Розділ 5

Таміла

Автоматично прикриваю себе руками — ніби я вже гола, а не просто стою в сорочці, яка прилипла до шкіри. Пальці хапають тканину біля грудей, хоч це вже не рятує. І я випалюю:

— Смішинка-вмирачка, що ви таке говорите?

Так, це було моє «офіційне» запитання. Абсолютно серйозне, доросле і… повністю неадекватне. Щоки горять, голос зірвався на нервову ноту.

Єгор Вікторович підіймає брову. Повільно. Мовчить. І дивиться на мене, навіть не кліпаючи.

А я, здається, згоріла. Просто тут. До кісточок.

— Я мав на увазі… — бос говорить повільно, дуже розбірливо, ніби пояснює щось дикому коту, — …щоб ви переодягнулися.

І ось я — Таміла Сердюк, з вищою освітою, золотою медаллю і трьома грамотами за «найбільш врівноважену ученицю» — щойно подумала, що мій бос просить мене роздягнутися… не для сорочки. Я заслужила відзнаку за «самознищення року».

— О, Боже, — бурмочу. — Ви про сорочку. Звісно. Я… я і справді маю змінити. А ви… не про те… я… Боже, змийте мене кавою назад вранці.

Його губи смикаються. Чи то він хотів посміхнутися, чи скривитися, я не зрозуміла. Скоріше за все… останнє.

— У шафі за диваном, — сухо каже бос. — Там є свіжа. Моя. Візьміть.

— Ваша? — виривається в мене.

— Вам що, треба акт прийняття-передання?

— Та ні… Я просто… Угу. Так. Добре.

Я мчусь до шафи. В буквальному сенсі. В голові шумить, всередині все плавиться. Відчиняю дверцята, знаходжу білу сорочку, дуже схожу на ті, які він носить. І намагаюсь дихати. Вільно. Спокійно. Не померти.

«Тільки не впади. Не спотикайся. Не роздягайся прямо тут».

Він відходить до столу, спокійний, мов айсберг. Той самий, об який я щойно емоційно розбилася.

 — Як тільки переодягнетеся, — спокійно каже Єгор, навіть не дивлячись у мій бік, — Борис Геннадійович відвезе вас. На сьогодні ви вільні.

Я завмираю на місці. Сорочка в руках, рот — напіввідкритий.

— Ви мене звільняєте? — видавлюю.

Бос підіймає голову. Одну брову. Потім іншу. А потім ще й підборіддя — на міліметр, але цього достатньо, щоб у мені все стиснулось у щось дрібне, схоже на смажену курагу.

— Ні, — голос рівний, з крижинками. — Я відпускаю вас додому. Відпочити. Висохнути. Прийти до тями.

— А-а-а, — протягую, як геніальна професіоналка своєї справи. — Бо я думала… ну, тобто… прозвучало так, ніби…

— Я звільняю жінок, яких облили кавою неадекватні колеги?

— Технічно — могли б. Доволі дивна ситуація. І взагалі я…

— Замовчіть, — каже він. Не грубо. Не командно. Спокійно. Навіть… лагідно? Але точно — невблаганно. Як «паузу» на пульті, яку натиснув власник сцени.

Я замовкаю.

— Ви не зробили нічого поганого, Таміло, — продовжує Єгор Вікторович. — Людмила — так. Її чоловік — ще більше. А ви… просто стояли не в тому місці й не в той час. І були надто гідні, щоб захищатися так, як це зробив би хтось інший.

Гідні?

Мене ніколи в житті не називали гідною. Розумною — так. Надійною — так. Сумлінною, пунктуальною, відповідальною — списком. Але гідною? Це звучить… надто людяно. Надто добре. Надто по-живому.

Я ковтаю повітря.

— Я… дякую, — голос не слухається. — Тоді я... Можу скористатися цією ванною?

Він киває. І відвертається. Я заходжу в його ванну кімнату. Вона — така ж, як і він. Чорна плитка. Метал. Дзеркала без рам. Усе — чисте, стерильне, функціональне. Вішалка для рушника стоїть під прямим кутом. Дзеркало — без відбитків. Навіть мило — квадратне, суворе, без запаху.

Я знімаю блузку. Повільно. Шкіра під нею липка й холодна водночас. На грудях — темна пляма, що вже встигла зморщитись. Але не пече. Не болить. Просто залишило слід.  Знявши окуляри, вмиваю обличчя, й проковтую нерви. Коли вдягаю його сорочку, то розумію, що вона величезна. Рукави майже до пальців. Комір торкається щоки, а поділ закриває стегна, як нічна сорочка. Ґудзики йдуть аж до горла, і я залишаю два розстібнутими, бо інакше задихнусь. Виходячи з ванної, мені здається, що я не одягнена, а роздягнена більше, ніж була до того. В його сорочці я почуваюся вразливою.

Єгор сидить, щось переглядає в планшеті. Але щойно я виходжу — він підводить очі, і дивиться. Погляд холодний — як завжди.

— Підійшла.

Я кліпаю.

— Що?

— Сорочка. Підійшла, — повторює він, рівно.

— Так. Дякую, — відповідаю і майже роблю реверанс, зніяковівши. Трясця, зупинися, Таміло.

— Борис уже чекає внизу, — додає бос, і кладе планшет на стіл.

Я повертаюсь до дверей. Можу просто піти. Можу. Але замість цього кажу:

— Вам не треба її повертати?

— Не варто, — коротко сказав Єгор Вікторович. — Я не планую її носити.

— Ви... не любите повертати собі речі після того, як вони на комусь побували?

Його медові очі блимають.

Я вгризаюсь у внутрішню сторону щоки.

Таміло, замовкни. Просто замовкни.

— Борис чекає. Ви можете йти.

— Добре, — киваю я. — Ще раз… дякую.

Проходжу повз. І вже біля дверей, коли тягнусь до ручки, чую:

— Таміло?

Я завмираю.

— Так?

— Не дозволяйте більше нікому так із собою поводитись, — голос тихий, але в ньому щось таке… сталеве. — Навіть колегам. Ви моя асистентка. Саме тому ви повинні тримати той самий рівень, що і я.

Але ми не рівні.

Я не можу навіть у це повірити. Навіть якщо вимовити вголос. Навіть якщо тричі написати в блокноті та підкреслити червоним маркером. Ми — не рівні. Не можемо бути. І не будемо...