Розділ 9

Таміла

Шоста двадцять. Я прокидаюся за хвилину до будильника, як завжди заздалегідь. Мозок звик до бойової готовності. Потім — вмикаю режим: душ, волосся, догляд, макіяж, одяг. Все — як по нотах. Без імпровізацій. Невже все моє життя пройде в такому темпі?

Телефон вібрує. І в той же момент усе стискається всередині. Мені потрібно лише видихнути. Але легше не стає.

— Алло?

— Доброго ранку, Тома, — голос вітчима, солодкий, як запечена карамель, але я вже знаю: після неї завжди опік. — Як справи на роботі? Ще не вигнали?

— Все добре, дякую, — відповідаю рівно. — І я Таміла, а не Тома.

Останнє прозвучало різко, і моя щелепа стискається до болю у лицьових м’язах. На тому кінці пауза. Така собі фірмова — «зараз буде».

— Сподіваюся, не забула, хто зробив тебе такою, яка ти є? Чи тобі вже здається, що сама пробилась? Що в тебе талант з неба впав? Що ти не викидень із району, де тебе чекала або швабра, або шест?

Я мовчу, кусаючи внутрішню сторону щоки.

— Ти працюєш в одній із найкращих компаній країни, бо я навчив тебе дисципліни. Я. Не твоя мати. Не вчителі. Я.

Кожне «я» — як удар. Наче він досі тримає ремінь у руці.

Я не хочу пам’ятати, але пам’ятаю.

Вперше це відбулося, коли у другому класі я принесла додому погану оцінку з читання. «Шість». За повільність. Бо я боялась публічно читати — плуталась у словах.

Вітчим довго дивився на мене без емоцій, а потім зняв ремінь.

— Витягуй руки. Долонями догори.

Я не рухалась. Він підняв брову.

— Витягуй. Я не повторюю двічі.

— Але я… я старалась…

— Не канюч.

Я підняла руки. Маленькі, худенькі, тремтячі.

Перший удар — по правій. Біль прорізає мозок.
Другий удар — по лівій. Сльози в очах, але я не кричу.
А потім йшов третій, четвертий, і так нескінченно, бо коли боляче, ти вже не бачиш меж…

З кожним роком покарання ставали витонченішими. І водночас болючішими.

Саме тому — я завжди вигравала в олімпіадах.

Саме тому — в мене золота медаль.

Саме тому — червоний диплом.

Саме тому — жодного зриву. Жодного вибору, крім правильного.

Бо помилка — це біль. А біль — це приниження.

— Твоя мама хоче тебе бачити, — каже вітчим у слухавку вже м'якше. Це пастка. Завжди.

Мій погляд мимоволі падає на сорочку Єгора Вікторовича. Я досі не вирішила, що мені з нею робити.

— Я так не думаю, — відповідаю, і тисну на червоне коло.

Звук — короткий, майже нечутний. Але всередині — вибух. Мої руки… вони тремтять. Як тоді. Як завжди після розмов з ним. Я дивлюся на них — стрункі пальці, акуратні нігті, тонке зап’ястя. І думаю: ненавиджу. Я ненавиджу ці руки. Не через ремінь. Не через дитячі шрами — їх уже давно не видно. Але одного разу ці руки зробили щось таке… чого я досі собі не пробачила.

***

Закінчую готувати каву для боса, коли він заходить.

— Доброго ранку, — кажу я, намагаючись тримати голос у нейтральному діапазоні: ввічливо, професійно, без тремтіння.

— Доброго, — коротко кидає Єгор Вікторович і проходить повз. Мовчки. Без звичних інструкцій.

Я здивовано кліпаю йому вслід. А потім беру горнятко, і заходжу в його кабінет.

— Кава готова, — кажу, обережно виставляючи чашку на підставку. На столі вже все — теки, планшет, ручка, навіть серветки.

— Дякую, — пробурмотів, сідаючи за стіл.

Я займаю своє місце трохи осторонь. Єгор Вікторович не озирається, не дає вказівок, не просить з’єднати з кимось, не питає про плани на день. Просто мовчить і... п’є каву. Кожен його рух сьогодні здається повільнішим, глибшим. Я кидаю на нього кілька коротких поглядів. А потім ловлю, як він... дивиться на мене. Не прямо. Куточком погляду. Ніби крадькома.

І в мене знову стискається живіт.

Він помітив щось? Щось не так з одягом? З зачіскою? Може, макіяж?

Машинально торкаюся окулярів, підсуваю їх вище, потім рукою пригладжую волосся у хвості. Все — як завжди.

Це погано.

— Ви… — починаю, але вчасно зупиняюсь. «Не лізь». Це правило №1. Але він і далі мовчить.

Він же не збирається мене звільнити? Через Людмилу? Чорт, він все ще міг передумати щодо мого звільнення...

Я ковтаю грудку в горлі й примушую себе зосередитись на планшеті. Але слова розмиваються. Якщо він справді вирішив...

— Щодо вчорашнього інциденту… — все ж починаю.

— Вчорашній інцидент вичерпано, — перебиває Єгор Вікторович, не відриваючи погляду від чашки. Його голос… холодний. Але не байдужий. Більше схожий на… стриману воду перед водоспадом.

Я моргаю.

— Як… вичерпано?

Бос нарешті підіймає очі. Погляд — прямий, сталевий. Але в ньому щось нове. Я не можу це окреслити, але від нього холод по спині, змішаний з теплом десь під ребрами. Дивне, нелогічне поєднання.

— Ігор і Людмила більше не працюють у нашій компанії, — чітко сказав він.

Пауза.

Проста, коротка, ділова фраза.

Але в мені — вибух.

— Як… — я хапаю повітря. — Ви… їх обох?

— Вони перевищили допустимі межі, — каже Єгор Вікторович, спокійно відкладаючи чашку. — А це не прощається. Не тут.

Я нічого не кажу. Просто… мовчу. Бо я не знаю, що саме відчуваю.

Я знала і раніше, що Єгор Вікторович може бути різким, суворим, холодним. За два роки, що я працюю з ним, він звільнив щонайменше п'ятнадцять людей. Рішення були швидкі, точні, як скальпель. Жодних компромісів. Жодних «ще один шансів». І тепер — Ігор і Людмила. Вони теж потрапили під цей холодний ніж. Але…

Цього разу — через мене. І відчувається це так, ніби хтось вперше… захистив мене. Не дорікнув. Не змусив виправдовуватись. Не сказав «ну ти ж розумієш», не закликав бути стриманою, не перекладав провину на мене. Просто… поставив межу. За мене.