Розділ 4

Єгор

— Людмило Станіславівно, ви мені поясните, що тут відбувається? — мої слова ріжуть повітря.

Жінка все ще не дивиться на мене. Ніби я — не керівник компанії, не та людина, яка має право запитувати.

— Ти ще з босом спиш? Шльо… 

— Стуліть рота! — гримлю я. Це виходить голосніше, ніж я хотів. Але інакше не міг. Після цієї фрази в повітрі зависає оглушлива тиша. 

Людмила Станіславівна завмирає. Тепер дивиться на мене. Нарешті.

— Я зателефоную до відділу кадрів, — сухо промовляю. — Ви з чоловіком зайдете до мене через дві години. Разом. І поясните, що саме «розповів» ваш Ігор.

Я бачу, як у її очах щось змінюється. Як агресія, з якою вона влетіла сюди, повільно розм’якшується, скисає, змішується з ледь прихованим страхом. Обличчя блідне. Це мене зовсім не тішить. Бо мені байдуже до її страху — мене вивертає від того, що вона зробила з Тамілою. Я мовчу, але холод росте в мені. Крижаний, розтікається судинами. Убиває гнів — і залишає лише сталеву чіткість.

— Але… — починає Людмила, нервово зчіплюючи пальці. — Єгоре Вікторовичу… я… ви ж розумієте… Вона сама… Я просто…

— Ніяких «вона сама». Ніяких «але», — ріжу повітря голосом. — Ви образили мою асистентку. У робочий час. На робочому місці. Це неприпустимо.

— Але я просто…

— Припиніть. Ви доросла жінка, а не школярка в істериці. Можете зараз йти на своє робоче місце. Але через дві години повертайтеся — з чоловіком. Чітко. Без сцен.

Людмила мовчки киває і, не дивлячись більше ні на кого, виходить. 

Я обертаюсь і йду до кабінету, тягнучи за собою важке повітря коридору. Або так мені здається. Двері клацають за спиною. Роблю вдих. Комір тисне в шию, і я розстібаю верхні ґудзики правою рукою.

— Вибачте, — лунає за спиною.

Я здригаюся від несподіванки. Повертаюсь і бачу, що Таміла стоїть просто переді мною. Її погляд ковзає вниз. Таміла киває. Я повільно опускаю очі. Відчуваю, як мозок обробляє це з затримкою. Моя рука — в її долоні. Якби я не бачив цього на власні очі — подумав би, що вона торкнулась. Але ні.

Я. Тримаю. Її. Руку.

Справжній контакт. Теплий. М'який. Моя долоня закриває її меншу, тоншу. І…

Якого біса?

— Ви… — починаю, але зупиняюсь. Навіщо питати, якщо я сам тримаю?

Я повільно, ніби щось краду в себе самого, забираю руку. Дивно. Це, чорт забирай, дуже дивно. Відступаю на крок, вдихаю глибше. І чекаю на… реакцію. Страшну. Автоматичну. Те, що зазвичай відбувається після навіть найкоротшого контакту: роздратування, неприязнь до власного тіла, бажання стерти шкіру до крові. Нічого. Жодного спазму в горлі. Жодного стукоту в скронях. Жодної внутрішньої паніки, яка зазвичай прокидається, коли чиясь шкіра торкається моєї. Відчуття, ніби тебе позбавили кисню, ніби світ стискається — цього теж немає.

Жодної миті клаустрофобії у власному тілі.

Тільки тепло її пальців.

Я опускаю погляд на свою долоню. Шкіра така, як і була. Серце б'ється рівно. Свідомість — чиста.

Моя рука здається… нормальною.

Таміла — єдина, хто поважає мої межі, навіть не питаючи, чому вони існують. Але не можу повірити, що я — перший їх порушив. Я. Сам. Я зробив це несвідомо. Без команди. Без контролю. Без захисного фільтра, який роками тримав мене в межах. Стільки років — без жодного дотику. Без обіймів. Без рукостискань. Я викреслив фізичну близькість зі свого словника. Але я зробив це. Першим.

Таміла щось каже.

— А?.. — розгублено перепитую, повністю повертаючись до неї. Я зовсім випав. — Що ви сказали?

Її губи сіпаються, ніби вона шкодує, що взагалі заговорила.

— Я… запитала, чи вам потрібно щось. Таблетки… чи… не знаю… допомога? — її голос майже вибачливий.

Я дивлюся на неї, кліпаю. Повільно. Мозок ніби застряг у буфері обробки даних. Таблетки?

— Ви… завжди такі бліді після дотиків, — додає вона тихо.

Я не одразу розумію, що відповісти. Бо вона має рацію. Усі ці роки — жоден дотик, жоден контакт, навіть випадковий, не минав без реакції. Я звик, що тіло зраджує мене. Що доводиться приховувати піт, прискорене дихання, тремтіння в руках — навіть на нарадах, навіть перед пресою. Я навчився це маскувати, зберігати рівний вираз обличчя, коли всередині все стискається в спазмі.

А зараз — нічого. 

Вона дивиться на мене так, ніби я можу розсипатись просто зараз. Ніби я той, кого треба рятувати.

Киваючи, долаю відстань між нами за два кроки. Не поспішаючи. Кожен з них — точний, виміряний. Вона стоїть рівно, не відступає. Не тікає. Лише трохи нахиляє голову вбік — ніби краще хоче мене роздивитися. Зазираю в її темно-зелені очі, які ледь блищать за тонким склом окулярів. На переніссі — тонка червона смуга від дужки. Занадто довго не знімала. 

Мій погляд опускається нижче. Крізь мокрі плями на світло-блакитній сорочці ледь просвічується шкіра. Тканина прилипла до живота й під грудьми. Видно, як вона дихає — повільно, глибоко, але нерівно. Її груди здіймаються й опускаються в ритмі, який говорить більше, ніж вона могла б вимовити вголос. Крапля кави скочується нижче — тонкою лінією, яка лишає слід аж до талії.