Розділ 15

Таміла

Дивлюся на сорочку та піджак, які мені дав Єгор Вікторович. Минуло вже чотири дні, а я все ще не знаю, що мені з ними робити. Збоку здається, ніби я викрала частину його ділового гардероба. Не вистачає лише штанів, щоб був повноцінний костюм. Хитаю головою, усміхаючись власним думкам. Що ж, нехай поки повисять  у моїй спальні…

Ранок на роботі проходить спокійно. Ніхто не кричить, не нервує, ніхто не запізнюється на Zoom. Усе — за графіком. Я навіть встигаю дописати фінальний блок у звіті. Саме складаю список завдань, коли двері приймальні відчиняються.

— Добрий день, — лунає глибокий, спокійний голос.

Я підводжу очі й бачу... Віктора Анатолійовича. Батька мого боса. Бачила його лише двічі, але цього достатньо, щоб відчувати напруження, перебуваючи в одній кімнаті з ним.

— Добрий день, — відповідаю максимально чемно. — На вас чекали?

— Ні, — усміхається він трохи криво. — Але ж я маю привілей іноді з’являтися без попередження, правда ж?

Встигаю лише кивнути, а чоловік уже проходить повз, до кабінету сина. Мене трохи трусить. Ну тобто… він не страшний. Теоретично. Просто цей чоловік випромінює таку внутрішню дисципліну, що хочеться виструнчитися і автоматично сказати: «Слухаюсь!». Ще б пак. Він же колишній генерал.

Через інтерком звучить голос Єгора Вікторовича:

— Таміло, принесіть, будь ласка, два подвійні еспресо в кабінет.

— Зараз принесу, — відповідаю рівним голосом і вимикаю лінію, хоча в животі щось скручується в невизначений клубок.

Приготувавши каву, обережно заходжу до його кабінету, і, не затримуючи погляду ні на батькові, ні на босові, підходжу до столу. Спочатку хотіла поставити одну з чашок Єгору Вікторовичу. Але несподівано він повертається, забираючи її з моїх рук, і наші пальці ледь торкаються. Ледь-ледь. На мить. Його погляд падає на мене — швидкий, оцінювальний. Щось занадто часто він почав торкатися мене. Наче його підмінили.

Ставлю другу чашку на стіл біля Віктора Анатолійовича. Вже виходячи, чую:

— Не можна все життя жити в обороні, синку, — звучить голос Віктора Анатолійовича. — Ти ж не на війні. 

— Не вважаю, що я на війні, — сухо відповідає Єгор. — Просто не пускаю зайвих у свій тил.

— Але ж не всі — вороги. 

Я не маю права слухати далі. Двері зачиняються за мною, але слова залишаються в голові. Не минає й чотирьох хвилин, як двері кабінету знову відчиняються. Віктор Анатолійович виходить сам. Його обличчя — спокійне, але в очах блимає щось несподіване. І, що найдивніше, він прямує просто до мене.

— У вас обід, Таміло? — запитує він, дивлячись мені прямо в очі.

— Так, за десять хвилин, — я трохи розгубилася.

— Тоді, якщо не заперечуєте… — усміхається, на диво м’яко, — я б запросив вас на каву. Просто поговорити. Звісно, не в офісі. І… не скажемо Єгорові. Домовились?

Я розгублено кліпаю. Частина мене — та, що чутлива до підтекстів — уже розуміє, що це не просто «кава». І тим більше — не просто «розмова». 

— Гаразд, — кажу акуратно, але твердо. 

***

Ми сидимо в маленькому кафе на сусідній вулиці, Віктор Анатолійович без зайвих роздумів замовляє собі чорну каву. Мені — чорний чай. А ще, не питаючи, додає до замовлення салат і полуничний десерт для мене. Після цього чоловік довго мовчить, ніби підбирає слова. І вже коли нам приносять замовлення, починає:

— Я нечасто втручаюся. Але, як батько… маю на це право.

Нічого не відповідаю. Лише чекаю. Хто я така, щоб щось казати з цього приводу?

— Мій син — складна людина. Це ви, мабуть, і самі помітили. Його не можна переконати, змусити чи надихнути. Він або дозволяє собі відчувати — або замикається. Коли Єгору виповнилося десять… — він зупиняється, стискаючи пальцями чашку. — Він перестав торкатися людей. Навіть мене. І тому, Таміло, я маю до вас прохання.

Я напружуюсь.

— Допоможіть мені організувати для нього побачення з жінкою.

— Вибачте, — кажу повільно, намагаючись зберігати нейтральний тон, хоча чай у горлі набуває металевого присмаку, — але я не можу цього зробити.

— Чому ж? — він навіть не здивований. Його голос спокійний, рівний. Ні натяку на тиск. Лише сухий інтерес, ніби ми говоримо не про живу людину, а про графік зустрічей.

— Бо це… — я на мить заплющую очі, збираючи слова. — Це не моя роль. Я — його асистентка. Не координатор особистого життя. І не посередник. А ще… — вже дивлюсь прямо на нього, — я поважаю вашого сина. Достатньо, аби не маніпулювати ним за його спиною.

Тиша між нами гусне. У її центрі — тільки дзенькіт ложечки в чашці, і де-не-де чути голоси інших людей. Повільно відсовую стілець, готуючись піднятись.

— Ви мене неправильно зрозуміли, — м’яко каже Віктор Анатолійович. — Я не прошу вас маніпулювати. Лише… підштовхнути. Може, він сам побачить, що йому треба.

— Перепрошую, але я цього не зроблю... — хитаю головою, підіймаючись. Беру сумку і вже розвертаюся, коли він несподівано кидає: