Розділ 6

Єгор

— Отже, — я складаю пальці в замок на столі. — Можемо почати.

Переді мною сидять Людмила та Ігор Гребенюки.

Сидять, ніби на допиті, але поводяться… по-різному. Вона — зібрана. Плечі напружені, спина рівна, підборіддя зухвало підняте. Її руки схрещені на колінах так щільно, що суглоби побіліли. Погляд спрямований кудись повз мене — не в очі, не на стіл. Вона готова до бою. Або принаймні удає це.

Інша справа — Ігор.

Він поводиться так, ніби його сюди випадково занесло. Сидить напівзвалений у кріслі, коліна роз’їхались, як у підлітка на уроці хімії. Пальці перебирають телефон, який лежить екраном униз, але він постійно на нього дивиться — нервово, ніби чекає на рятівне повідомлення. Очі в нього ті самі, що я пам’ятаю з коротких щотижневих планерок: скляні, відсутні, з тією характерною порожнечею.

— Я сподіваюсь, ви розумієте, що мене принизили на очах усього офісу? — починає жінка.

— Ви говорите про каву, яку ви вилили на мою асистентку? — уточнюю я спокійно.

— Вона спала з моїм чоловіком, — прошипіла Людмила, зиркаючи на нього, як на дохлу рибу в супі.

Я повільно перевожу погляд на Ігоря. Його кутки губ смикаються, ніби у нього нервовий тик.

— Ви сказали дружині, що мали стосунки з моєю асистенткою? — запитую спокійно. 

— Ну… — Ігор ковтає повітря. — Я… так вийшло.

— Який цікавий збіг, — перебиваю, бо не хочу слухати... не потрібне мені лайно. — А як щодо того, щоб сказати, з ким насправді ви спали?

Мовчанка. 

— Що… що ви маєте на увазі? — Ігор тупо блимає.

— Ви знаєте, — сухо сказав я. — І я знаю.

Я ж не дурень, Гребенюк. У мене є своя людина. Вона стежить. За всім. Інформація — моя зброя. І моє заспокоєння.

Ігор розтуляє рота, але не встигає нічого сказати. Людмила різко повертається до нього:

— Що? Тобто… ти реально не з нею спав?  —  жінка вже не шипить — вона рве на частини.

— Людо, я… Та вона подивилась на мене так, ніби знала! — Ігор панікує, кидає погляд то на мене, то на двері. — Я подумав, краще вже сказати… Ну, ніби так буде простіше…

— Простіше?! — Людмила підхоплюється на ноги. — Ти мене виставив істеричкою! Через іншу бабу! Через якусь…

— Сядьте, — знову перебиваю я, голос ледве вловимий, але діє краще за крик. Вона падає назад у крісло, дихаючи важко, як боксера після шостого раунду. — Ви звільнені.

Жінка різко підводить очі. Ігор ніби стискається в собі, зникає — в одязі, в кріслі, в повітрі. Але вона — не вірить.

— Що?.. — ледве чутно вимовляє.

— Ви більше не працюєте в нашій компанії, — повторюю чітко, без пафосу, але з незаперечною силою. — Ваш контракт буде розірвано за порушення етичного кодексу, службової дисципліни та публічне приниження співробітниці.

— Але я… Я працювала тут п’ять років! — зривається. — Я вкладала душу, брала понаднормові, закривала все, коли всі сиділи по кав’ярнях! Через одну помилку?.. Через цю маленьку... асистентку?!

— У вас є час зібрати речі, — додаю. — До кінця дня. Потім — доступ до систем буде закрито.

Людмила мовчить. Її погляд змінюється. З шоку — в лють. З люті — в приниження. А потім — в щось зовсім інше. Мовчазну, горду образу. Схоплює сумку, випрямляється, і каже вже тоном, ніби вона — переможниця цього бою:

— Ви ще пожалкуєте.

— Сумніваюсь, — відповідаю я.

Вона йде. Гучно. Каблуками. Двері не грюкає, але зачиняє з такою демонстративною тишею, що це голосніше за будь-який вибух. Ігор лишається сидіти.

— Я… я теж звільнений?

Я знову з’єдную пальці в замок на столі. Нахиляюсь трохи вперед.

— Ігорю.

— Так?

— Ви збрехали.

— Ну, я… — він починає.

— Ви збрехали, принизивши мою асистентку, поставивши компанію в незручне становище, і головне — зробивши це настільки нерозумно.

Я обводжу поглядом його обличчя. Як? Як цей інфантильний, "здається, ще не доріс до відповідальності" міг сказати, що спав з моєю асистенткою? У нього — борода, в якій, я впевнений, бактерій більше, ніж у середньостатистичному офісному туалеті. Волосся на маківці — як шолом середньовічного лицаря, який давно забув, що таке гребінець. Сорочка на ґудзиках, що тріщать по швах, і дихання — з ароматом кави, дешевого вейпу.

І він посмів… вигадати історію. Про Тамілу. Про неї, яка завжди виглядає так, ніби вийшла зі сторінок мінімалістичного каталогу. Яка пахне квітами — не нудкими, а свіжими, мов ранковий жасмин, і цитрусовим чаєм.

Цей… слизький боягуз вирішив заплямувати її ім’я, щоб відвернути увагу від власних зрад?

Не можу повірити, що маю справу з дорослою людиною. Але, на жаль, маю.

— Ви навіть у брехні не здатні на гідний рівень. Принаймні підбирали б жертву реалістичну. У вас із Тамілою — різні світи. Вона — вища морально, естетично і… гігієнічно, чорт забирай.

Ігор скривився.

— Вибачте, що?..

— Не вибачаю, — відповідаю холодно.

Я відкидаюся назад у кріслі, впираюсь ліктями в підлокітники, знову сплітаю пальці.

— Забирайте звідси до кінця дня. Потім — ні бейджу, ні пошти, ні звичних перекурів із бухгалтерією.

Ігор мовчить. Знову дивиться на телефон, ніби той може втягнути його назад у материнську утробу.

— Я… Я дійсно не думав, що все зайде так далеко. Я не хотів…

— Ви не думали. І це — ваша головна проблема, — перебиваю. — Ви працювали не головою, а я не психотерапевт, щоб з’ясовувати, чому. Можливо, комплекси. Можливо, нереалізовані амбіції. Але на цьому місці мені не потрібні такі люди.

Він опускає голову. Я дивлюсь на нього кілька секунд. Потім — короткий зітх.

— Можете йти.

— А якщо я скажу, що все вигадала вона?.. Що вона спровокувала мене? — кидає раптом Ігор, в очах спалахує останній вогник надії, брудної, слизької. — Ви ж навіть не знаєте, яка вона насправді…

— Обережно, Ігорю, — мій погляд — крижаний. — Ви зараз стоїте на межі.