Розділ 6

Єгор

— Отже, — зчіплюю пальці на столі. — Можемо почати.

Переді мною сидять Людмила та Ігор Гребенюки. Вона — зібрана. Плечі напружені, спина рівна, підборіддя зухвало підняте. Її руки схрещені на колінах так міцно, що суглоби побіліли. Погляд спрямований кудись повз мене — не в очі, не на стіл. Вона готова до бою. Або принаймні удає це.

Інша справа — Ігор, який поводиться так, ніби його сюди випадково занесло. Сидить розвалившись у кріслі, коліна роз’їхались, як у підлітка на уроці хімії. Пальці перебирають телефон, який лежить екраном униз, але він постійно на нього дивиться — нервово, ніби чекає на рятівне повідомлення. Очі в нього ті самі, що й на щотижневих планерках, — з тією ж характерною порожнечею.

— Я сподіваюсь, ви розумієте, що мене принизили перед усім офісом? — починає жінка.

— Ви говорите про каву, яку ви вилили на мою асистентку? — уточнюю я спокійно.

— Вона спала з моїм чоловіком, — шипить Людмила, зиркаючи на нього, як на таргана в супі.

Я повільно переводжу погляд на Ігоря. Кутки його губ смикаються, ніби у нього нервовий тик.

— Ви сказали дружині, що мали стосунки з моєю асистенткою? — запитую спокійно. 

— Ну… — Ігор ковтає повітря. — Я… так вийшло.

— Який цікавий збіг, — перебиваю, бо не хочу слухати маячню. — А як щодо того, щоб сказати, з ким насправді ви спали?

Мовчанка.

— Що… що ви маєте на увазі? — Ігор тупо блимає.

— Ви знаєте, — сухо промовляю я. — І я знаю.

Я ж не дурень, Гребенюку. У мене є своя людина. Вона стежить. За всім. Інформація — моя зброя. І моє заспокоєння.

Ігор розтуляє рота, але не встигає нічого сказати. Людмила різко повертається до нього:

— Що? Тобто… ти реально не з нею спав?  —  жінка вже не шипить — вона рве на частини.

— Людо, послухай… Сердюк так глянула на мене! Ніби все знала! — Ігор панікує, кидає погляд то на мене, то на двері. — Я подумав, краще вже сказати… Ну, ніби так буде простіше…

— Простіше?! — Людмила підхоплюється на ноги. — Ти виставив мене істеричкою! Через іншу бабу! Через якусь…

— Сядьте, — знову перебиваю я, голос ледве вловимий, але діє краще за крик. Вона падає назад у крісло, дихаючи важко, як боксер після шостого раунду. — Ви звільнені.

Жінка різко підводить очі. Ігор ніби стискається в собі, зникає — в одязі, в кріслі, в повітрі. Але вона — не вірить.

— Що?.. — ледве чутно вимовляє.

— Ви більше не працюєте в нашій компанії, — повторюю чітко, без пафосу, але з незаперечною силою. — Ваш контракт буде розірвано за порушення етичного кодексу, службової дисципліни та публічне приниження співробітниці.

— Але я… Я працювала тут п’ять років! — зривається. — Я вкладала душу, брала понаднормові, закривала все, коли всі сиділи по кав’ярнях! Через одну помилку?.. Через цю маленьку... асистентку?!

— У вас є час зібрати речі, — додаю. — До кінця дня. Потім — доступ до систем буде закрито.

Людмила мовчить. Її погляд змінюється. З шоку — в лють. З люті — в приниження. А потім — в щось зовсім інше. Мовчазну, горду образу. Схоплює сумку, випрямляється, і каже вже тоном, ніби вона — переможниця цього бою:

— Ви ще пожалкуєте.

— Сумніваюсь, — відповідаю я.

Вона виходить з кабінету, демонстративно стукаючи підборами. Ігор лишається сидіти.

— Я… я теж звільнений?

Я знову з’єдную пальці в замок на столі. Нахиляюсь трохи вперед.

— Ігорю.

— Так?

— Ви збрехали.

— Ну, я… — він починає.

— Ви збрехали, принизивши мою асистентку, поставивши компанію в незручне становище, і головне — зробивши це настільки нерозумно.

Я обводжу поглядом його обличчя. Як? Як цей інфантильний бовдур міг сказати, що спав з моєю асистенткою? У нього — борода, в якій, я впевнений, бактерій більше, ніж у середньостатистичному офісному туалеті. Волосся на маківці — як шолом середньовічного лицаря, який давно забув, що таке гребінець. Сорочка тріщить по швах, ґудзики ледь тримаються, а дихання — з ароматом кави та дешевого вейпу.

Цей… слизький боягуз вирішив заплямувати її ім’я, щоб відвести підозру від власних інтрижок? Про Тамілу. Про дівчину, яка ніби зійшла зі сторінок журналу Vogue. Яка пахне квітами — не нудотними, а свіжими, мов ранковий жасмин, і цитрусовим чаєм.

Не можу повірити, що маю справу з дорослою людиною. Але, на превеликий жаль, маю.

— Ви навіть у брехні не здатні на гідний рівень. Принаймні підбирали б жертву реалістичну. У вас із Тамілою — різні світи. Вона — вища морально, естетично і, чорт забирай, навіть у питаннях гігієни.

Ігор кривиться.

— Вибачте, що?..

— Не вибачаю, — відповідаю холодно.