Розділ 16

Єгор

Ігнорувати слова Гавриїла про побачення та мої... почуття до Таміли було важче, ніж я думав. Я наївно гадав: якщо не торкатимусь теми — вона зникне. Якщо уникатиму її погляду, її слів, її тону голосу — все вляжеться. Це мине, як спалах. Як перегрів системи. Але, чорт забирай, все тільки гіршало. Таміла постійно була поруч.  І мені хотілося торкнутися її. Бо знав, що вона — єдина, від дотику якої не хотілось втекти. Але це, трясця, все одно лякало мене.

Я переглядаю ранковий звіт від аналітики. Десять секунд — і вже бачу помилку в таблиці. Олійник знову натис не ту формулу. Стиснувши губи, роблю позначку, відкладаючи документ убік. У цю мить чути, як у двері тихо стукають, а потім вони прочиняються.

— Єгоре Вікторовичу, — лунає голос Таміли. 

Підвів очі. Сердюк заходить у кабінет, притримуючи планшет. Її кремовий костюм ідеально сидить на ній. Спідниця — м’яко лягає по стегнах, підкреслюючи витончену талію, яку мені чомусь хочеться обійняти долонями. Погляд ковзає нижче — по лінії її ніг, що впевнено крокують до мого столу. Коліна — ідеальної форми. І я вчасно змушую себе відвести погляд, поки уява не почала малювати зовсім не професійні думки. Чорт. Мені не можна так на неї дивитись. Вона все ще моя асистентка. Але, Господи, як же складно не дивитись… Ніколи не відчував настільки сильного бажання.

— Щось сталося? — холодно запитую. 

— Ні, все гаразд, — швидко відповідає. — Просто хотіла обговорити оновлений розклад на тиждень.

Таміла підходить ближче.

— Заплановану зустріч із Ратнером у середу, перенесли на четвер. Також… — вона робить паузу. Її пальці ковзають по оправі. Вона вдихає глибше. — Є пропозиція щодо однієї неформальної зустрічі.

Нахиляю голову трохи набік, і кінчиками пальців повільно торкаюсь губ.

— Неформальної? 

— Ну… — дівчина хитає головою, ніби виправляється. — Можна назвати це... вечерею. У більш неформальній атмосфері.

Я мовчу. Пильно дивлюсь на неї. Таміла переводить погляд у бік, пальці знову знаходять оправу. Її щоки набувають того самого відтінку, який я бачив декілька днів тому в ресторані. Це виглядає так, ніби вона запрошує мене на… побачення? Відкладаю ручку. Дивлюсь на неї довше, ніж слід. І в тому, як вона говорила, як стискала планшет, як поправляла окуляри — не було лише службового тону. Була тривога. Наче вона робила щось за межами дозволеного. 

— Тоді я чекатиму вас. Надішліть адресу та час.

Таміла завмирає на мить. Немов не очікувала, що я погоджуся. Її пальці стискають планшет, ніби той зараз може врятувати. Очі трохи розширюються, і я ловлю цей погляд — переляканий, спантеличений?..

— Звісно, — видихає вона з ледь помітною затримкою. Потім киває, і швидко виходить з кабінету. Двері м’яко зачиняються. І я залишаюся наодинці з власною головою.

Боже, що я тільки що зробив? Можливо, я помиляюсь. Можливо, це справді робоча ініціатива, і я зараз буду виглядати як самозакоханий дурень. Але… Я хочу дізнатись. Хочу зрозуміти — чому її голос тремтів. Чому вона раптом наважилася переступити свою власну межу. І головне — чому з усіх людей на світі… мені хочеться, щоб вона це зробила. Я справді хочу побачення з нею.

***

Сідаючи за столик у ресторані, трохи відпиваю води з келиха. Чорт забирай, схоже на те, що я хвилююся. Бути такого не може… Поправляю краватку, яка раптом почала стискати. На терасі тепло, гуде вуличний шум, чути музику з якогось відкритого бару поверхом нижче. Занадто живе, як для мого типового вечора. Погляд ковзає до входу. Жодного знайомого силуету.  Я мав запропонувати її підвезти. Забрати з дому. Просто, логічно, спокійно. А я... сиджу тут, мов дурень. 

Раптом помічаю, як до мого столу прямує жіноча фігура. Висока блондинка, одягнена в короткий рожевий топ відкриває пуп, джинсова спідниця ледве прикриває стегна. Але мені байдуже. Мій погляд ковзає крізь неї, повз неї, далі — туди, де я чекаю лише одну людину. Ту, яка мала прийти.

— Добрий вечір, — занадто солодко промовила блондинка, простягаючи до мене руку, ніби хотіла, щоб я поцілував її. — Я Валерія.

Зводжу брови, ігноруючи її руку.

— Ви, мабуть, помилися столиком, бо… — починаю я, але ця жінка перебиває мене:

— Хіба ви не Єгор Левченко?

Сповільнено киваю головою, підтверджуючи. І після цього блондинка, поблажливо усміхається, швидко сідаючи за столик, на стілець поряд зі мною. 

Перепрошую, але… Якого біса?

— Я Валерія Гореницька, не знаю, чи в курсі ви про…

— Зачекайте, — різко перебиваю. — Хто ви?

Блондинка моргає, як актриса, яку раптово вивели з ролі.

— Я ж кажу, Валерія. Ми мали з вами… зустріч. Ваш батько…

Ці два слова б’ють, як удар у груди.

— Прокляття, — видихаю, і мені стає… тісно.

Мені тісно в тілі. В одязі. У просторі. У ситуації. У голові.

— Ви зовсім не такий, яким я вас уявляла. Ваш батько стільки хорошого розповідав. Каже, ви — геній бізнесу, але зовсім не вмієте відпочивати, — Валерія легковажно знизує плечима і ближче підсуває стілець. Настільки, що її коліно майже торкається мого. Але інстинктивно я встигаю відхилитися від цієї особи.