Розділ 8

Єгор

У вікнах офісу відбиваються вогні нічного міста — м’які, розмиті, трохи сонні. Я кидаю погляд на годинник. Офіційно робочий день вже давно закінчився, але я не можу змусити себе відпустити її. Не зараз. Таміла сидить поруч — зосереджена, мовчазна. Вона щось вивчає у звіті, брови ледь зведені. Верхня губа підтиснута. Трохи. Не сексуально. Не демонстративно. Але саме так, що мені хочеться провести пальцем по її щелепі, звільнити її від цієї зосередженості. Просто... побачити її зелені очі.

— Тут, — нахиляється ближче й тицяє пальцем у таблицю. Її рука майже торкається моєї. — Тут витрати з відрядження не збігаються з фактурою.

Я не реагую.

Точніше, я реагую — але не так, як треба.

— Ви чуєте? — запитує вона, повертаючи до мене обличчя.

Я чую. Надто добре.

— Так, — відповідаю, голос виходить хриплішим, ніж мав би.

— Добре, — повертається до документів, навіть не підозрюючи, яку війну я зараз веду сам із собою.

Вона повертається до таблиць. Я дивлюсь на неї: як пасмо волосся стелиться долі щоки, як плечі злегка напружуються, коли вона зосереджується. Я ловлю себе на думці, що хочу проводити пальцем по шиї, відштовхнути волосся, торкнутися м’яко… аж до ключиці. Несміливо до себе проковтую слину — її присутність поряд надає мені відчуття тепла, ніби ми одні в усьому світі.

— Я зроблю каву, — сказала Таміла, ввічливо усміхнувшись.

Дивлюся, як вона підводиться. Рухи плавні, невимушені. Світло торкається її фігури так, ніби намальоване для цього моменту: тонка талія, округлі стегна, вузькі плечі. Дівчина вже біля дверей. І я… втрачаю контроль. Різко підвожусь, немов керуюсь не розумом, а потребою, що прорвала всі мої внутрішні обмеження. Два кроки — і я біля неї. Таміла обертається, здивована:

— Щось трапилося?..

— Так, — кажу, і м’яко, але без вагань, тисну її до стіни.

Вона не встигає зреагувати, бо я вже знімаю з неї окуляри, обережно, двома пальцями, як коштовність. Кладу їх на полку поряд, ніби вони нам заважали.

— Єгоре Вікторовичу, — її голос тремтить, але не від страху. — Ви...

— Просто помовч, — хриплю я.

Повільно веду носом по її тендітній шиї, вбираючи запах шкіри.

— Що ви робите?

— Нарешті доторкаюсь. До тебе. Бо більше не можу не торкатись.

Її очі — великі, зелені, блищать. Але вона не штовхає. Не зупиняє. Навпаки — подається назустріч. Торкаюся її щоки, і вона прикриває очі, ніби цей дотик — довгоочікуваний. Пальці ковзають до потилиці, до її шовковистого волосся. Повільно розпускаю його з хвоста, і волосся спадає на плечі, ковзає до лопаток. Я заплутую в ньому пальці, нахиляюся ближче. Проводжу губами по її щоках, ковзаю до вуст, і, перш ніж встигну подумати — цілую її. Її губи відкликаються — не боязко, не пасивно. Вона тягнеться до мене. Тихо зітхає. Мої руки охоплюють її талію. Її долоні вже на моїх грудях. Вона притягує мене ближче, пальці стискають тканину моєї сорочки, як рятівну мотузку.

— Єгоре... — видихає вона, її дихання ковзає по моїй шкірі.

Її маленьке тіло притискається до мого, і я не можу стримати себе: підіймаю її на руки й кладу на край стола. Темно-синя сукня трохи задирається. Я не відводжу погляду, не ховаю емоцій. А потім, коли тягнуся до неї…

Різко підхоплююсь на ліжку. Дихання важке. Футболка прилипла до спини. В кімнаті темно. Вікно трохи відкрите, ніч пахне липою й грозою, але повітря не дає спокою — воно наче теж щойно дихало в унісон зі мною. Серце гупає, ніби я щойно здолав марафон.

Сон. Це був сон. Перший за всі ці роки — настільки… гар… Тобто, я ніколи не мав таких снів.

Повільно сповзаю в подушку, притискаю пальці до перенісся. Дихаю. Раз. Два. Глибше. Але нічого не допомагає — образи ще тут. Її губи. Її тіло на моїх руках. Її подих у моєму вусі. Її голос — тремкий і теплий...

— Клятий Гавриїл, — шепочу я в темряву. — Це все він.

Цей шарлатан знав, до чого веде. Він ліз у голову своїми словами, ніби тестував систему безпеки. Я маю змінити терапевта. Серйозно. Як мінімум — взяти паузу. Як максимум — стерти його номер і знову повернутись до самодіагностики, гантелей і сну по чотири години. Було безпечніше. Було спокійніше. Було…

— Без дотиків, — промовив вголос.

Я встаю з ліжка. Йду до кухні. Холодна плитка обпікає стопи. Наливаю собі води, і п'ю. У дзеркалі від холодильника — відображення. Блідий. Стиснута щелепа. І все ще… трохи розгублений.

— Ти просто… відреагував, — кажу собі. — Мозок змоделював ситуацію. Це лише викид емоцій після дня. Буває. Нічого більше...