Розділ 8

Єгор

У вікнах офісу відбиваються вогні нічного міста — м’які, розмиті, трохи сонні. Я кидаю погляд на годинник. Офіційно робочий день вже давно закінчився, але я не можу змусити себе відпустити її. Не зараз. Таміла сидить поруч — зосереджена, мовчазна. Вона щось вивчає у звіті, брови ледь зведені. Верхня губа закушена. Трохи. Не демонстративно, щоб звабити мене. Але саме так, що мені хочеться провести пальцем по її вилиці, звільнити її від цієї зосередженості. Просто, щоб побачити її зелені очі.

— Тут, — дівчина нахиляється ближче й вказує пальцем на таблицю. Її рука майже торкається моєї. — Тут витрати на відрядження не збігаються з первинними документами.

Я не реагую. Точніше, я реагую — але не так, як треба.

— Ви чуєте? — запитує вона, повертаючи до мене обличчя.

Я чую. Надто добре.

— Так, — відповідаю, голос виходить хриплішим, ніж мав би.

— Добре, — повертається до документів, навіть не підозрюючи, яку війну я зараз веду сам із собою.

Пасмо волосся спадає на її щоку, плечі злегка напружуються, коли вона зосереджується. Я ловлю себе на думці, що хочу провести пальцем по шиї, відгорнути волосся, торкнутися м’яко… аж до ключиці. Важко проковтую слину, бо її присутність поряд дарує відчуття тепла, ніби ми самі в усьому світі.

— Я зроблю каву, — каже Таміла, ввічливо усміхнувшись.

Не відриваючись, стежу, як вона підводиться. Рухи плавні, невимушені. Світло торкається її фігури так, ніби вона намальована для цього моменту: тонка талія, округлі стегна, вузькі плечі. Таміла вже біля дверей. І я… втрачаю контроль. Рвучко підвожусь, немов керуюсь не розумом, а потребою, що прорвала всі мої внутрішні обмеження. Два кроки — і я біля неї. Вона обертається, здивовано запитує:

— Щось трапилося?..

— Так, — кажу, і м’яко, але без вагань, притискаю її до стіни.

Вона не встигає зреагувати, бо я вже знімаю з неї окуляри, обережно, двома пальцями, як коштовність. Кладу їх на полицю поряд, ніби вони нам заважали.

— Єгоре Вікторовичу, — її голос тремтить, але не від страху. — Ви...

— Просто помовч, — хрипко промовляю.

Повільно веду носом по її тендітній шиї, вбираючи запах шкіри.

— Що ви робите?

— Нарешті доторкаюсь. Бо більше не можу не торкатись.

Її великі, зелені очі блищать. Але вона не відштовхує та не зупиняє. Навпаки — подається назустріч. Торкаюся її щоки, і Таміла заплющує очі, ніби цей дотик — довгоочікуваний. Пальці ковзають до потилиці, до її шовковистого волосся. Повільно вивільняю його з хвоста, і волосся спадає на плечі, ковзає до лопаток.

Я занурюю в нього пальці, нахиляюся ближче. Проводжу губами по її щоках, ковзаю до вуст, і, перш ніж встигну обдумати свої дії, — цілую її. Вона тихо зітхає, відповідаючи на поцілунок — не боязко, не пасивно. Я відчуваю, як її уста розмикаються, запрошуючи поглибити поцілунок, і ця довіра п’янить сильніше за алкоголь. Мої губи стають наполегливішими, досліджуючи куточки її рота, роблячи її подих уривчастим.

Охоплюю її талію. Вона притягує мене ближче, пальці стискають тканину моєї сорочки, мов рятівну мотузку.

— Єгоре... — видихає вона, її дихання торкається моєї шкіри.

Її маленьке тіло притискається до мого, і я не можу стримати себе: підхоплюю її на руки й підсаджую на край стола, відсуваючи папери. Темно-синя сукня трохи задирається. 

Я не відводжу очей, не ховаю емоцій. Моя долоня лягає на її стегно. Шкіра гаряча, оксамитова. Я веду рукою вище, повільно, дражнячи, відчуваючи, як вона здригається від кожного сантиметра мого просування. А потім, коли пальці ковзають під…

Раптово вириваюся зі сну й сідаю в ліжку. Дихання важке. Футболка прилипла до спини. В кімнаті темно. Вікно трохи відкрите, ніч пахне липою й грозою, але повітря не дає спокою — воно наче теж щойно дихало в унісон зі мною. Серце гупає. 

Сон. Це був сон. Перший за всі ці роки — настільки приєм… Тобто, я ніколи не бачив таких снів.

Повільно падаю назад на подушку, притискаю пальці до перенісся. Дихаю. Раз. Два. Глибоко, намагаючись заспокоїтися. Але нічого не допомагає — образи ще тут. Її губи. Її тіло в моїх руках. Її подих. Її голос — тремкий і теплий...

— Клятий Гавриїл, — шепочу я в темряву. — Це все він.

Цей шарлатан знав, до чого веде. Він ліз у голову своїми словами, ніби тестував систему безпеки. Я маю змінити психотерапевта. Серйозно. Як мінімум — взяти паузу. Як максимум — стерти його номер і знову повернутись до самодіагностики, гантелей і сну по чотири години. Було безпечніше. Було спокійніше. Було… 

— Без дотиків, — мовлю вголос.

Я встаю з ліжка. Йду на кухню. Холодна плитка обпікає ступні. Наливаю собі води та п'ю. 

— Ти просто… відреагував, — кажу собі. — Мозок змоделював ситуацію. Це лише викид емоцій після напруженого дня. Буває. Нічого більше...