Розділ 15

Таміла

Дивлюся на сорочку та піджак, які мені дав Єгор Вікторович. Пройшло вже чотири дні, а я все ще не знаю, що мені з ними робити. З боку це виглядає, ніби я викрала частину його ділового гардероба. Не вистачає лише штанів, щоб був повноцінний костюм. Хитаю головою, усміхаючись власним думкам. Що ж хай поки залишається висіти це все в моїй спальні…

Ранок на роботі проходить спокійно. Ніхто не кричить, не нервує, ніхто не запізнюється на зум. Усе — по графіку. Я навіть встигаю дописати фінальний блок у звіті. Саме закриваю ноутбук і занотовую список завдань на день, коли двері приймальні відчиняються.

— Добрий день, — пролунало глибоким, спокійним голосом.

Я підводжу очі на.... Віктора Анатолійовича. Батько мого боса. Бачила його лише двічі, але цього достатньо, щоб відчувати напруження в одній кімнаті з ним.

— Добрий день, — відповідаю максимально чемно. — Вас очікували?

— Ні, — усміхається він трохи криво. — Але ж я маю привілей іноді з’являтися без попередження, правда ж?

Встигаю кивнути, і він уже проходить повз — просто до кабінету сина. Мене трохи трусить. Ну тобто… він не страшний. Теоретично. Просто цей чоловік несе з собою таку внутрішню дисципліну, що хочеться підтягнутись, випростатись і автоматично сказати: «Так точно». Ще б пак. Він же колишній генерал.

Через інтерком звучить голос Єгора Вікторович:

— Таміло, принесіть, будь ласка, два подвійних еспресо в кабінет.

— Зараз принесу, — відповідаю рівним голосом і вимикаю лінію, хоча в животі щось скручується в невизначений клубок.

Приготовивши каву, обережно заходжу до його кабінету, й не затримуючи погляд ні на батькові, ні на босові, підходжу до столу. Спочатку хотіла поставити одну з чашок Єгору Вікторовичу. Але неочікувано він повертається до мене, забираючи її з моїх рук, і наші пальці ледь торкаються. Ледь-ледь. На мить. Його погляд падає на мене — швидкий, оцінювальний. Щось занадто часто він почав торкатися мене. Зовсім дивний. Ставлю другу чашку на стіл біля Віктора Анатолійовича, киваю обом і вже майже виходжу, коли чую:

— Не можна все життя жити в обороні, синку, — звучить голос Віктора Анатолійовича. — Ти ж не на війні.

— Я не вважаю себе у війні, — сухо відповідає Єгор. — Просто не пускаю зайвих у свій тил.

— Але ж не всі — вороги.

Я не маю права слухати далі. Двері зачиняються за мною, але слова залишаються в голові. Не пройшло й чотирьох хвилин, як двері кабінету знову відчиняються. Віктор Анатолійович виходить сам. Його обличчя — спокійне, але в очах блимає щось несподіване. І, що найдивніше, він прямує прямо до мене.

— У вас обід, Таміло? — запитує він, дивлячись мені прямо в очі.

— Так, за десять хвилин, — я трохи спантеличила.

— Тоді, якщо не заперечуєте… — усміхається, на диво м’яко, — я б запросив вас на каву. Просто поговорити. Звісно, не в офісі. І… не скажемо Єгору. Домовились?

Я кліпаю. Частина мене — та, що чуйна до підтекстів — уже розуміє, що це не просто «кава». І тим більше — не просто «розмова».

— Гаразд, — мовила я, акуратно, але твердо.

***

Ми сидимо в маленькому кафе на сусідній вулиці, Віктор Анатолійович без зайвих роздумів замовляє собі чорну каву. Мені — чорний чай. А ще, не питаючи, додає до замовлення салат й полуничний десерт для мене. Після цього чоловік довго мовчить, ніби підбирає слова. І вже після того, як нам принесли замовлення, каже:

— Я не часто втручаюся. Але, як батько… маю на це право.

Нічого не відповідаю. Лише чекаю. Хто я така, щоб щось казати з цього приводу?

— Мій син — складна людина. Це ви, мабуть, і самі помітили. Його не можна переконати, змусити чи надихнути. Він або дозволяє собі відчувати — або замикається. Коли Єгору виповнилося десять… — він зупиняється, стискаючи пальцями чашку. — Він перестав торкатися людей. Навіть мене. І тому, Таміло, я маю до вас прохання.

Я напружуюсь.

— Допоможіть мені організувати для нього побачення з жінкою.

— Вибачте, — кажу повільно, намагаючись зберігати нейтральний тон, хоча чай у горлі перетворюється на металевий присмак, — але я не можу цього зробити.

— Чому ж? — він навіть не здивований. Його голос спокійний, рівний. Ні натяку на тиск. Лише сухий інтерес, ніби ми говоримо не про живу людину, а про розклад зустрічей.

— Бо це… — я на мить заплющую очі, збираючи слова. — Це не моя роль. Я — його асистентка. Не координатор особистого життя. І не посередник. А ще… — дивлюсь прямо на нього, — я поважаю вашого сина. Досить, щоби не маніпулювати ним за його спиною.

Тиша між нами загусла. У її центрі — тільки дзенькіт ложечки в чашці, і відсторонено чути голоси інших людей. Повільно відсовую стілець, готуючись піднятись.

— Ви мене неправильно зрозуміли, — м’яко каже Віктор Анатолійович. — Я не прошу вас маніпулювати. Лише… підштовхнути. Може, він сам побачить, що йому треба.

— Перепрошую, але я цього не зроблю... — хитаю головою, підіймаючись. Беру сумку і вже розвертаюся, коли він несподівано кидає:

— А чи знає він про вашу таємницю Таміла Сердюк? Чи краще Романовська?

Я завмираю. Не дихаю. Мене наче хтось ударив під дих.

— Що? — обертаюсь до нього повільно. Голос мій тепер низький, обережний, майже шепіт.

Він мовчить, тільки дивиться на мене.

— Ви ж розумієте, що я не просто так запросив на каву, — сказав після довгої паузи. — Розумні люди завжди мають козирі у рукаві.

Стискаю тремтячі губи, і знову опускаюся на стілець.