Розділ 7

Єгор

Натискаю на відеодзвінок. Один гудок. Другий. На третьому — екран засвічується. З’являється обличчя Гавриїла — скуйовджене волосся, чорна футболка з написом «Freud is tired», за спиною книжки, теки, кіт, який спить у вазоні з м’ятою.

— У мене збій, — одразу випалюю я.

— Усіх систем — чи тільки тієї, що нижче поясу? — уточнює Гавриїл, потягуючи щось із чашки. Судячи з виразу обличчя — точно не чай.

— Я серйозно.

— Я теж, Єгоре. Якщо вже ти телефонуєш посеред робочого дня — це точно не через те, що бухгалтерія наплутала з податками, — Гавриїл прижмурюється і відставляє чашку. — Тож кажи, що за збій?

Я ковтаю повітря. Повільно, обережно, як у дитинстві після падіння — щоб перевірити, чи нічого не зламано.

— Я доторкнувся до людини, — обережно починаю. — І… нічого.

— У сенсі «нічого не відчув», чи «нічого не сталося»? Бо якщо це було перше побачення, то…

— Не іронізуй, — зупиняю його. — Я не відчув відрази. Не було паніки. Ніяких імпульсів втекти, стерти шкіру, замкнутись у собі. Просто… був дотик. І все.

Гавриїл мовчить кілька секунд.

— І хто ця людина?

— Моя асистентка.

— Оу, — хмикає. — Це стає цікаво. Стоп, це та сама… маленька, акуратна, яка поводиться з тобою, ніби ти кіт із травмою?

— Не перебільшуй. Вона просто не порушувала простір. І я звик, що так буде завжди.

— Але вона його порушила?

— Ні. Це зробив я, — стискаю зуби. — Несвідомо.

— Єгоре, ми вже роками з тобою працюємо, — спокійно, але з тією особливою інтонацією говорить Гавриїл. — Я не буду витягувати з тебе по слову. Просто говори все як є.

— Хіба так повинен говорити психотерапевт, якому я віддаю гроші? — хмурюся я.

— Саме так і повинен, — без тіні каяття каже він. — Бо терапія — це не бюро знахідок, де я витягаю з тебе загублену істину. Ти сам маєш її викласти. Я лише тримаю ліхтар.

Я зітхаю. Важко. Пальці стукають по дереву столу — вивірений, рівний ритм. Метроном контролю. Але зараз у ньому збій.

— Її колега… почала звинувачувати в тому, чого не було, — нарешті кажу. — І кричала на Тамілу. Вона стояла, злипла від кави, обпльована словами, і не захищалась. А я… я не витримав.

— Тобто?

— Я… підійшов. І взяв її за руку... Просто… взяв. І закрив собою. Але це не схоже на мене. Я навіть не зрозумів цього... поки не зайшов у свій кабінет, все ще тримаючи її долоню.

Гавриїл підтягується ближче до камери, нахиляє голову трохи вбік:

— І як це було? Фізично. Контакт. Температура. Реакція тіла. Дихання?

— Спокійно, — коротко відповідаю. — Без збоїв.

— Пульс?

— У межах.

— Паніка?

— Ні.

— Збудження?

Я зиркаю в екран. Він дивиться відкрито, спокійно. Я мовчу.

— Ага, — хмикнув, посміхаючись. — Ось ми й підійшли до «цікавої частини».

— Немає тут нічого «цікавого», — огризаюся.

— Єгоре, ти щойно фізично доторкнувся до живої людини, яка, очевидно, тобі не огидна. А для тебе це вже революція рівня Французької. І знаєш, що ще цікавіше?

Я мовчу.

— Те, що ти не лише не відчув потреби втекти — ти тримав. Своєю ініціативою. Руку. Тонку, жіночу, м’яку. Це ж, вибач, як для тебе… три оргазми в одному дотику, ні?

— Ти паскудник, — бурмочу.

— А ти досі не розумієш, наскільки це про тебе. Бо ти завжди відділяв людей на «далеко» й «ніколи». А тут — взяв. І не відкинувся.

— Я… не думаю, що це… — я зупиняюсь, бо не знаю, як закінчити.

— Це симпатія? Це захоплення? Це інстинкт? Це зліт твоєї підсвідомої незайманості на орбіту? — він усміхається ширше. — Тобі тридцять чотири, Єгоре. І досі нуль тіл. Нуль близькості. Від дотиків тебе нудило, а тут — раптом, бінго. З асистенткою.

— Не було там захоплення, — кажу я, стискаючи щелепу.

— Було. Просто ти не знаєш, як воно виглядає, — Гавриїл п’є зі своєї чашки. — Бо в тебе не було шансу навчитись. Не було моделі. Була лише та, яка показала, як НЕ повинно бути.

Я напружуюся. Він це відчуває, одразу змінює тон — м’якшає, але не здається:

— Слухай, я не полізу туди, де все ще тригери. Але скажу одне: твоя система тримається на відсутності контакту. А коли з’являється ТА, хто проходить повз всі твої стіни, мозок починає шукати пояснення. І часто — хибне. Але іноді мозок все ж має рацію.

— У чому?

— У довірі, Єгоре, — відповідає майже лагідно. — Вона роками — не лізла у твій простір. Поважала межі. Не ставила питань, які не мали лунати. Не наближалася, коли відчувала, що ти не готовий. Вона просто була поруч. Без нав'язування. Без надмірної турботи. Без того, що тебе завжди лякало. Твоє тіло пам’ятає це. Пам’ятає, хто дав йому спокій. Хто не змушував, не ламав. І коли настав момент — твоя реакція не була страхом. Вона була довірою. І, між іншим, підозрюю, що якби вона поклала руку тобі на груди — у тебе б трапився перший у житті оргазм без фізичного проникнення.

— Гавр…

— Імовірно, ти після цього сорочку не кинув у прання. Ні, ти ж тип — напевно, запакував її у вакуумний пакет і поклав у сейф.

— Гавриїле, — я вже гарчу, підіймаючи палець.

— Добре, добре, все, мовчу. Не згадую твою незайманість. Не кажу, що ти більше гладив свій телефон, ніж когось за руку...

Я не витримую. Тисну на червону кнопку. Відеодзвінок обривається. Тру перенісся, намагаючись стерти думки, стерти ім’я, стерти себе зсередини. Але шкіра пам’ятає. Система дала збій. І цей збій має запах квітів та цитрусу. Або, що ще гірше —  початок мого бажання.