Розділ 16

Єгор

Ігнорувати слова Гавриїла про побачення та мої... почуття до Таміли виявляється важче, ніж я думав. Я наївно гадав: якщо не торкатимусь теми — вона зникне. Якщо уникатиму її погляду, її слів, її тону голосу — все вляжеться. Це мине, як спалах. Як перегрів системи. Але, чорт забирай, все тільки гіршає. Таміла постійно була поруч. І мені хотілося торкнутися її. Бо знав, що вона — єдина, від дотику якої не хотілось втекти. Але це, трясця, все одно лякало мене.

Я переглядаю ранковий звіт від відділу аналітики. Десять секунд — і вже бачу помилку в таблиці. Олійник знову використав не ту формулу. Стиснувши губи, роблю позначку, відкладаючи документ убік. У цю мить чути, як у двері тихо стукають, а потім вони прочиняються.

— Єгоре Вікторовичу, — лунає голос Таміли. 

Підводжу очі. Сердюк заходить у кабінет, притримуючи планшет. Її кремовий костюм ідеально сидить на ній. Спідниця — м’яко лягає по стегнах, підкреслюючи витончену талію, яку мені чомусь хочеться обійняти долонями. Погляд мимоволі ковзає нижче — вздовж її ніг, які впевнено крокують до мого столу. Коліна — ідеальної форми. І я вчасно змушую себе відвести погляд, поки уява не почала малювати зовсім не професійні сценарії. Чорт. Мені не можна так на неї дивитись. Вона все ще моя асистентка. Але, Господи, як же складно не дивитись… Ніколи не відчував настільки сильного бажання.

— Щось сталося? — холодно запитую. 

— Ні, все гаразд, — швидко відповідає. — Просто хотіла обговорити оновлений графік на тиждень.

Таміла підходить ближче.

— Заплановану зустріч із Ратнером у середу перенесли на четвер. Також… — вона робить паузу. Її пальці ковзають по оправі. Вона вдихає глибше. — Є пропозиція щодо однієї неформальної зустрічі.

Нахиляю голову трохи набік, і кінчиками пальців повільно торкаюсь губ.

— Неформальної? 

— Ну… — дівчина хитає головою, ніби виправляється. — Можна назвати це... вечерею. У більш неформальній атмосфері. 

Я мовчу. Пильно дивлюсь на неї. Таміла відводить погляд убік, пальці знову знаходять оправу. Її щоки набувають того самого відтінку, який я бачив декілька днів тому в ресторані. Здається, ніби вона запрошує мене на… побачення? Відкладаю ручку. Дивлюсь на неї довше, ніж слід. І в тому, як вона говорила, як стискала планшет, як поправляла окуляри — не було лише службового тону. Була тривога. Наче вона робила щось за межами дозволеного. 

— Тоді я чекатиму вас. Надішліть адресу та час.

Таміла завмирає на мить. Немов не очікувала, що я погоджуся. Її пальці стискають планшет, ніби той зараз може врятувати. Очі трохи розширюються, і я ловлю цей погляд — переляканий, збентежений?..

— Звісно, — видихає з ледь помітною затримкою. 

Потім киває, і швидко виходить з кабінету. Двері м’яко зачиняються. Я залишаюся наодинці з власною головою.

Боже, що я щойно зробив? Можливо, я помиляюсь. Можливо, це справді робоча ініціатива, і я зараз буду схожим на самозакоханого дурня. Але… Я хочу дізнатись. Хочу зрозуміти — чому її голос тремтів. Чому вона раптом наважилася переступити свою власну межу. І головне — чому з усіх людей на світі… мені хочеться, щоб вона це зробила.  

Я справді хочу побачення з нею. 

***

Сідаючи за столик у ресторані, трохи відпиваю води з келиха. Чорт забирай, схоже на те, що я хвилююся. Бути такого не може… Поправляю краватку, яка раптом почала стискати. На терасі тепло, гуде вуличний шум, чути музику з якогось відкритого бару поверхом нижче. Занадто живе, як для мого типового вечора. Погляд повертається до входу. Жодного знайомого силуету.  Я мав запропонувати її підвезти. Забрати з дому. Просто, логічно, спокійно. А я... сиджу тут, мов дурень. 

Раптом помічаю, як до мого столу прямує жіноча фігура. Висока блондинка, одягнена в короткий рожевий топ, що відкриває пупок, джинсова спідниця ледве прикриває стегна. Але мені байдуже. Мій погляд ковзає крізь неї, повз неї, далі — туди, де я чекаю лише одну людину. Ту, яка мала прийти.

— Добрий вечір, — занадто солодко промовляє блондинка, простягаючи до мене руку, ніби хоче, щоб я поцілував її. — Я Валерія.

Зводжу брови, ігноруючи її руку.

— Ви, мабуть, помилилися столиком, бо… — починаю я, але ця жінка перебиває мене:

— Хіба ви не Єгор Левченко?

Повільно киваю, підтверджуючи. І після цього блондинка поблажливо усміхається, швидко вмощуючись на стілець поряд зі мною.

Перепрошую, але… Якого біса?

— Я — Валерія Гореницька. Не знаю, чи відомо вам про…

— Зачекайте, — різко перебиваю. — Хто ви?

Блондинка моргає.

— Я ж кажу, Валерія. Ми мали з вами… зустріч. Ваш батько…

Ці два слова б’ють, як удар у груди.

— Прокляття, — видихаю, і мені стає… тісно. В тілі. В одязі. У просторі. У ситуації. У голові.

— Ви зовсім не такий, яким я вас уявляла. Ваш батько стільки хорошого розповідав. Каже, ви — геній бізнесу, але зовсім не вмієте відпочивати, — Валерія легковажно знизує плечима і ближче підсуває стілець. Настільки, що її коліно майже торкається мого. Але я інстинктивно встигаю відхилитися від цієї особи.