Розділ 10

Єгор

— Тож на цьому слайді, — говорить Єва, махаючи клікером, ніби це чарівна паличка, — видно, що конверсія після запуску відеосерії з реальними клієнтами зросла на двадцять три відсотки.

Я сиджу на чолі стола в конференц-залі на п’ятнадцять осіб. Від мене праворуч — Тарас із комерційного вже утретє підморгує Єві, а потім зиркає в мій бік, сподіваючись, що я не помічу.  Зліва від мене — Таміла. Вона сидить рівно, не сутулиться, з планшетом у руках, на якому вже зробила більше нотаток, ніж Єва встигла сказати. Ідеально зачесане волосся. Знову зібране у високий хвіст, але кілька пасм вибилися і м’яко лягли на щоки. Її обличчя уособлює гармонію. Лінії правильні, врівноважені. Носик — маленький, з ледь задертим кінчиком. На ньому — ледь помітна родимка. Така крихітна, що раніше я її не помічав... А губи — не надто повні, але й не тонкі. Ідеальні. Чи будуть вони такими ж м’якими, як уві сні?

Я відкашлююсь. Це не допомагає. Бо образ її губ у мене перед очима вже не розсіюється. І, чорт забирай, я не можу з цим нічого зробити. Якого біса?

— Тут ми протестували три гіпотези на залучення аудиторії, — продовжує Єва. — Перша — емоційний тригер. Друга — знижки. Третя — меми. І ось вам результат: меми виграли. Із серйозним відривом.

Можливо, я б і звернув більшу увагу на презентацію, якби не задивлявся на свою асистентку. Таміла заплющує очі на секунду, коли з'являється надто яскравий слайд. І в цей момент я помічаю, як її вії тремтять. Я поняття не маю, чому це раптом мене так хвилює. Але… так. Тремтіння вій. Тепер це в моєму списку речей, які я раніше не помічав, дякую, підсвідомість.

У неї навіть вуха гарненькі. Маленькі, округлі. Такі, що хочеться...

Зупинися.

Я осмикую себе. Примушую зосередитись на слайдах. Але коли знову дивлюся на неї, то натрапляю на її погляд. Здивовано-запитальний. Чорт забирай. Мабуть, помітила, що я на неї задивився. А потім, нічого не запитавши, повертається до слайдів. І я знову лишаюся один зі своїм персональним багом: Я більше не можу спокійно сидіти поруч із Тамілою.

— Єво, — звертаюся рівно, холодно, і в залі одразу настає тиша.

— Так, Єгоре Вікторовичу? — вона киває.

— Ви сказали, що меми дали найвищий рівень залучення? Конкретизуйте: яка саме механіка спрацювала?

— Найвищу реакцію дали короткі ролики з самоіронією. Люди хочуть бачити, що ми вміємо сміятися з себе. Плюс — гумор на актуальні теми. Ми працювали з базовими шаблонами, але адаптували їх під цільову…

Так, правильно. Я маю залишатись самим собою. Холодним, точним, безпристрасним. СЕО, не чоловіком. Хто я такий, щоб дозволити собі слабкість через сон?

Презентація закінчується позитивно. Ніхто не фанат зустрічей зі мною, але всі люблять, коли їх хвалять. А у Єви талант — вона хвалить так, що навіть ті, хто провалив дедлайни, виходять із зали з високо піднятою головою.

Ми з Тамілою йдемо коридором назад до мого кабінету. Вона мовчить, гортаючи щось у планшеті. Я мовчу теж — не через брак тем, а через надлишок думок. Мозок намагається впіймати хоч одну нормальну: про роботу, про світовий ВВП — будь-що.

Я перший входжу в кабінет, кидаю погляд на годинник: 16:43.

— У вас на сімнадцяту годину запланований конференц-дзвінок із партнерами з Варшави. Хочете, перенесу на понеділок? — запитує Таміла.

— Ні, залишимо. Закрию все сьогодні, — відповідаю і знімаю піджак. — Але ти можеш бути вже вільна. П’ятниця, все-таки.

Вона киває, чемно й спокійно, як завжди:

— Добре, Єгоре Вікторовичу.

І виходить. Я не одразу повертаю голову, замість цього — дивлюсь у вікно. Тримаюся за підлокітники крісла, бо згадав, як уві сні притиснув її до своїх дверей. Як нахилився. Як знімав з неї окуляри. Як відчував її подих біля вуха, її руки на грудях, її шепіт, що не звучав сором’язливо, а ніби просив ще. Ще трохи.

Чи зустрічається вона з кимось? Ця думка влітає в голову раптово, без стуку. І я... зависаю. Можливо, зараз вона поїде не додому. І не до подруги, а до когось…

Хитаю головою.

Про що, трясця, я взагалі думаю?

Спілкування з Варшавою проходить без пригод. Кілька питань щодо оплати, оновлений прогноз на третій квартал, ще трохи нудних цифр, які я проковтую на автоматі. Розмову завершую рівно. Потім — ще пара листів, один короткий підпис у CRM, оновлення таблиці з преміями, перевірка контрактів на наступний тиждень. Нічого надзвичайного. Але я засиджуюсь. Не тому, що мушу. А тому, що не хочу йти. У мене немає ні кота, ні собаки, які б чекали вдома. Навіть кактуса. Я живу у квартирі, вікна якої виходять на центр міста, яке давно стало для мене лише тлом — сірим, сталевим, без запаху. Там усе зручно. Мінімалістично. Жодної зайвої речі. Жодної зайвої людини.

Я тяжко видихаю й вимикаю екран. Відкидаюся на спинку крісла, хрускаю пальцями, відчуваючи, як тіло втомлено потягується. Знову дивлюсь на годинник. І розумію: більше тягнути нема сенсу. Я сам. І все зробив.

Знімаю годинник, кладу в кишеню. Вдягаю піджак, виходжу з кабінету. І тут — зупиняюсь.

Таміла сидить за своїм столом, знову гортає щось на планшеті. Окуляри зсунуті трохи нижче, ніж зазвичай. Темно-русяве волосся вже розпущене — напевно, зняла гумку. Тепер воно м’якою хвилею лягло їй на плечі.