», «ти ж не хочеш, щоб він знову замкнувся», — ніби мама — це не трагедія, а сором.

Анфіса стає «ліками» від усіх моїх дитячих слабкостей. «Зробимо з тебе чоловіка», — каже вона. Її руки пахнуть нудотним кремом і лаком. Я пам’ятаю той лак — червоний, мов кров. Коли вона стискає мої зап’ястки, щоб я «не сіпався». Бо рух — це неповага. Відхилення від норми.

Вона виховує через тілесний контроль.

— Розслаб руки. Стій рівно. Не кліпай.

— Це для твого блага. Щоб ти не зламався.

— Якщо скажеш, твій батько розсердиться. Він подумає, що ти брехун. Ти ж не хочеш, щоб він тебе покарав?

І з того моменту — будь-який дотик стає тригером. Нагадуванням. Символом.

Мій батько — із тих чоловіків, які не вірять у дитячі сльози. «Справжній чоловік не плаче». «Ніяких істерик». «Тримай себе в руках, Левченку». Він би не зрозумів. Не повірив би. Сказав би, що я вигадую. Що в мене надто бурхлива фантазія. І я… замовкаю. І знову тамую подих. Вчуся ковтати правду. Як камінь. І знову вичавлюю із себе цілковиту тишу.

Я починаю мити руки десятки разів на день. Потім — тіло. Гарячою водою. Інколи до почервоніння. Але воно не зникає. Відчуття, що я — не я. І тоді вирішую — ніколи. Ніколи більше. Нікому. Не дозволю доторкнутися. Коли до мене хтось торкається, паніка накочує миттєво. М'язи пам’ятають усе. Вони скидають цю пам’ять, як шкіру. Дотик — це не тепло. Це не ніжність. Це — пастка. Це щось, що змушує тебе знову стати маленьким. Беззахисним. Позбавленим голосу.

Не пам’ятаю, як встаю з-за столика. Як їду додому. Як опиняюся в душі. Опритомнюю — вже там. Мокрий. Холодний. Руки притиснуті до кахельної стіни, лоб — до холодної плитки. Вода ллється зверху, але я не відчуваю її температури. Може, вона гаряча. Може, крижана. Мені байдуже. Подих — короткий, рваний. Мені знову бракує повітря. Як тоді. Як у десятирічному тілі, коли все всередині стискається від страху, а рот залишається німим. І зараз — він німий. Пальці стискають край мильниці так, що біліють суглоби. Здається, ще трохи — і я зламаю її. Але не можу відпустити. Бо мені треба за щось триматися.

Тому що реальність хитається. Тому що я саме тікаю — не від вечері. Не від блондинки в короткій спідниці. А від руки з червоним лаком на нігтях. Від дотику, який повертає мене до кімнати з дерев’яним ліжком, нудотним запахом крему в повітрі й голосом, що шепоче: нікому.

Раптом наче прокидаюся. Закручую кран. Тиша обвалюється на плечі — гучна, задушлива. Вода повільно стікає з волосся. Сорочка прилипає до грудей. Штани — мокрі, важкі. Як чужа шкіра. Я зриваю все із себе — спершу повільно, потім швидко. Відкидаю одяг ногою в куток. Дивлюся на нього з презирством. Неначе він винен. Рушаю до гардеробної, не витираючись. Накидаю рушник на стегна, витираю обличчя. І тоді… бачу себе в дзеркалі. Відображення. Очі червоні. Шкіра бліда. На щелепах грають жовна — так, ніби я ось-ось зламаю зуби від тиску.

— Я довіряюся жінці, — хриплю сам собі, тихо. — Дідько.

Таміла.

Я бачу в її очах тривогу. Бачу, як вона затримує подих, коли я погоджуюся на зустріч. Вона ж може заперечити. Може сказати: «Ні. Це не я». Але вона не каже. Просто киває. Просто тікає з кабінету, як після злочину. І я — як ідіот — думаю, що це запрошення. Що вона, така стримана, правильна, вирішує зробити крок назустріч. Яка наївність. Я, який усе життя тримає себе в залізному кулаці, раптом вірю у щось… тепле.

— Дурень, — кажу собі. — Ти сам собі винен.

Кидаю рушник на підлогу. Надягаю спортивні шорти, просту сіру футболку, шнурую кросівки з такою силою, ніби це стримає хаос. І прямую до тренажерної кімнати. Моє місце, мій контроль, мій фронт. Відчиняю двері. Холодна, стерильна кімната зустрічає мене гудінням вентиляції. Гумове покриття підлоги. Дзеркала. Обладнання, яке не зраджує. Гантелі, які не шепочуть. Турнік, який не бреше. У руки лягають двадцятикілограмові гантелі.

Дихаєш. Підіймаєш. Тримаєш. І знову. Ще. Ще. Ще.

Коли в голові пекельно — тіло рятує. Коли емоції вибухають — залізо мовчить, але приймає все. Тіло дрижить. М’язи протестують. Але я продовжую.

— Вона навіть не заперечує, — шепочу крізь зуби.

Таміла просто, хай йому грець, не могла так легко зрадити мене. 

Я кидаю гантелі. Вони падають з глухим звуком, але цього замало. Хочу розбити щось. Вивернути все зсередини. Вмикаю бігову доріжку. Ставлю на максимум. Починаю бігти. Бігти так, наче тікаю. Від себе. Від спогадів. Від почуттів. Серце б’ється в грудях, як барабан. Але я не зупиняюсь. Бо якщо зупинюсь — зламаюсь. Піт стікає по скронях. Руки тремтять. Ноги німіють. 

Мій батько щось має на Тамілу? Щось повинно бути, бо моя асистентка далеко не дурна, але й не погана. Таміла — найрозумніша та найдобріша людина, яку я знаю зі свого оточення. А може… 

Ні. Я не можу думати. Не можу вигадувати виправдань. Я не дитина. І вже точно не хочу бути знову тим хлопчиком, який не мав голосу.

Зупиняю доріжку. Стою, спітнілий, мокрий, із тремтячими руками. Дивлюся в дзеркало. Вперше за довгий час бачу себе — не керівника. Не Левченка. А чоловіка, який хотів... довіри. І отримав по обличчю.