Розділ 14

Єгор

— Ні, — зізнаюся. — Вона... збиває.

— Різниця тонка, але фундаментальна.

Я встаю з дивана. Мені треба рух. Простір. Холод. Підходжу до вікна, упираюсь рукою в підвіконня. Вогні міста — ніби розплавлене золото. І серед цього сяйва я чітко бачу те, що не хочу бачити. Її силует. Її подих, коли я притягнув її до себе в темряві. І те, як вона ідеально лягла в мої руки.

— А після сходів?

— Я повіз її вечеряти.

— Як джентльмен?

Заплющую очі, згадуючи, як накинув піджак їй на плечі. І… як торкнувся. Навмисно. І знав же: годинник для вимірювання пульсу, який витягнув з внутрішньої кишені, можна було взяти раніше. Без жодного торкання. Але, чорт забирай, я зробив інакше. Ніби шукав привід. Ніби мені треба було це — секунди контакту, тканина, що ковзає по її плечах, її подих, ледь помітне тремтіння шкіри під пальцями.

— Як керівник, що піклується про працівника. Вона не їла. І працювала  в неробочий час.

— То… — голос Гавриїла тягнеться з тією ж підступною інтонацією, якої я боявся ще з перших сеансів. — Це було перше побачення у твоєму житті?

— Це не… — починаю, але замовкаю.

Бо згадую сьогоднішній ранок. Футболка, прилипла до спини. Подих, як після бігу. А головне — сон.

— Це все, Гавриїле, через тебе. Той клятий сон. Це все він мені запудрив мізки. Якби ти не сказав мені про… — я замовкаю.

— Сон?

Я застигаю. Відкидаю голову, і ледве не стогну.

— Єгоре, — голос Гавриїла став небезпечно тихим, з відтінком тріумфу, — що за сон?

Я мовчу. Це пастка. Я знаю цей тон. Він уже витягає з шухляди свій умовний блокнот і готує пастельні маркери: один — «травма», інший — «емоційна прив’язаність», третій — «еротична проєкція».

— Це не має значення, — пробую відкупитися, але сам чую, як погано звучить мій голос. Як зрадницьки хрипко. — Я не збираюсь обговорювати це.

— Він був про Тамілу?

Мовчання.

— Ти її… поцілував?

Продовжую мовчати.

— Це був еротичний сон?

— Гавриїл.

— Так?

— Якщо ти не замовкнеш, я зміню психотерапевта.

— Не зможеш. Ти вже емоційно залежний.

Притискаю пальці до перенісся.

— Це не змінює суті, — бурмочу. Хоч і сам не зовсім розумію, до кого це адресовано — до нього, до себе, чи до тієї частини мого мозку, яка досі пам’ятає її запах. Не парфуми. Шкіру. Волосся. Щось дуже тихе, ніжне, наче уявне… але занадто реальне для вигадки.

— Що саме не змінює? — не відпускає Гавриїл. — Те, що ти, людина, яка не витримує дотиків, не просто витримав їх — а ініціював? Чи те, що у твоїх снах вона вже… ближче, ніж у житті? І я розумію, чому ти не хочеш цього бачити. Бо щойно ти визнаєш значення — все зміниться. Але дозволь, я тобі поясню. Сон — це форма несвідомого контакту. Те, що ти не дозволяєш собі вдень, мозок намагається опрацювати вночі. Якщо у сні ти торкаєшся її без страху — значить, десь глибше ти вже дозволив собі хотіти цього.

— Хотіти не означає дозволити, — жорстко відрізаю.

— Але це означає потребу, Єгоре. Ти можеш її контролювати, ігнорувати, витісняти. Але не скасовувати. Люди не роботи, навіть якщо поводяться так роками.

— Це не терапія. Це спроба влізти мені в голову.

— Саме цим я і займаюсь. З першого дня, якщо ти раптом забув.

Я зітхаю. Втомлено. З важким повітрям у грудях.

— Добре. Припустимо. Нехай це означає, що я потребую. І що далі?

— Ти маєш вибір, — голос Гавриїла став рівним, майже професійно нейтральним. — Залишити це в снах. І далі вдавати, що твоя реальність — це самотній пентхаус. Або спробувати дозволити собі щось інше.

— Ти хочеш, щоб я почав з нею стосунки?

— Я нічого не хочу. Це твоя робота — вирішувати. Але скажу тобі чесно: ти вперше за всі наші роки звучиш… живим. Навіть зараз, коли нервуєш. Коли сперечаєшся. Коли злишся. Бо тобі важливо.

— Мені важливо не втратити контроль. Вона — підлегла.

— І ти — людина. Це теж факт. Ти не можеш усе життя ховатися за посадою.

— Це не хованки, — голос мій рветься. — Це мій спосіб тримати себе в цілості. Якщо я дозволю почуття — я розвалюсь.

— Може, навпаки? — запитує тихо. — Може, саме в цьому й порятунок? Не розвалитись — а зібратись по-справжньому. Бо, Єгоре, контроль — це не сила. Це броня. І ти її носиш занадто довго.

Зводжу очі до стелі. І відчуваю, як у грудях повільно — дуже повільно — наростає хвиля. Напруга. Гостре бажання... просто натиснути паузу. Вимкнути все. Зникнути. Але замість цього я видихаю:

— Мені було добре, коли я її тримав.

Не знаю, як на це реагувати. Бо частина мене хоче визнати: він має рацію. А інша — хоче втекти. Назад у звичний режим — де немає потреби нічого відчувати.

— Ти знаєш, що таке справжнє побачення, Єгоре? — раптом змінює тему Гавриїл. Голос легшає, стає лукавим.

— Не починай.

— Це коли ти поруч з людиною не тому, що маєш. А тому, що хочеш. Не через протокол. Не через обов’язок. А через… тягу. Через цікавість. Через бажання бути поруч — без причин.

Я мовчу. Бо його визначення надто влучне.

— Ти був на побаченні, Єгоре, — стоїть на своєму. — Навіть якщо не хотів цього визнавати.

Заплющую очі. І думаю: а якщо він має рацію? Бо, чорт забирай… я все ще відчуваю її тепло на своїх руках. І мені не хочеться забути. Мені хочеться ще.

— На добраніч, — кажу нарешті.

— Це найкраща відповідь, яку я сьогодні чув, — сміється Гавриїл. — Бо це означає: ти почав думати не лише про роботу...