Розділ 13

Єгор

Таміла поправляє окуляри — звичним жестом. Ледь торкається оправи, зсуває вище на перенісся, уникаючи мого погляду. І я вже бачив це раніше. Сотні разів. Але сьогодні… це сприймається інакше. Немов щось м’яке, людське, ледь тендітне визирає з-під її ідеальності.

— Чому ви не носите окуляри, які я вам подарував? — знову запитую. Без докорів. Просто… бо пам’ятаю.

Її темно-зелені очі на мить зупиняються на мені.

— Вони… зламались, — тихо промовляє, несвідомо закушуючи нижню губу. Та миттєво стає ще рожевішою — як стигла вишня на тлі її блідого обличчя. — Випадково.

Ніби це мало щось змінити. Але змінює лише одне — відчуття, що це неправда. Не нахабна, не образлива. Просто — обережна. М’яка брехня, як шарф, яким огортаються в лютий мороз. Я міг би сказати щось. Але промовчу. Бо це справді не моя справа, що вона з ними зробила.

— Шкода, — кажу просто.

— Що саме? — перепитує, підіймаючи очі на мене.

— Що ви їх не носите, — відповідаю. — Вони б… вам личили.

Це звучить простіше, ніж я відчуваю. Як гвинт у годинниковому механізмі — наче дрібниця, а без нього нічого не працює.

Таміла не відповідає. Лише злегка стискає пальцями край серветки. Її долоня така… акуратна. Маленька. Неначе все життя вона тримає в собі рух, але не дозволяє йому вирватись назовні. Її щоки ледь помітно рожевіють. І я не знаю, чи це від світла лампи над нами, чи від того, що я щойно сказав. Але цей відтінок… такий ніжний, що мені раптом стає тісно в грудях. Беру келих води, просто щоб зайняти руки. Але пальці трохи тремтять. А я ловлю себе на тому, що мені складно дихати.

Я ніколи не думав про Тамілу як про жінку. Вона була частиною системи. Механізмом, що працює безвідмовно. Точна, пунктуальна, зібрана. Асистентка, якої хотіли всі керівники — і яку я не відпустив, попри всі їхні прохання. Але от вона — тут. Навпроти мене. І… щось змінюється.

***

Квартира зустрічає тишею. Як завжди. Розстібаю манжети сорочки, підходячи до вікна, автоматично клацаю пультом — штори розсуваються. За вікном вечірнє місто. Вогні. Потік машин. Висота двадцять сьомого поверху дарує відчуття відстороненості. Мене не видно звідси. І я не бачу нікого чітко. Лише загальну картину, без деталей. Ідеально. Мобільний на столі здригається, наче його судомить. Подивившись на екран, я лише зітхаю. Гавриїл. Знову.

— Алло.

— О! Цар визнав моє існування! — з іронією вигукує веселий голос на тому кінці. — Єгоре Вікторовичу, чи дозволите, нарешті, вашому психотерапевту дізнатися, що ви живі?

— Я був зайнятий.

— Зайнятий? — він хмикає. — Психосоматикою чи роздумами, чому саме ця жінка ввімкнула у вас режим «людина»?

Я не відповідаю. Тиша — мій основний метод захисту. Але він уже мене читає, як інструкцію до кавоварки.

— Добре. Мовчи. Але ж ти знаєш, що мовчання для тебе — це, як правило, найгучніша відповідь?

Сідаю на диван. Погляд ковзає по стелі. Я знову бачу її — у моїй уяві. Як сиділа навпроти. Як піджак обрамляв її плечі. Як вона…

— Ми вечеряли, — виривається з мене. 

Запізно усвідомлюю, що щойно сказав. І вже запізно це відкликати. Хочеться прокрутити час назад. Або самому затулити собі рота. Або — краще — викинути себе у вікно з двадцять сьомого.

— Ви… з ким? — голос Гавриїла стає небезпечно грайливим. Здається, йому подобається мучити.

— З Тамілою, — відповідаю, стискаючи пальці на коліні. 

Все. Це кінець. Я фактично зізнався психотерапевту, що мав вечерю з жінкою.

— О, Єгоре… — Гавриїл робить паузу, в якій, здається, всесвіт стихає, щоб краще почути його сарказм. — Ти пішов на добровільне побачення.

— Це не побачення, — рвучко заперечую. — Це була… ситуація.

Видихаю, проводячи пальцями по чолу. Пульс у скронях ще не повернувся до норми після вечері. А тепер ще це.

— От скажи, Єгоре, — в голосі мого психотерапевта звучить ледь стримувана розвага, — коли востаннє ти добровільно вечеряв з кимось, коли це не було пов’язано з укладанням контракту, відрядженням або політичним партнерством?

Я мовчу.

— Добре. Поговоримо фактами, — продовжує, і, чорт забирай, я вже бачу, як його очі блищать від азарту, хоч і не бачу самого обличчя. — Що сталося сьогодні до вечері?

— Нічого, — відрубую, надто швидко.

— Не бреши мені. У мене безліч сертифікатів і шість років досвіду, щоб чути, коли клієнт дихає по-іншому.

Намагаюся не зітхнути, але тіло саме видає цей зрадливий звук. І, здається, цього вистачає.

— На роботі вибило світло, — кажу, але звучить так, ніби виправдовуюся.

— Ого. І ви лишились наодинці?

— Ми спускалися сходами. Вона йшла на підборах. І…

— І?

Я знову мовчу. Але відчуваю, як усередині щось підіймається — не роздратування. Не сором. А щось ближче до хвилювання. До вразливості. І це… насторожує більше.