Розділ 4

Єгор

— Людмило Станіславівно, ви мені поясните, що тут відбувається? — мої слова різали повітря.

Жінка дивилась не на мене. А дивилась повз. Ніби я — не керівник компанії, не та людина, яка має право запитувати.

— Ти ще зі босом спиш? Шл…

— Стуліть пельку, — прогримів я. Це вийшло голосніше, ніж я хотів. Але інакше не міг. Після цієї фрази в повітрі зависла оглушлива тиша. Пів офісу, певно, вже стоїть за стіною, як заворожене. Мені байдуже.

Людмила Станіславівна завмирає. Тепер уже на мене дивиться. Нарешті.

— Я зателефоную в департамент кадрів, — сухо промовив. — Ви з чоловіком зайдете до мене через дві години. Разом. І поясните, що саме «розповів» ваш Ігор.

Я бачу, як в її очах щось змінюється. Як агресія, з якою вона влетіла сюди, повільно розм’якшується, скисає, змішується із ледь прихованим страхом. Лице починає втрачати фарбу. Спочатку лоб. Потім щоки. І це не дає мені жодного задоволення. Бо мені байдуже на її страх — мене вивертає від того, що вона зробила з нею. Мовчу. Але холод в мені росте. Льодяний, обтікає судини. Убиває гнів — і залишає лише сталеву чіткість.

— Але… — починає Людмила, нервово зчіплюючи пальці. — Єгоре Вікторовичу… я… ви ж розумієте… Вона сама… Я просто…

— Ніяких «вона сама». Ніяких «але», — ріжу повітря голосом. — Ви образили мою асистентку. У робочий час. На робочому місці. Це неприпустимо.

— Але я просто…

— Припиніть. Ви доросла жінка, а не школярка в істериці. Можете зараз йти на своє робоче місце. Але через дві години повертайтеся — з чоловіком. Чітко. Без сцен.

Людмила мовчки киває і, не дивлячись більше ні на кого, виходить. Двері зачиняються тихо. Проти того, як вони увірвались раніше — це схоже на мирну капітуляцію.

Я розвертаюсь і йду в кабінет, ніби на автопілоті. Двері самі зачинились за спиною. Чи я штовхнув їх? Роблю вдих. Сорочка тисне в горлі, і я розстібаю верхні ґудзики правою рукою.

— Вибачте, — пролунало за спиною.

Я здригнувся від несподіванки. Повернувся — і вона стояла просто за мною. Її погляд ковзнув вниз. Таміла киває. Я повільно опускаю очі. Відчуваю, як мозок обробляє це з затримкою. Моя рука — в її. Якби я не бачив цього на власні очі — подумав би, що вона торкнулась. Але ні.

Я. Тримаю. Її. Руку.

Справжній контакт. Теплий. М'який. Моя долоня закриває її меншу, тоншу. І…

Якого біса?

— Ви… — починаю, але зупиняюсь. Навіщо питати, якщо я сам тримаю?

Я повільно, ніби щось краду у себе самого, висмикую руку. Це дивно. Це, чорт забирай, дуже дивно. Відступаю на крок, вдихаю глибше. І чекаю на… реакцію. Страшну. Автоматичну. Те, що зазвичай відбувається після навіть найкоротшого контакту: роздратування, неприязнь до власного тіла, бажання стерти шкіру до крові. Нічого. Жодного спазму в горлі. Жодного пульсу в скронях. Жодної внутрішньої паніки, яка зазвичай прокидається, коли чиясь шкіра торкається моєї. Відчуття, ніби тебе позбавили кисню, ніби світ стискається — цього теж немає.

Жодної миті клаустрофобії у власному тілі.

Тільки тепло її пальців.

Я опускаю погляд на свою долоню. Шкіра, як і була. Серце б'ється рівно. Свідомість — чиста.

Моя рука здається… нормальною.

Таміла — єдина, хто поважав мої межі, навіть не питаючи, чому вони існують. Але не можу повірити, що я — перший їх порушив. Я. Сам. Я зробив це несвідомо. Без команди. Без контролю. Без захисного фільтра, який роками тримав мене в межах. Стільки років — без жодного дотику. Без обіймів. Без рукостискань. Я викреслив фізичну близькість із власного словника. Але я зробив це. Першим.

Таміла щось каже.

— А?.. — розгублено перепитую, повністю повертаючись до неї. Я зовсім випав. — Що ви сказали?

Її губи сіпнулись, ніби вона шкодує, що взагалі заговорила.

— Я… запитала, чи вам потрібно щось. Таблетки… чи… не знаю… допомога? — її голос майже вибачливий.

Я дивлюся на неї, кліпаю. Повільно. Мозок ніби застряг у буфері обробки даних. Таблетки?

— Ви… завжди такі бліді після дотиків, — додає вона тихо.

Я не одразу знаходжу, що відповісти. Бо вона має рацію. Усі ці роки — жоден дотик, жоден контакт, навіть випадковий, не минав без реакції. Я звик, що тіло зраджує мене. Що доводиться приховувати піт, прискорене дихання, тремтіння в руках — навіть на нарадах, навіть перед пресою. Я навчився це маскувати, зберігати рівний вираз обличчя, коли всередині все стискається в спазмі.

А зараз — нічого.

Вона дивиться на мене так, ніби я можу розсипатись прямо зараз. Ніби я той, кого треба рятувати.

Киваючи, долаю відстань між нами у два кроки. Не поспішаючи. Кожен з них — точний, виміряний. Вона стоїть рівно, не зсувається назад. Не тікає. Лише трохи нахиляє голову вбік — ніби краще хоче мене бачити. Заглядаю в її темно-зелені очі, які ледь блищать за тонким склом окулярів. На переніссі — тонка червона смуга від дужки. Занадто довго не знімала. Мій погляд опускається нижче. Світло-блакитна сорочка, ледь просвічується на мокрих плямах від кави. Тканина прилипла до шкіри на животі й під грудьми. Видно, як вона дихає — повільно, глибоко, але не рівно. Її груди здіймаються й опускаються в ритмі, який говорить більше, ніж вона могла б вимовити вголос. Крапля кави скотилась нижче — тонкою лінією, яка лишила слід аж до талії.

Мені жарко. І водночас — холодно.

Ніби світ перевернувся — і я стою всередині епіцентру.

— Що я можу зробити для вас? — знову озивається Таміла, тихо, але чітко.

Я дивлюсь на неї ще мить. А тоді, хрипло, ледве розтуляючи рот, кажу:

— Так, мені треба, щоб ви роздягнулися…