Розділ 7

Єгор

Вмикаю відеодзвінок. Один гудок. Другий. На третьому — екран засвічується. З’являється обличчя Гавриїла — скуйовджене світле волосся, чорна футболка з написом «Freud is tired».

— У мене збій, — одразу випалюю я.

— Усіх систем — чи тільки тієї, що нижче пояса? — уточнює Гавриїл, попиваючи щось із чашки. Судячи з виразу обличчя — точно не чай.

— Я серйозно.

— Я теж, Єгоре. Якщо вже ти телефонуєш посеред робочого дня — це точно не через те, що бухгалтерія наплутала з податками, — Гавриїл мружиться і відставляє горнятко. — Тож кажи, що за збій?

Я ковтаю повітря. Повільно, обережно, як у дитинстві після падіння — щоб перевірити, чи нічого не зламано.

— Я доторкнувся до людини, — обережно починаю. — І… нічого.

— Тобто «нічого не відчув», чи «нічого не сталося»? Бо якщо це було перше побачення, то…

— Не іронізуй, — зупиняю його. — Я не відчув відрази. Не було паніки. Жодних імпульсів втекти, стерти шкіру, замкнутися в собі. Просто… був дотик. І все.

Гавриїл мовчить кілька секунд.

— І хто ця людина?

— Моя асистентка.

— Цікаво. Це та сама… маленька, зібрана, яка поводиться з тобою, ніби ти кіт із травмою?

— Не перебільшуй. Вона просто не порушувала простір. І я звик, що так буде завжди.

— Але вона його порушила?

— Ні. Це зробив я, — стискаю зуби. — Несвідомо.

— Єгоре, ми вже роками з тобою працюємо, — спокійно, але з тією особливою інтонацією говорить Гавриїл. — Я не буду тягнути з тебе по слову. Просто говори все як є.

— Хіба так повинен говорити психотерапевт, якому я плачу гроші? — похмуро кидаю.

— Саме так і повинен, — без тіні вагань каже він. — Бо терапія — це не бюро знахідок, де я витягаю з тебе загублену істину. Ти сам маєш до неї дійти. Я лише тримаю ліхтар.

Я зітхаю. Важко. Пальці стукають по столу — вивірений, рівний ритм. Метроном контролю. Але зараз у ньому збій.

— Одна зі співробітниць почала звинувачувати Тамілу в тому, чого не було, — нарешті починаю говорити. — І кричала на неї. Коли я вийшов з кабінету, моя асистентка стояла, залита кавою, обпльована словами, і зовсім не захищалась. А я… я не витримав.

— Тобто?

— Я… підійшов. І взяв її за руку... Просто взяв. Закрив собою. Але це не схоже на мене. Я навіть не зрозумів цього... поки не зайшов у свій кабінет, все ще тримаючи її долоню.

Гавриїл присувається ближче до камери, нахиляє голову трохи набік:

— І як це було? Фізично. Контакт. Температура. Реакція тіла. Дихання?

— Спокійно, — коротко відповідаю. — Без збоїв.

— Пульс?

— У межах.

— Паніка?

— Ні.

— Збудження?

Я зиркаю в екран. Він дивиться відкрито, спокійно. Я мовчу.

— Ага, — хмикає, усміхаючись. — Ось ми й підійшли до «цікавої частини».

— Немає тут нічого «цікавого», — огризаюся.

— Єгоре, ти щойно фізично доторкнувся до живої людини, яка, очевидно, тобі не огидна. А для тебе це вже революція рівня Французької. І знаєш, що ще цікавіше?

Я мовчу.

— Те, що ти не лише не відчув потреби втекти — ти тримав. З власної ініціативи. Руку. Тонку, жіночу, м’яку. Для тебе ж це, вибач… три оргазми в одному дотику, ні?

— Ти паскудник, — бурмочу.

— А ти досі не розумієш, наскільки це про тебе. Бо ти завжди ділив людей на «далеко» й «ніколи». А тут — взяв. І не відсахнувся.

— Я… не думаю, що це… — я зупиняюсь, бо не знаю, як закінчити.

— Симпатія? Захоплення? Інстинкт? Зліт твоєї підсвідомої незайманості на орбіту? — він усміхається ширше. — Тобі тридцять чотири, Єгоре. І досі нуль близькості. Від дотиків тебе нудило, а тут — раптом, бінго. З асистенткою.

— Не було там захоплення, — заперечую, зціпивши зуби.

— Було. Просто ти не знаєш, яке воно, — Гавриїл п’є зі своєї чашки. — Бо в тебе не було шансу навчитись. Не було моделі. Була лише та, яка показала, як не повинно бути.

Я напружуюся. Він це відчуває, бо одразу змінює тон — роблячи його м’якшим, але не здається:

— Слухай, я не полізу туди, де все ще тригери. Але скажу одне: твоя система тримається на відсутності контакту. А коли з’являється та, хто проходить крізь всі твої стіни, мозок починає шукати пояснення. І часто — хибне. Але іноді мозок все ж має рацію.

— У чому?

— У довірі, Єгоре, — відповідає майже лагідно. — Вона роками — не лізла у твій простір. Поважала межі. Не ставила зайвих запитань. Не наближалася, коли відчувала, що ти не готовий. Вона просто була поруч. Без нав'язування. Без надмірної турботи. Без того, що тебе завжди лякало. Твоє тіло пам’ятає це. Пам’ятає, хто дав йому спокій. Хто не змушував, не ламав. І коли настав момент — твоя реакція не була страхом. Вона була довірою. І, між іншим, підозрюю, що якби вона поклала руку тобі на груди — ти б отримав перший у житті оргазм без фізичного проникнення.