Розділ 9

Таміла

Я прокидаюся за хвилину до дзвінка будильника. Як завжди — заздалегідь. Мозок звик до бойової готовності. Потім — вмикаю режим: душ, волосся, догляд, макіяж, одяг. Все — як по нотах. Без імпровізацій. Невже все моє життя пройде в такому темпі?

Телефон вібрує. І тієї ж миті усе стискається всередині. Мені потрібно лише видихнути. Але від цього не легше.

— Алло?

— Доброго ранку, Тома, — голос вітчима, солодкий, як розплавлена карамель, але я вже знаю: після неї завжди опік. — Як справи на роботі? Ще не вигнали?

— Все добре, дякую, — відповідаю рівно. — І я Таміла, а не Тома.

Останнє звучить різко, і моя щелепа стискається до болю у м’язах. На тому кінці пауза. Така собі фірмова — «зараз буде».

— Сподіваюся, не забула, хто зробив тебе такою, яка ти є? Чи тобі вже здається, що сама пробилась? Що в тебе талант з неба впав? Що ти не непотріб із району, де тебе чекала або швабра, або пілон?

Я мовчу, кусаючи внутрішній бік щоки.

— Ти працюєш в одній із найкращих компаній країни, бо я навчив тебе дисципліни. Я. Не твоя мати. Не вчителі. Я.

Кожне «Я» — як удар. Наче він досі тримає ремінь у руці.

Я не хочу пам’ятати, але пам’ятаю. 

Вперше це сталося, коли в другому класі я принесла додому погану оцінку з читання. «Шість». За повільність. Бо я боялась публічно читати — плуталась у словах.

Вітчим довго дивився на мене без емоцій, а потім зняв ремінь.

— Простягни руки. Долонями догори.

Я не рухалась. Він підняв брову.

— Простягуй. Я не повторюю двічі.

— Але я… я старалась… 

— Не скигли.

Я підняла руки. Маленькі, худенькі, тремтячі.

Перший удар — по правій. Біль прорізає мозок.

Другий удар — по лівій. Сльози в очах, але я не кричу.

Потім був третій, четвертий, і так нескінченно, бо коли боляче, ти вже не бачиш меж…

З кожним роком покарання ставали витонченішими. І водночас болючішими.

Саме тому — я завжди перемагала в олімпіадах.

Саме тому — в мене золота медаль.

Саме тому — червоний диплом.

Саме тому — жодного зриву. Жодного вибору, крім правильного.

Бо помилка — це біль. А біль — це приниження.

— Твоя мама хоче тебе бачити, — каже вітчим у слухавку вже м'якше. Це пастка. Завжди.

Мій погляд мимоволі падає на сорочку Єгора Вікторовича. Я досі не вирішила, що мені з нею робити.

— Я так не думаю, — відповідаю, а потім скидаю виклик.

Звук — короткий, майже нечутний. Але всередині — вибух. Мої руки… вони тремтять. Як тоді. Як завжди після розмов з ним.  

***

Я саме закінчую готувати каву для боса, коли він заходить.

— Доброго ранку, — промовляю, намагаючись тримати голос у нейтральному діапазоні: ввічливо, професійно, без тремтіння.

— Доброго, — коротко кидає Єгор Вікторович і проходить повз. Мовчки. Без звичних інструкцій.

Я здивовано дивлюся йому вслід, а потім беру горнятко та заходжу до його кабінету.

— Кава готова, — кажу, обережно ставлячи чашку на підставку. На столі вже все на місці: документи, планшет, ручка, навіть серветки.

— Дякую, — бурмоче бос, сідаючи за стіл.

Я займаю своє місце трохи осторонь. Єгор Вікторович не озирається, не дає вказівок, не просить з’єднати з кимось, не питає про плани на день. Просто мовчить і... п’є каву. Кожен його рух сьогодні здається повільнішим, глибшим. Я кидаю на нього кілька коротких поглядів. А потім ловлю, як він... дивиться на мене. Не прямо. Краєм ока, ніби крадькома.

І в мене знову стискається живіт.

Він помітив щось? Щось не так з одягом? З зачіскою? Може, макіяж?

Мимоволі торкаюся окулярів, підсуваю їх вище, потім рукою пригладжую волосся у хвості. Все — як завжди.

Це погано.

— Ви… — починаю, але вчасно зупиняюсь. 

«Не лізь». Це правило номер один. 

Але він і далі мовчить. Єгор Вікторович же не збирається мене звільнити? Через Людмилу? Чорт, він все ще міг передумати щодо мого звільнення...

Я ковтаю грудку в горлі й примушую себе зосередитись на планшеті. Але слова розмиваються. Якщо він справді вирішив...

— Щодо вчорашнього інциденту… — все ж починаю.

— Вчорашній інцидент вичерпаний, — перебиває Єгор Вікторович, не відриваючи погляду від чашки. Його голос… холодний. Але не байдужий. Більше схожий на стриману воду перед водоспадом.