Розділ 17

Єгор

Іноді мені здається, що я навчився боятися ще до того, як навчився говорити. Боятися тихо, правильно. По-розкладу. У нашому домі не любили шуму. Не любили розмов про почуття. Не любили слабкості. Навіть плакати треба було — подумки. Бо тато не вірив у сльози, а гувернантка — карала за них.

Анфіса Олексіївна з’явилася, коли мені було десять. Вона прийшла не як вихователька, а як остання інстанція. У мене тоді ще залишалися клаптики спогадів про тепло. Про маму — хоч я її й не пам’ятав. Але був запах. Той, що лишався в подушці після сну. Поки її не викинули. Були фото в альбомі. Поки його не заховали. І всі ці натяки: «не говори про це при батькові», «ти ж не хочеш, щоб він знову замкнувся», — ніби мама була не трагедією, а соромом.

Анфіса була «ліками» від усіх моїх дитячих слабкостей. «Зробимо з тебе чоловіка», — казала вона. Її руки пахли приторним кремом і лаком. Я пам’ятаю той лак — червоний, мов кров. Коли вона стискала мої зап’ястки, щоб я «не сіпався». Бо рух — це неповага. Відхід від норми.

Вона виховувала через тілесний контроль.

— Розслаб руки. Стояти рівно. Не моргай.

— Це для твого добра. Щоб ти не зламався.

— Якщо скажеш, твій батько розсердиться. Він подумає, що ти брехун. Ти ж не хочеш, щоб він тебе покарав?

І з того моменту — будь-який дотик став тригером. Нагадуванням. Символом.

Мій батько був із тих чоловіків, які не вірять у дитячі сльози. «Справжній чоловік не плаче». «Ніяких істерик». «Тримай себе в руках, Левченко». Він би не зрозумів. Не повірив. Сказав би, що я вигадую. Що в мене надто бурхлива фантазія. І я… замовк. І знову затамував подих. Навчився ковтати правду. Як камінь. І знову витис із себе цілковиту тишу.

Я почав мити руки десятки разів на день. Потім — тіло. Гарячою водою. Інколи до почервоніння. Але воно не зникало. Відчуття, що я — не я. І тоді я вирішив — ніколи. Ніколи більше. Нікому. Не дозволю доторкнутись. Коли до мене хтось торкається, паніка починається миттєво. М'язи пам’ятають усе. Вони скидають цю пам’ять, як шкіру. Дотик — це не тепло. Це не ніжність. Це — пастка. Це щось, що змушує тебе знову стати маленьким. Беззахисним. Без голоса.

***

Я не пам’ятаю, як встав зі столика. Як поїхав додому. Як опинився в душі. Прокинувся — вже там. Мокрий. Холодний. Руки притиснуті до кахельної стіни, лоб — до холодної плитки. Вода ллється зверху, але я не відчуваю її температури. Може, вона гаряча. Може, крижана. Мені байдуже. Подих — короткий, обірваний. Мені знову бракує повітря. Як тоді. Як у десятирічному тілі, коли все всередині стискалося від страху, а рот залишався німим. І зараз — він німий. Пальці стискають край мильниці так, що біліють суглоби. Здається, ще трохи — і я зламаю її. Але не можу відпустити. Бо мені треба за щось триматися.

Тому що реальність хитається. Тому що я щойно втік — не від вечері. Не від блондинки в короткій спідниці. А від руки, нафарбованої червоним лаком. Від дотику, який повернув мене до кімнати з дерев’яним ліжком, кремовою тінню в повітрі, і голосом, що шепоче: нікому.

Раптом наче прокидаюся. Клацаю кран. Тиша обвалюється на плечі — гучна, задушлива. Вода повільно стікає з волосся. Моя сорочка — прилипає до грудей. Штани — мокрі, важкі. Як чужа шкіра. Я зриваю все з себе — спершу повільно, потім швидко. Штовхаю одяг ногою в куток. Дивлюся на нього з презирством. Неначе він винен. Рушаю до гардеробної, не витираючись. Кидаю рушник на стегна, протираю обличчя. І тоді… бачу себе в дзеркалі. Відображення. Очі червоні. Шкіра бліда. На щелепі напруження — таке, ніби я ось-ось зламаю зуби від тиску.

— Я довірився жінці, — хриплю сам собі, тихо. — Чорт.

Таміла.

Я бачив у її очах тривогу. Бачив, як вона затримала подих, коли я погодився на зустріч. Вона ж могла заперечити. Могла сказати: «Ні. Це не я». Але вона не сказала. Просто кивнула. Просто втекла з кабінету, як після злочину. І я — як ідіот — подумав, що це запрошення. Що вона, така стримана, правильна, вирішила зробити крок назустріч. Яка наївність. Я, який усе життя тримав себе в залізному кулаці, раптом повірив у щось… тепле. 

— Дурень, — кажу собі. — Ти сам собі винен.

Кидаю рушник на підлогу. Надягаю спортивні шорти, просту сіру футболку, затягую на нозі кросівку з такою силою, ніби це стримуватиме хаос. І прямую в тренажерну кімнату. Моє місце, мій контроль, мій фронт. Відчиняю двері. Холодна, стерильна кімната зустрічає мене звуком обертання вентиляції. Гумове покриття підлоги. Дзеркала. Обладнання, яке не зраджує. Гантелі, які не шепочуть. Турнік, який не бреше. У руки лягають двадцятикілограмові гантелі.

Дихаєш. Підіймаєш. Тримаєш. І знову. Ще. Ще. Ще.

Коли в голові пекельно — тіло рятує. Коли емоції вибухають — залізо мовчить, але приймає все. Тіло дрижить. М’язи протестують. Але я продовжую.

— Вона навіть не заперечила, — шепочу крізь зуби. 

Таміла просто, чорт забирай, не могла так легко зрадити мене. 

Я кидаю гантелі. Вони падають з глухим звуком, але цього замало. Хочу розбити щось. Вивернути все зсередини. Вмикаю бігову доріжку. Ставлю на максимум. Починаю бігти. Бігти так, наче тікаю. Від себе. Від спогадів. Від почуттів. Серце б’ється в грудях, як барабан. Але я не зупиняюсь. Бо якщо зупинюсь — зламаюсь. Піт стікає по скронях. Руки тремтять. Ноги німіють.